В інтерв’ю для газети «Галичина» голова Івано-Франківської обласної організації ВО «Батьківщина», народний депутат України чотирьох минулих скликань Дмитро Шлемко звернув увагу на те, що Президент Володимир Зеленський має усвідомлювати: є «червоні лінії», які суспільство не погодиться переступити; наголосив, що Україні потрібна власна «формула миру» й необхідно провести всеукраїнський референдум з приводу продажу сільськогосподарської землі, а приватизація не є панацеєю...
– Великого галасу в суспільстві наробила заява Президента Володимира Зеленського про погодження Україною «формули Штайнмаєра». Як оцінюєте таке рішення? Чи спричиниться її впровадження до врегулювання конфлікту на Донбасі, які її переваги і ризики?
– Те, що питання війни на Донбасі й окупованого Криму потрібно вирішувати, ні в кого не викликає заперечень. Зробити це можна не лозунгами, заявами, а конкретними діями: через колективні, індивідуальні зустрічі, узгодження позицій, прийняття рішень на найвищих міждержавних рівнях.
Представники попередньої влади використовували патріотизм української нації здебільшого для легалізації і підтримки своїх корупційних дій. Позаду п’ять років, і фактично жодних позитивних зрушень для встановлення на сході країни миру. Тим часом і далі чи не щодня гинуть українські бійці, а рідні оплакують своїх дітей, чоловіків. Тому зрозуміла позиція Президента Володимира Зеленського – розпочати новий формат та діалог для врегулювання ситуації. В цьому його потрібно підтримувати. Однак, приймаючи рішення щодо своїх дій, він має чітко усвідомлювати, що є «червоні лінії», які наше суспільство в його більшості не погодиться переступити. Серед них: не здатися ворогу, не капітулювати перед Росією задля встановлення миру будь-якою ціною. Хоча насправді це може бути не мир, а «кровоточива суспільна рана», з тих, які вже існують у Придністров’ї, Грузії, а тепер може з’явитися і в Україні.
Ось чому патріотично налаштовані сили різними способами висловлюють з цього приводу свою позицію. Одні – в залах обласних, міських, районних рад, інші – шляхом мітингів, демонстрацій та акцій протесту. Це волевиявлення тих, хто усвідомив ризики імплементації Українською державою так званої «формули Штайнмаєра», а насправді – пастки Путіна. Тому лідерка ВО «Батьківщина» Юлія Тимошенко, оцінюючи нинішню ситуацію, чітко заявила, що Україні потрібна власна «формула миру». Тобто спочатку має відбутися демілітаризація території Донбасу, виведення звідти російських окупантів, відновлення кордону, а не лінії розмежування між Україною та Росією, повернення туди дії Конституції, законів України, переселенців і лише потім проведення виборів під контролем української влади, а не лише ОБСЄ.
З такими пропозиціями, на нашу думку, Президент України має прибути на зустріч у «нормандському форматі», переконати в цьому європейських партнерів та погодити з ними наступні кроки. Лише тоді українське суспільство зрозуміє та підтримає його дії, навіть якщо їх не буде реалізовано на цьому етапі.
– Також викликав бурхливу реакцію в українському суспільстві законопроєкт про відкриття ринку землі, поданий урядом на розгляд Верховної Ради. Чи може схвалення парламентом цієї ініціативи призвести до втрати землі як основного національного багатства?
– Так, це теж питання безпеки для Української держави, тому воно й викликало таку гостру реакцію і, безумовно, далі буде розбурхувати суспільство, бо його вирішення ще далеке від завершення. Нині розпочався процес інформаційного тиску на мізки людей: в одних – аргументи «за» продаж землі сільськогосподарського призначення, інші категорично «проти», оскільки, на їхню думку, це рішення ще передчасне і немає відповідної законодавчої бази для його ухвалення.
Ставлення партії «ВО «Батьківщина» до відкриття ринку землі на сучасному етапі однозначно – ні!, бо дуже багато ризиків за цим таїться. Почну з того, що за роки української незалежності вже склалася українська модель розвитку сільського господарства, яка показала свої вагомі результати. Скажімо, в аграрному секторі України створюється понад 30 відсотків національного доходу і близько 75 відсотків фонду споживання, від експорту сільгосппродукції отримуємо майже 20 мільярдів доларів США прибутку. Україна – на першому місці в світі за обсягами виробництва й експорту олії, третя – за постачанням ячменю, четверта – пшениці, тобто аграрії України досить потужно впливають на світовий споживчий ринок. Урядовий же законопроєкт передбачає не лише змінити порядок придбання продуктивної землі, а й її суб’єктність, тобто відкривається безпосередня можливість купівлі землі іноземцями, а також встановлення квот на її купівлю в одні руки загалом в Україні, областях. Це, на нашу думку, «червона лінія», через яку переступити не можна, бо жодна країна світу не дозволяла собі, вводячи ринок землі, одразу її продавати іноземцям. Це означає, що малі, навіть середні фермерські господарства, яких і так сьогодні в Україні, порівняно з іншими країнами Європи, ще надто мало, не зможуть конкурувати з великими агропромисловими іноземними компаніями. Крім цього, виникає питання, чи зацікавлені вони будуть в розвитку українського села, відрахуванні коштів на його соціальні потреби, залученні до роботи селян, організації правильних сівозмін і т. ін.
Досить серйозним є ще один ризик – це купівля землі не для ведення сільськогосподарського виробництва, а для заволодіння нею як територією. На Закарпатті, наприклад, – угорцями, Буковині – громадянами Румунії, на сході України – росіянами. Завдяки цьому ці райони можуть стати територіальними анклавами, які через комерцію приведуть Українську державу до серйозних суспільних проблем.
У жовтні цього року соціологічна служба КМІС поставила перед українцями питання, як би вони проголосували щодо продажу землі сільгосппризначення, якби найближчої неділі відбувся всеукраїнський референдум. Відповідь була більш ніж переконливою: 72% тих, хто взяв би участь у референдумі та визначився, проголосували б проти продажу землі. Майже такий же відсоток отримала й партія «ВО «Батьківщина» два роки тому, коли зібрала підписи більше трьох мільйонів громадян України за проведення референдуму щодо мораторію на продаж української землі. Серед тих, хто так визначився, – невеликі і середні підприємці, в тому числі й фермери.
Аргументи противників продажу землі підкріплюються і негативним вітчизняним досвідом проведення ваучерної приватизації державних підприємств. Відомо, що більшість населення за її підсумками залишилася обдуреною. Зі спільного пирога тоді «загальнонародної власності» люди не отримали фактично нічого, а скупники-власники сформували великі пакети, стали господарями фабрик і заводів, сучасними мільйонерами і мільярдерами.
Крім того, люди висловлюються проти ринку землі ще й тому, що розуміють: у нинішніх умовах ні вони, ні їхні діти купити її не зможуть. Не зробить цього й більшість нинішніх фермерів. Тому лише вузьке коло юридичних осіб у вигляді агрохолдингів, або інших потужних компаній (благо, якби вони були українські, бо здебільшого можуть бути іноземного походження), мають шанси стати власниками українських чорноземів. Тому партія «ВО «Батьківщина» ставить перед Президентом вимогу – не брати на себе відповідальність за прийняття такого важливого для нації рішення, а провести всеукраїнський референдум, на якому запитати в народу, чи продавати сільськогосподарську землю, а якщо так, то кому й по скільки. Лише після такого кроку можна буде вирішити, як чинити із землею, на що орієнтуватися. В іншому разі це буде владний волюнтаризм, наслідки якого передбачити складно.
– В Україні знову заговорили про масштабну приватизацію. Навіть Верховна Рада ухвалила в другому читанні законопроєкт, який пропонує скасувати перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації. Чи сприятиме це залученню інвестицій та економічному зростанню, а чи, як вважають деякі експерти, залишить українців ні з чим?
– Три скликання із чотирьох у Верховній Раді я працював у комітеті економічної політики, який розглядав і пропонував парламенту для затвердження перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації. За весь період, навіть у найгірші роки розпродажу підприємств «регіоналами» своїм, не посягали так масштабно на підприємства державної власності, які мають стратегічне значення для економіки та життєдіяльності нації. В усіх країнах світу з ринковою економікою є активне державне регулювання та значна державна власність. В них вона має від 20 до 35 відсотків, і спостерігається збільшення державної присутності в економіці, тоді як в Україні вже тепер частка державної власності значно менша і сягає 16 відсотків. Але навіть не питома вага має визначальне значення, а стратегічність, важливість для функціонування національної економіки, життя людей. Є підприємства, цілі галузі, наприклад, енергетичної, оборонної, транспортної, науково-дослідної сфери, до питань приватизації яких потрібно підходити дуже обережно, чітко усвідомлюючи наслідки такого заходу та механізми подальшого впливу держави і ті процеси, що відбуватимуться з ними.
Сама по собі приватизація не панацея для вирішення проблем, навіть якщо в бюджети і надійдуть інвестиційні кошти. Їх сьогодні проїдять, а що буде завтра, адже навіть при потребі вкрай важко, а фактично неможливо, повернути об’єкти назад у державну власність. Світовий та й вітчизняний досвід свідчить, що простий розпродаж державних активів не може автоматично забезпечити трансформацію в ефективну приватну власність. Невже не зрозуміло, що в умовах війни і важкої фінансово-економічної ситуації в Україну не прийде західний стратегічний інвестор, тому за приватизовані об’єкти держава не отримає їх реальної вартості. Насправді підприємства куплять олігархи. Тому розмови про позитив від такої масштабної приватизації – це ніщо інше, як ліберальні міфи лібертаріанців «Слуги народу», які використовують і просувають ті самі монополісти, щоб за безцінь докупити ті підприємства, які їм роками не дозволяли це зробити відповідно до закону, що тепер змінили. Тому така приватизація, на мою думку, може стати черговим пограбуванням нашої ще спільної власності. Щоб цього не допустити, має бути реальна, продумана програма приватизації із захистом насамперед національних інтересів від російських інвесторів, запрошенням доброчесних іноземних підприємців, перевіркою подальших дій господарювання вітчизняних олігархів.
– ВО «Батьківщина» вимагає від влади спиратися на думку людей, ухвалюючи стратегічні рішення щодо питань, які становлять загрозу існуванню України, це стосується розпродажу землі, стратегічної власності, застосування «формули Штайнмаєра». Наскільки реально, що в нинішніх політичних умовах буде ухвалено закон про всенародний референдум?
– Цьогорічні президентські, парламентські вибори чітко продемонстрували, що український народ хоче кардинальних змін у діяльності політичної еліти. Причина зрозуміла: напередодні виборів політики, як завжди, обіцяють змінити на краще життя народу, а прийшовши до влади, переважно думають передусім про себе рідних. Тих, хто хотів змінити ситуацію, або дуже швидко позбувалися, або, як це трапилося з Юлією Тимошенко, за надуманими приводами відправляли за ґрати. Для народу, щоб він, не дай Боже, не подумав про владних мужів щось погане, готували міфи, знаходили платних пропагандистів, орендували, купували телеканали. До пори до часу це спрацьовувало. Коли ставало нестерпно, люди виходили масово на Майдан, щоб прогнати та змінити владу. Однак у цивілізованих, демократичних країнах уже давно й ефективно працює інший механізм народного волевиявлення. Це всенародний референдум. Прийняття такого закону в Україні – нагальна потреба. Для цього не треба великих зусиль. Має бути лише політична воля. Тоді найбільш резонансні питання національного масштабу не обговорювали би у владних кулуарах і приймали простою більшістю в законодавчому органі, а вирішували би народним волевиявленням. Ось чому партія «ВО «Батьківщина» вимагає від Президента, монобільшості у Верховній Раді якомога швидше розглянути і прийняти закон про всеукраїнський референдум і при схваленні рішень із найгостріших питань національного характеру спиратися лише на думку народу.
– Побутує думка, що пропрезидентська більшість у парламенті може проводити зокрема й такі рішення, що ведуть до концентрації влади в руках Президента. Наскільки це загрозливо для демократичного суспільства?
– Не тільки «може», а вже почали. Як відомо, в «турборежимі» внесено зміни до Конституції України, які через півроку на наступній сесії Верховної Ради можуть бути остаточно ухвалені і які нададуть Президентові можливість підпорядкувати собі Національну гвардію України, отримати контроль над НАБУ та ДБР, регуляторними органами. З огляду на те, що в парламенті більшість «Слуг народу» підібрані Президентом, адже прем’єр і уряд, керівники СБУ, ГПУ – люди Володимира Зеленського, то можна вважати, що згідно з Конституцією в Україні де-юре – парламентсько-президентська форма правління, а де-факто – президентська. Добре це чи погано? Все залежить від того, як цією владою розпоряджатиметься Президент. Якщо його метою буде благо народу, то це може дати країні шанс на швидкі зміни. Для цього потрібна буде правильна концепція або програма, політична воля домогтися проведення якісних реформ, позитивних результатів, які відчують прості українці, добір професійних та чесних кадрів, не запаморочення від успіхів, якщо внаслідок зробленого вони будуть.
Однак абсолютна влада іноді розбещує керівників, а диктаторські манери можуть призвести до непередбачуваних результатів. Тому в демократичному суспільстві мають бути механізми для недопущення цього у вигляді конструктивної опозиції, активного громадянського суспільства, патріотично налаштованих політичних еліт та активістів, законодавчих запобіжників. Частково ці інститути є в нашому суспільстві, їх двічі продемонстрували українці на Майданах, що само собою є пересторогою для тих, хто мав би це врахувати і не допускати помилок попередників.
– Пане Дмитре, як загалом оцінюєте суспільно-політичну ситуацію в нашій країні з огляду на роботу парламентської монобільшості та уряду?
– Уперше в історії незалежності України мирним шляхом, без фальсифікацій результатів виборів владу довірили фактично людям, які не були в політиці, без досвіду державного управління, але мають одну перевагу перед своїми попередниками – молоді та амбітні. Сьогодні вони мають можливість приймати будь-які законодавчі рішення незалежно від інших політичних сил, обраних до Верховної Ради, формувати економічну та соціальну політику держави. Перші їхні кроки спільної з Президентом роботи сподобалися людям, бо вони давно були очікуваними. Це і зняття недоторканності з народних депутатів, скорочення їх числа, наведення жорсткої дисципліни в роботі парламентарів, кадрові зміни, розмова з людьми про майбутнє тощо.
Поряд з цим є речі, які в перспективі можуть значно вплинути на зміни оцінки роботи як парламенту, так і уряду України. Маю на увазі передовсім прийняття Державного бюджету – основного фінансового документа, за яким житиме Україна та кожна людина наступного року. При багатьох його позитивах не можна не побачити, що на сьогодні, поки не внесено до нього зміни, чимало з того, що обіцяли українцям, не передбачено. Зокрема фактично не змінилася тарифна політика, і дешевий газ власного видобутку не віддають людям. Мінімальні пенсія та заробітна плата вдвоє менші від реального прожиткового мінімуму, а тарифну сітку для медиків і педагогів не застосовують. Податковий тиск на бізнес, особливо малий, і економіку не тільки не послаблюється, а й посилюється. Значний зовнішній борг не реструктуризовано і не скорочено. Тіньова економіка аж ніяк не ліквідовується, а олігархи як жили привільно, так і далі житимуть.
Неоднозначно реагують прості українці на внесений урядом до Верховної Ради законопроєкт щодо ринку землі, тотальної приватизації державної власності, дозволу на введення грального бізнесу, легалізації марихуани, збільшення податкового навантаження на ФОП. Тому для оцінки роботи як народних депутатів, так і уряду України доведеться почекати до реальних соціально-економічних змін. Саме вони визначають як життя простих українців, так і їхнє ставлення до влади. Дуже хочеться, щоб воно було позитивним.
