В інтерв’ю для газети «Галичина» голова Івано-Франківської обласної організації ВО «Батьківщина», народний депутат України чотирьох минулих скликань Дмитро ШЛЕМКО розповів про новації виборчого законодавства, пояснив, чому «партизація» не така страшна, як її малюють, акцентував на небезпеці узаконення грального бізнесу, а також наголосив, що мовний законопроєкт Бужанського треба зняти з розгляду Верховної Ради.
– Дмитре Васильовичу, Верховна Рада перед своїми канікулами і за три місяці до місцевих виборів спромоглася прийняти зміни до Виборчого кодексу, які вже деякі експерти з огляду на «партизацію» місцевих рад та імперативний мандат назвали знущанням над місцевим самоврядуванням. Як політик з великим досвідом проаналізуйте основні новації виборчого законодавства.
– Усе, про що так довго сперечалися політики, політологи, експерти різного рівня, завершилося. Місцеві вибори, як і передбачено Конституцією України, відбудуться 25 жовтня 2020 року. За три місяці до їх проведення, як це вже стало звичною українською практикою, змінено і правила гри, оскільки народні обранці минулого тижня внесли досить серйозні зміни у Виборчий кодекс. Справді, вони істотно змінюють фундаментальні виборчі принципи: формат добору та розстановки кандидатів до різних органів місцевого самоврядування, їх висунення, голосування виборців за партії та кожного кандидата, порядок визначення переможців, внесення грошової застави, конкуренцію за крісло міського голови та інше.
Серед найбільш істотних змін, які запровадили нардепи, справді вирізняється явна «партизація» виборів. Саме це вже стало – і, поза сумнівом, надалі буде – об’єктом гострих політичних дискусій. Одні – «за», інші – категорично «проти». На мою думку, нічого крамольного в цій ситуації не відбулося, тому що при такій системі позитивів набагато більше, ніж негативів.
– У чому ж вони полягають?
– Об’єднані територіальні громади, а саме їх це найбільше стосується, поділили на дві категорії: до 10 тисяч виборців і понад 10 тис. У радах першого рівня збережено принцип самостійної участі окремих кандидатів у її депутати і так звану мажоритарну систему виборів. Тобто переможець, незалежно від того, самовисуванець він чи йде на вибори від політичної партії, стає народним обранцем і представлятиме виборців у цій раді. Самовисування залишається можливим і для кандидатів на голів рад, у тому числі й міських.
Дещо інший принцип запроваджено для територіальних громад, де кількість виборців понад 10 тисяч. Із 62 ОТГ в Івано-Франківській області, де відбудуться місцеві вибори, громад з такою кількістю 30, тобто майже половина. У них запроваджено пропорційну партійну систему, яка передбачає участь у виборах кожного тільки через політичні партії. Тобто щоб стати кандидатом у депутати відповідної ради, – а це обласної, районної чи ОТГ, – ти спочатку маєш звернутися до однієї з місцевих парторганізацій, а останні вже вирішуватимуть, чи маєш ти авторитет серед виборців, чи готовий до професійної роботи, чи гідно поводишся в суспільстві, сім’ї, чи багато до цього поміняв партій на попередніх виборах, і лише після цього дадуть чи не дадуть згоду включити потенційного кандидата у свої списки. Такий фільтр набагато потужніший, ніж «кіт у мішку» – самовисуванець. Бо партосередки не ризикуватимуть з тим, щоби в їхніх рядах опинилися, вибачте, громадські чи політичні «аферисти». Тому для критиків «партизації» це є, на мій погляд, серйозним позитивним аргументом. І це ще не все, бо списки своїх кандидатів до рад усіх рівнів партійні організації розглядають та затверджують на конференціях активу, де після обговорення кандидатур їх ще з тих чи інших причин можна відхилити. Крім цього, і це новела Виборчого кодексу, кандидатів зі списку відправляють на кожний окремий виборчий округ. До Івано-Франківської обласної ради, наприклад, буде 8 чи 10 таких виборчих округів. Із 84 кандидатів у кожному з них може бути від 5 до 12, які будуть лише на цьому виборчому окрузі і з яких виборець може вибрати тільки одного. Тобто є ще друге «виборче сито» для кожного претендента на депутатський мандат – виборець. Отже, виборці, коли отримуватимуть бюлетень, визначатимуться спочатку з тим, за яку політичну партію проголосувати, а потім – за кандидата зі списку цієї партії. Такого рівня відкритості голосування пропорційна система у нашій практиці ще не передбачала. У цьому й суть так званих «відкритих партійних списків».
Крім цього, не всі кандидати в депутати можуть стати депутатами, навіть якщо за них і проголосує чимало виборців. Адже партії треба подолати прохідний бар’єр у 5 відсотків, а це не так просто. Тому сильніші кандидати будуть змушені ще й визначатися, з якою політичною силою їм по дорозі, щоб не прогадати і не залишитися за бортом. Зрозуміло, що з тією, яка вже має авторитет серед виборців нашого краю, місцевих громад. А таких і не дуже багато: три–чотири. Тому для місцевих партійних організацій і кандидатів у депутати до місцевих рад головним буде не гроші, як про це сьогодні трублять окремі політичні експерти, а авторитет як партії, так і того кандидата, котрого вона візьме у свої списки. Крім цього, для останнього, щоб виконував передвиборчу партійну програму, а вона є обов’язковою для представлення виборцям, встановлено так званий «імперативний мандат». Якщо хтось не захоче чи не зможе те робити, а живим прикладом цього є чимало «нових облич» у Верховній Раді, то партія визнає свою помилку і замінить його на іншого, більш відповідального і професійно підготовленого для цієї роботи.
І на завершення про ще один фільтр – виборча квота, за яку знову взялися експертні критики. Загалом дивує, що критиканством займаються ті, кого ніколи не обирали до ради, хто не займався організацією виборів, не має чіткого розуміння виборчих процесів. Адже серед представленого виборчого списку на кожному з виборчих округів останній серед 10 кандидатів, наприклад, має можливість за 50 днів (а саме стільки відповідно до закону триватиме виборча кампанія) представити виборцю біографію, виборець відповідно познайомиться з кожним і в підсумку визначиться, за кого голосувати. Той, хто здобуде найбільшу прихильність і за кого проголосує більше, ніж 25 відсотків виборчої квоти, й представлятиме громаду в цій раді. Все залежатиме не від того, під яким ти номером у представленому списку, а від того, скільки голосів виборців набереш після голосування. Тобто 10-й може в результаті після підрахунку голосів виборців і проходження партією 5-відсоткового бар’єра стати першим у рейтингу і депутатом відповідної ради. Все справедливо, бо вирішує тут не партія, а виборець.
Наголошую ще раз: тепер головним для виборців будуть два критерії. Перший – авторитет кандидата, його професійні і моральні задатки, те, що він уже зробив для цієї громади, яку збирається представляти у відповідній раді, а не так звані нові обличчя, які за свого життя «собачої будки» не зробили, але встигли сісти в партійний поїзд, який у цей час завдяки обіцянкам, а насправді черговій брехні, було створено під новий політичний проєкт і який після п’ятирічного періоду, як звично, зникне з політичної мапи країни.
Другий – це багаторічна біографія політичної партії, яка має потужний депутатський корпус в області, у міських, районних радах, ОТГ, конкретні справи, про які вона готова і буде звітувати перед виборцями, реальна програма дій, з якою партія йде на вибори, потужний список кандидатів, у т. ч. і перший номер, який за законом захищений і в разі проходження партії автоматично стає депутатом ради. Така партія має провести активну роботу серед виборців у кожному селі, селищі, місті і зуміти переконати більшість з них проголосувати як за неї, так і за її кандидата.
Наші виборці – галичани – доволі мудрі люди, щоб цього разу не помилитися й обрати до місцевої влади тих, хто зуміє ефективно працювати на користь громади, а не на себе «рідного». Я в цьому особисто не сумніваюся, бо тепер, за нової адміністративно-територіальної реформи, помилка кожного дуже дорого коштуватиме.
– У «Батьківщині» заявили, що скорочення кількості районів – це авантюра влади з перекроюванням карти країни, що суперечить інтересам людей, це антинародний план Президента. Поясніть, будь ласка, таку позицію.
– Трішки не так. Заява стосувалася того, що перекроювання районів проводили волюнтаристським, адміністративним шляхом, без врахування думки громад. Зробили в центрі мапу районів і спустили вниз для ознайомлення. Такий підхід викликав негативну реакцію на місцях. Люди не хочуть миритися з тим, як було раніше: «ми прийняли, а ви виконуйте». Тому в областях відбувалися громадські слухання, виникли місцеві протести, які переросли у вимоги до Києва змінити ситуацію, враховуючи специфіку кожного району, краю. Завдяки такій активності окремим громадам вдалося досягти позитивного результату. Зокрема в нашій області гуцули піснями і танцями переконали народних депутатів проголосувати за свій автентичний край – Верховинський район, а Богородчанщина захотіла увійти до Івано-Франківського району і теж отримала позитивний результат. Я особисто шкодую, що в нас у Галичині не буде історично відомого на всю країну Галицького району. Отож тепер на Івано-Франківщині із 14 районів буде 6. Порівняно з іншими, це не найгірший варіант.
– Суспільний резонанс викликало ухвалення закону про гральний бізнес, зокрема й чимале обурення людей. Чим може обернутися для країни узаконення грального бізнесу?
– Нагадаю, саме за часів прем’єрства Юлії Тимошенко і за поданням фракції «Батьківщина» у ВРУ, в якій як народний депутат був тоді і я, в травні 2009 року 340 парламентарів проголосували за заборону грального бізнесу в Україні.
Головне в ньому – заборона ігор у казино, букмекерських конторах, на гральних автоматах та у віртуальних казино. Тобто там, де широко витрачають гроші і де виникає спокуслива хвороба вигравати, а насправді – програти все, в т. ч. й активи сім’ї, бо цю лудоманію, особливо серед молодих людей, фактично вилікувати неможливо. Про це свідчить і світовий досвід.
Новим законом усе тепер дозволено, тобто гральний, а точніше, азартний бізнес в Україні легалізовано. Залишилося лише легалізувати місця розпусти і легкі наркотики. Це вже відбудеться можливо з вересня ц. р., коли Верховна Рада знову повноцінно розпочне роботу. Тоді у нас буде все, як у них. Єдине лише – там, за кордоном, тисячні зарплати та пенсії у доларах і євро, а в нас копійчані у рідних гривнях. До речі, не чув, щоб наші мільйони заробітчан після важкої праці йшли в європейські казино витрачати зароблене. Розрахунок наших керманичів і нардепів, які за цей закон проголосували, напевно, на те, що наші заробітчани приїдуть в Україну і відразу побіжать у казино чи до автоматів спускати гривні.
На жаль, грати і витрачати найбільше буде молодь та ті, хто має ігрову залежність. Хто виграє від цього, відповідь очевидна: знову багаті люди. Створиться обмежена «мафія» ігровиків, бо 5-зіркові готелі, казино, ігрові автомати придбати можуть лише мільярдери і мільйонери. Їхнє завдання буде дуже просте: залучити до ігор якомога більше охочих, бо саме від цього залежатимуть їхні доходи, а як приховати прибутки від держави, на які розраховують владні мужі, вони вже давно навчилися. Тому ми отримаємо ще одну хворобу, яка вражає велику кількість населення у всьому світі, – лудоманію, або ігрову залежність. А це дуже небезпечно.
– Останнім часом влада розпочала спроби ревізувати чинний мовний закон. Наскільки ця гра є небезпечною і які може мати наслідки для суспільства?
– Ухвалення закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» – це реально історичне рішення попередньої Верховної Ради, і здавалося, що покладено край політичним спекуляціям, особливо напередодні будь-яких чергових виборів. Однак виявилося, що ні. У цьому скликанні знайшовся у «Слуг народу» народний депутат, який знову розбурхує українське суспільство спробою ревізувати не весь мовний закон, зрозуміло чому, бо це був би кінець цій політичній силі серед усього українства, а лише в частині освітнього процесу.
У грудні 2019 року народний депутат України від партії «Слуга народу» Максим Бужанський вніс до Ради законопроєкт про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо навчання державною мовою в освітніх закладах. Цим законопроєктом він пропонує відтермінувати введення з 1 вересня 2020 року до 1 вересня 2023 року перехід російськомовних класів на українську мову викладання після 5-го класу до 11-го, а далі дозволити викладати недержавною більше половини предметів. Такий підхід – не просто спонтанний крок окремого депутата, а продуманий хід тих, хто при владі, бо він спрямований на свідомість і душі молодого покоління, від якого залежить майбутнє українського суспільства, а також знову напередодні виборів розколює державу за мовним принципом, відволікає від проблем економіки та повсякденного життя. Це не нове в політиці тих, хто хоче набрати бали за рахунок суспільних суперечностей, тому зрозумілою є протестна активність українства проти такої гри. Ця гра справді небезпечна, і єдиний вихід – нинішня влада повинна зняти цей законопроєкт з розгляду Верховної Ради і заспокоїти суспільство, тим більше, воно і так сьогодні дуже радикалізоване.
– В Україні активізувалися дискусії щодо можливого проведення дострокових парламентських виборів. Наскільки реально, що вибори до ВРУ будуть дочасними?
– Справді, чимало політиків та експертів нині говорять про те, що в Україні можливі дострокові вибори у Верховну Раду. Їхні роздуми та бажання ґрунтуються на тому, що нинішня влада стрімко втрачає свій політичний рейтинг, що в парламенті, на жаль, «нові обличчя» – це абсолютна більшість непрофесійних, некомпетентних для державної справи людей, а лише «кнопкодави», яким із самого ранку роботи Ради треба сказати, на яку кнопку слід натиснути, щоб правильно проголосувати. Вже всі зійшлися на думці, що такого непрофесійного парламенту в Україні не було в жодному скликанні. Про це вже говорять навіть ті виборці, які голосували за «Слуг народу». Я, наприклад, ніколи не міг уявити, що на моїй рідній високоінтелектуальній Снятинщині виборці зможуть проголосувати за такого обранця, для якого скласти два речення – це вже проблема, не те що писати, аналізувати закони для всієї держави. Тому виборці сьогодні вже потроху отямилися, але головне, щоб точно так само отямився і Президент Володимир Зеленський, який підбирав цю команду. Лише він може знайти причину, щоб розпустити цей парламент і оголосити дочасні вибори. Чи піде він на це? На мою думку, ні. Адже отримати таку монобільшість йому вже не світить, а ризикувати і програти Президент не захоче. Тому і він, і український народ будуть ще довго тягнути цю лямку, «керовану кимось», попри соціально-економічну кризу, бідність в Україні. І це буде доти, поки всім не набридне.
