Газета «Галичина» підготувала низку інтерв’ю з людьми, які щодня своєю працею утверджують Незалежність України, наближають її до того ідеалу, про який мріяли, за який боролися і віддавали свої життя українські герої. Сьогодні про здобутки за три десятиліття, втрачені можливості та перспективи нашої держави розмовляємо з головою Івано-Франківської обласної організації ВО «Батьківщина», народним депутатом України чотирьох минулих скликань, кандидатом економічних наук Дмитром ШЛЕМКОМ.
– Дмитре Васильовичу, Україна святкує 30-річчя своєї Незалежності. Як Ви вважаєте: це багато чи мало?
– Усе пізнається в порівнянні. Боротьба за українську незалежність тривала віками. Здобували на якийсь період державність, знову втрачали… Повноцінна самостійна держава з 30-річним періодом – це вагомий здобуток багатьох поколінь і всієї української нації.
Якщо поставити питання чи багато, крім незалежності, досягли за цей час, то думки викристалізуються різні. Для одних 30- річний період – це достатній відтинок часу для серйозних змін, досягнень у побудові держави, особливо в економічній, соціальній сферах. Для цього є чимало аргументів, адже Україна була і залишається серед світових лідерів за природними, матеріальними, людськими ресурсами на душу населення. А це один із найважливіших показників для економічного зростання. Водночас вона замикає знизу таблицю найгірших держав за величиною валового внутрішнього продукту, а відповідно і за рівнем життя.
Як приклад достатності такого періоду для досягнення належних результатів розвитку наводять німецьке, японське, сінгапурське, південнокорейське та інші економічні дива, які в цих країнах відбувались навіть за менший період часу, ніж наша незалежність. Інші вважають, що ми – молода держава, і цих 30-ти років ще не достатньо для серйозної, поглибленої оцінки зробленого. Головне, на їхню думку, що ми – суверенна, демократична держава, але потрібен час для змін. Для оцінки пройденого шляху треба оцінити все: умови становлення, боротьба з викликами, ворогами державності, як внутрішніми так і зовнішніми, досягнення і промахи в багатьох сферах, в тому числі і в керівництві молодою державою. Головне, що нарешті обрано вектор руху – європейський. Це одне з найбільших досягнень за ці роки.
– Чи пам’ятаєте день проголошення Незалежності? Що означала тоді ця подія для Вас? Як оцінюєте її крізь призму часу?
– Дух незалежності України почав витати у суспільстві набагато раніше реальної події. Навесні 1990 року відбувалися вибори до Верховної ради УРСР, депутати якої через рік і проголосили незалежність України. Як кандидат в народні депутати я змагався за мандат серед 12 претендентів у Залізничному виборчому окрузі м. Івана-Франківська. В моїй передвиборчій програмі, надрукованій 3-го лютого 1990 року в газеті «Комсомольський прапор», стержневим було: «Ставлю завдання боротися за політичний і економічний суверенітет республіки аж до відокремлення і утворення самостійної держави, якщо це буде відповідати інтересам нації».
Тоді це ще було поодиноко і радикально. Безперечно, що розвал ядерної держави прискорив процес утворення нових країн. Сьогодні, з висоти пройденого часу, треба віддати належне всім тим 346 депутатам радянської доби, які 24 серпня 1991 року ввечері на позачерговій сесії Верховної Ради проголосували за Акт проголошення незалежності України. Вважаю історично правильним, що після цього 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі незалежність української держави знайшла підтримку переважної більшості понад 54 відсотки громадян, в Донецькій і Луганській – понад 80 відсотків, а в нашій області – більше як 95.
Українську державність підтримали незалежно від національності, віросповідання, політичної приналежності. Для кожного тоді було почуття гордості за нашу Україну, її майбутнє. Всі очікували швидких, радикальних змін. Старше покоління напевно пам’ятає, як на деревах, парканах, стовпах висіли надруковані Народним Рухом України листівки з переліком того, які перші і другі позиції в економічних параметрах займає Україна в світі, в Європі. Здавалося, що енергія народу, який проявив волевиявлення, економічний потенціал, внутрішні ресурси дадуть злет для Української держави. Чому так не сталось? Є чимало як об’єктивних, так і суб’єктивних причин цього, що з висоти 30-річчя потребують глибокого аналізу.
– Чи є нині Україна по-справжньому незалежною?
– Справжню незалежність потрібно розглядати, на мою думку, з двох позицій: юридичної і фактичної. На сьогодні Українська держава має свою територію, частину якої, на жаль, окупував російський агресор, Конституцію і Закони. Забезпечується захист і охорона державності, громадянам країни держава гарантує право і свободи, тепер самостійно розпоряджаємося природними ресурсами, маємо власну валютно-фінансову систему, грошову одиницю, самостійно встановлюємо на основі міжнародних угод відносини із зарубіжними країнами, творимо власну науку, освіту, культуру… Це міжнародні стандарти незалежності, визнаної світом держави.
У нас для повного щастя бракує лише одного: розвинутої, прогресуючої власної економіки, а на цій базі достатнього фінансового забезпечення для нормального життя українського народу. На жаль, відсутність фінансів змушує Україну з простягнутою рукою стояти першою в черзі на фінансову допомогу в міжнародних фінансово-валютних інституціях, які перед тим, як її надати, ставлять свої першочергові вимоги. Тому така залежність і спонукає до риторичного запитання: наскільки сьогодні реально незалежна наша держава?
– Дуже часто нам доводилося чути побоювання про те, що Україна може втратити незалежність. Чому присутній в українців цей страх і наскільки така загроза актуальна і сьогодні?
– Так, чимало політологів, які вивчають історичне минуле та перекидають мостик на сьогодення, іноді говорять про такі загрози. Однак треба дивитися в корінь: ми вже визнана своїм народом і світом держава. Зазіхання на нас путінської Росії створює проблеми серед міжнародної спільноти, на шляху до ЄС, НАТО… Однак подолати, зруйнувати Україну не наважиться ніхто. Нам потрібно тепер думати не лише про те, що маємо незалежну Україну, а як її наповнити повноцінним життям: розвинутою ринковою економікою, сильним соціальним захистом незахищених, незаможних громадян, справжнім народовладдям та правосуддям, відсутністю корупційних діянь, повноцінною роботою, особливо для молодих, освітою, вітчизняною передовою наукою. Коли це запрацює разом із демократичними інструментами, нам ніхто не страшний.
– Усе ж чи можна сказати, що Україна рухається вперед, іде шляхом поступу?
– Навіть кожний прожитий рік – це предмет для підбиття підсумків, аналізу зробленого. За 30 років Україна пройшла нелегкий шлях становлення. Те, що сьогодні у нас повноцінна держава – це, безперечно, поступ вперед. Ми за цей період мали і маємо шістьох президентів, дев’яте скликання Верховної Ради, діяльність яких неоднозначно оцінює суспільство. Але вони – породження виборчих систем, голосування більшості виборців за кожного зокрема і політичні сили загалом. Як голова обласної партійної організації ВО «Батьківщина» , яку очолюю вже 22 роки, можу собі дозволити висловити припущення, що якби 2010-го Президентом обрали Юлію Тимошенко, то ми не мали б нинішніх проблем і жили б у дещо іншій, кращій країні.
– Незалежність – це також велика відповідальність. Чи є нинішня вища державна влада відповідальною перед Україною?
– Всі, хто приходить до влади, – від найвищих до найнижчих її щаблів, відповідальні перед українським народом. Президент навіть на Пересопницькому Євангелії та Конституції України клянеться захищати від усіх лих український народ. Однак не всі витримують такий екзамен, як випробування владою, яка, крім усього іншого, дає доступ до ресурсів, і насамперед – фінансових. Мільярди бюджетних коштів, а це гроші громадян, підприємців, як платників податків, на жаль, часто осідають в кишені саме владних мужів. Доки кожен корупціонер, незалежно від прізвищ, політичної належності, владного щабля не сидітиме в тюрмі за вкрадене в народу, порядку на владному Олімпі не буде. Чи справляється з цим нинішня влада? Відповідь може дати кожен простий українець…
– Помаранчева революція і Революція Гідності показали, що Україна вибрала європейський вектор розвитку. Чого вдалось досягти нашій країні за три десятиріччя?
– Так, ми сьогодні визначили стержневу лінію – прагнення до європейської спільноти. Її в абсолютній більшості тепер підтримує український народ. Перед нами, як перед студентами, поставили сотні завдань для домашнього виконання. З окремими впоралися, з багатьма – ні. На нас дивляться через велику лупу і всі промахи, проблеми фіксують. На сьогодні ми ще не готові здати екзамен, а європейці – прийняти нас до свого союзу. Дуже і дуже ми відстаємо від їхнього життя, розвитку як в економічному, соціальному, так і на шляху демократії, правосуддя. Для них – це головні чинники. Тому в нас після 30-річчя Незалежності ще багато-багато роботи як усередині країни, так і на міжнародній арені.
