«Я живу занадто довго – мені скоро буде 90 років», – такими несподіваними для всіх жартівливими й водночас сумовитими словами розпочав свою зустріч зі студентами й викладачами Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника його почесний доктор визначний письменник – класик сучасної української літератури, перекладач, дипломат, відомий політичний і громадський діяч, Герой України наш земляк Дмитро Павличко.

Зустріч ця відбулася в рамках поетового туру Прикарпаттям – наступна була в його рідному селі Стопчатові Косівського району. Втім, слухацькій аудиторії завжди цікаво спілкуватися із Д. Павличком, відкривати для себе щораз нові грані цієї високоінтелектуальної і високодуховної особистості, а також ті чинники, які її сформували: родинне виховання, вплив суспільного оточення, зрештою, подій української і світової історії. Тож пропонуємо читачам «Галичини» фрагменти розповіді Дмитра Васильовича про себе, свою стопчатівську родину і свою творчість. А він навів і низку маловідомих для широкого загалу фактів. Своє життя на його підлітково-юнацькому етапі метр красного письменства, який дотепер називає себе «стопчатівським хлопцем», означив як тяжке. Бо тоді ще тривала німецько-радянська війна…

У 16 років я став українським повстанцем, – каже Д. Павличко. – П’ятеро хлопців зі Стопчатова, у їх числі був і я, та п’ятеро із сусіднього Великого Ключева у квітні 1945-го приєдналися до сотні, якою командував Михайло Москалюк (псевдо «Спартан») із села Іванівців на Коломийщині. Перед тим гітлерівці упіймали мого брата Петра, бандерівця, який перебував у школі старшин УПА в Карпатах, і розстріляли його в Коломиї. Мама плакала, батько мене не пускав, але я твердо сказав: «Мушу наздогнати німаків і помститися їм за брата».

Саме про цей мій внутрішній спонукальний мотив до рішучих дій – патріотична пісня, яку тоді я з хлопцями співав. Згадав її текст, коли недавно на Хрещатику підійшов до мене один чоловік і дещо подивував мене запитанням, якого я й не очікував: «А що ви, Дмитре Васильовичу, співали, коли були воїном УПА?». І я процитував йому пісню, яку написав Осип Маковей за часів, коли жив Іван Франко. Але співали ми її у відредагованому мною варіанті, остання строфа взагалі цілком моя:

Кидай неньку стару,

Кидай брата й сестру,

Бо настала велика потреба,

Бо настав такий час,

Що помре кожен з нас

Не на ліжку в обіймах з ганьбою.

Україна жиє, Україна встає

До останнього смертного бою.

Я, до речі, був уже начитаний, а ті хлопці, мої бойові побратими, знали небагато – кілька стрілецьких пісень та Шевченків заповіт «Як умру, то поховайте…». Думалось мені, що, приєднавшись до Української Повстанської Армії, ми підемо назустріч американцям, які стануть нашими визволителями від «совітів». Але в червні 1945-го, а на той час Німеччина вже капітулювала, викликав мене заступник сотенного і сказав: «Дмитре, ти знаєш німецьку мову (а я знав її, бо вчився в Коломийській гімназії), ось послухай радіо, що нині робиться в Європі. Я тут же й переклав: «Повідомляють про те, що радянські і американські війська зустрілися на Ельбі». Після моїх слів заступник сотенного скрушно похитав головою і мовив не зовсім зрозумілу для мене фразу: «Це означає кінець…».

І ось уже сотенний «Спартан» зібрав нас усіх удень прямо в лісі, над Прутом. Ми, 250 упівців, стоїмо перед ним, а він каже: «Хто із вас хоче, може йти додому». Лише 15 хлопців ступили зі строю крок уперед, а решта готова була йти в уже підготовлені бункери. Адже в кожному з довколишніх карпатських сіл заздалегідь викопали й належно підготували схрони для воїнів УПА. Та до нашого, наймолодшого, роя підійшов «Спартан», подивився на нас і скомандував: «Здати зброю!».

Хлопці зі Стопчатова й Великого Ключева тієї ж миті покидали на землю свої автомати. Я мав «десятизарядку», але не кинув її, бо ж ми тільки недавно присягнули, що в разі потреби вмремо за Україну. Сотенний тоді вирвав з моїх рук і кинув на землю мою зброю, і вона бринить, вдарившись об купу автоматів, я й донині чую, як вона бринить… Отже, я мушу повертатися додому. Сотенний наказує мені: «Іди в комсомол, але не забудь, де ти був…».

І я не забув, де був. Моє життя складалося всіляко. Я написав перше речення в Акті про державну незалежність України. У Верховній Раді я сидів тоді за плечима Леоніда Кравчука. Поклав перед ним аркуш із текстом, автором якого був Левко Лук’яненко, та до його написання були причетні й інші люди. Пан Левко того суботнього дня навіть не був у Раді, бо мав уродини. Але він написав той текст, який я поклав Кравчукові на стіл, і сказав: «Читай!». Він же, як видно, не хотів брати на себе цієї відповідальності: «Дмитре Васильовичу, а може, ми зачекаємо до понеділка? А може, нехай сам Лук’яненко це і прочитає?». Бачу, боїться Кравчук, бо не знає, чим для нього та інших народних депутатів може обернутися проголошення самостійної України. І тоді я наполягаю, голосно кажу: «Читай, бо я тебе задушу… Читай!».

Кравчук згодом підтвердив правдивість цього факта: «Павличко хотів мене задушити, але не знав, що я порахував усі голоси комуністів». Він тоді ще був у Компартії, і домовилися, що вони мають робити. А навколо будинку Верховної Ради того дня стояло десь до 100 тисяч людей, і комуністи добре знали, що не зможуть вийти надвір, доки не проголосують за самостійну Україну. І всі вони, крім одного, підтримали проголошення незалежності України. Голосували за це і Кравчук, і Кучма, тоді директор великого дніпропетровського заводу.

Великій слухацькій аудиторії у ПНУ Д. Павличко зізнався: його щоразу веде зі столиці на Прикарпаття бажання не лише зустрітися з родиною і близькими, знову побачити вітцівську землю й відчути її дух. Веде його сюди власне настійливий і пристрасний, хоча й незримий поклик тих, кого вже давно немає на білому світі, проте голос рідної крові дорогих йому людей і донині хвилює та бентежить душу, все його єство.

– Мене кличе мій батько, – каже Дмитро Васильович. – Під час військової служби він був в австрійського офіцера із третього полку кінноти ім. Франца-Йосифа «пуцером», тобто чистильником взуття, разом з тим мав обов’язок доглядати за його конем. Цісар Франц-Йосиф дуже любив споглядати, як перед ним браво гарцювали на виплеканих білих конях офіцери того полку, який залучали до участі в усіх військових парадах у Відні. Коли ж почалась Перша світова війна і до місця розквартирування полку наблизився фронт, Василь Павличко здався в полон росіянам. Привезли його в табір військовополонених у Дарниці. Звідти майбутній мій батько втік буквально напівголий, маючи на собі лише штани. Переплив Дніпро, і йому пощастило потрапити якраз на обійстя господарства, де утримували 40 коней, які возили всі фіакри у Києві, і найнятися до власника того господарства – українського магната конюхом.

Якраз тоді було проголошено УНР, її Генеральним секретарем з військових справ став Симон Петлюра. Василь Павличко, звичайно, вельми втішився з того, що постала Українська Народна Республіка. Адже він був вихований на «Кобзареві» – шанованій реліквії в нашій хаті (згодом навіть моя неграмотна мама вивчила напам’ять усю цю книжку, яку на прохання неньки читали мої старші брати). Іде він до петлюрівського сотенного: «Маю в Стопчатові дівчину Параску, мені треба поїхати до неї. Відпустіть мене ненадовго – я повернуся». «А скільки туди кілометрів?» – запитує сотенний. – «Шістсот». – «Ну що ж, я тебе відпускаю, але ти повинен повернутися сюди з двома кіньми, бо Петлюра формує українську армію, немає ще в них ні коней, ні зброї». – «Добре, я приведу вам назад цих двох коней».

І їде Василь Павличко на двох конях до Стопчатова, і вдається йому без пригод перейти російсько-австрійський фронт. Удома він поцілував свою дівчину, тобто майбутню мою маму, запряг двох коней для весняної оранки. Аж тут нагрянули австрійські поліцаї – зв’язали руки Василеві й повезли до Відня. Там суд засуджує його на кару смерті – як дезертира. Знову везуть юнака у вагоні, бо тоді існував такий порядок, що дезертира мали розстріляти в присутності особового складу тієї військової частини, де він служив, а вона розміщувалась у Львові. Закривають його в камері тюрми «Бригідки».

Нараз крізь очко у дверях Василь побачив, що по коридору ходить з карабіном… його стопчатівський друг Юрко Скригунець, який залицявся до сестри мого майбутнього тата. Стукає у двері і кличе Юрка. Той нарешті підходить. «Я Базь Павличко, – каже йому через двері. – Випусти, бо завтра мене розстріляють». – «Якщо я тебе випущу, то й мене розстріляють». Василеві нічого не залишалося, як спробувати переконати свого односельця з допомогою останнього аргумента: «За австрійським законом, я перед розстрілом маю право звернутися до когось. Звернуся до своєї сестри Анни, яку ти любиш, і скажу, що то ти мене вбив. Бо не випустив мене з тюрми...».

І тоді Юрко відкриває двері камери. Василь бере у нього карабін, проходить коридорами в’язниці й відмикає аж 700 камер. Випускає на вулицю всіх в’язнів «Бригідок». А було це 1 липня 1918-го – вже весь Львів у руках Українських січових стрільців. Австрійська імперія припинила своє існування. Пішов Василь Павличко воювати в Гуцульський курінь УСС, був поранений. Мабуть, і мені передалося багато батькової енергії. Про все це я навіть написав поему. Шануйте ж усі своїх батьків – так учать нас Біблія, Ісус Христос, – звернувся до студентів Дмитро Павличко.

Гість привіз цілу торбину своїх книжок у дар бібліотеці вишу. Розгорнув одну з них і прочитав написаний ще 1947 року вірш, де є рядки, сповнені розпачу молодого поета через запущену «другими совітами» машину жорстоких репресій проти галичан:

Їде, їде в Сибір

Український народ.

Ти спали свій папір,

Затули собі рот.

І молися до зір…

Із цим віршем ще один озвучений гостем твір поєднує мотив, як у вагонах-товарняках тижнями везуть, немов худобу на бойню, цілі сім’ї на спецпоселення у віддалені й непривітні закутки СРСР – «тюрми народів». Ідеться в ньому про те, як влада «імперії зла» збиткувалася над волелюбними чеченцями. У такому вагоні і народила мати Джохара Дудаєва – полум’яного борця за свободу Чечні.

У справжнього поета даний Богом талант невіддільний від дару пророцтва, який виявляється у його творах тією чи іншою мірою, а з найбільшою силою проявився у творчості українського генія Тараса Шевченка. Напрочуд актуально сприймаються рядки написаного Дмитром Павличком 10 років тому вірша-звернення «До Варфоломія»:

Але ти знаєш добре: московити,

Одягнені у митра золоті,

Прийшли до нас не Богові служити,

А розпинати волю на хресті.

Прийшли навчати нас царям коритись,

Прийняти рабства світову печаль,

В тайзі перед Європою закритись

І рідну мову посадить на паль.

Ця попівня напасницька і дика,

Не знає честі й Господа не зна.

Бо їхній Бог – імперії владика,

Ненаситенний кров’ю сатана.

Завершується цей вірш, який гість прочитав на зустрічі зі студентами, такою строфою:

Та прийде день – чи в серпні, а чи в січні

Сяйне помісна Церква серед нас.

Хоч ми не канонічні, але вічні,

Поможе нам неканонічний Спас.

І справді, це сталося в січні нинішнього року на Святий вечір – Вселенський Патріарх Варфоломій підписав томос про автокефалію для Православної Церкви України.

Сам Павличко на зустрічі в університеті охарактеризував себе як «націоналіста франківського типу, франківського виховання». Вочевидь вклав у таке визначення подвійний зміст: він і сповідує екзистенційні і творчі постулати глибоко шанованого ним українського Мойсея, і пишається тим, що походить з області, названої ім’ям Івана Франка. Окреслюючи свою світоглядну ідеологію як націоналістичну, гість при цьому уточнив:

– Я не з тих націоналістів, що хочуть вхопити за горло чужого, а з тих, котрі тільки боронять себе. І ми, українці, маємо повне право такими бути – його дала нам уся історія рідного народу.

Що ж до місця в цій історії І. Франка, значення його творчості та громадсько-політичної діяльності для нашого народу, і не тільки, то почесний доктор ПНУ нагадав:

– Колись «вождь світового пролетаріату» Лєнін сказав: «Франко – це людина чужа для нас, комуністів». Та, звичайно, письменницьку постать такого огрому просто не могли замовчувати і змушені були ввести вивчення творчості Франка у програми шкіл та вишів радянської України. При цьому компартійні ідеологи кон’юнктурно зробили з Франка марксиста, але насправді ним Іван Якович ніколи не був, а навпаки, у своїх працях нищив марксизм.

За радянських часів науковцям вдалося «пробити» видання 22 томів творчого доробку Франка. На сьогодні зібрано його на 100 томів, більшість з яких ще потребує упорядкування. І цей процес, вважаю, необхідно прискорити. А якщо говорити про вшанування пам’яті Франка, то, на моє переконання, не лише в Івано-Франківську, а й в інших містах, селищах, селах усієї області мають стояти пам’ятники йому, як і Тарасові Шевченку. У східних регіонах України пам’ятників Франкові, за винятком столичного, взагалі немає. У цьому теж бачу рештки все ще існуючої, навіть у вже незалежній Україні, певної упередженості до Франка, яких на місцях повинні позбутися.

За словами Дмитра Павличка, відповіді на складні питання сьогодення він часто шукає в багатющій Франковій спадщині, осмислював її у своїх працях. Як і загалом постать цього уродженця Галичини, котрий став найбільшим громадянином Європи – написав про її суспільне життя багато творів не лише українською, а й іншими мовами, говорив, що і наша Галичина – то Європа. Як людина творча Дмитро Васильович не раз провадив уявні розмови з українським Мойсеєм:

– В одній із таких розмов звернувся до Івана Яковича, щоб дозволив мені переробити його відому сентенцію «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить» на «Не пора, не пора, не пора москалеві й хахлові служить». Вважаю, що кожному з етнічних українців у нашій державі треба усвідомити, якого він національного кореня, а тим, хто відмовився від мови своїх предків і перейшов на «общєпонятний язик», серйоно замислитись над тим, чому так сталося і як повернутися до свого українського кореня. Людина повинна думати і про поживу духовну, а не тільки про ситість від споживання наїдків і напоїв.

Колись Франко, добре знаючи, що не Шевченко є автором нашого національного гимну «Ще не вмерла Україна», який тоді лише появився, а все-таки погодився зі своїм співрозмовником й оптимістично сказав: «Ще не вмерла і не вмре!». Ми є найстаршою європейською нацією. А українська мова, як довів мовознавець Іван Ющук, є рідною сестрою латини. Це визнають і мовознавці світу. Наприклад, в обох цих мовах є кличний відмінок, тоді як у російській його нема, бо вона сформувалася пізніше. «Слово о полку Ігоревім» – таки пам'ятка української літератури. Бо й російські науковці вже визнають, що цей твір написано староукраїнською мовою, в яку вкраплено дуже багато болгаризмів. А отже, і це свідчить, що Україна походить з Київської Руси. Українська стала родоначальницею слов’янських мов. Тому маємо ревно берегти нашу велику мову.

Нині дехто – з прихованим умислом духовно й морально роззброїти нас – стверджує, буцімто розвиток процесів світової глобалізації у перспективі неодмінно має привести до того, що всі розмовлятимуть однією мовою. Але ж тоді зникнуть народи як такі, не буде теперішнього багатства культури, а значить, і витворених багатьма поколіннями українців пісень, легенд, їхньої історичної пам'яті. Куди ми її подінемо – потопчемо, спалимо? Не спалиться вона, не згорить ніколи!

На зустрічі одна зі студенток запитала гостя:

– Чи не здається вам, що нині спостерігаються тенденції, коли всю Україну намагаються перетворити на велику Галичину?

– То від нашого споконвічного ворога йде така хвиля, нібито українці не одна нація, бо, мовляв, серед них є поліщуки, галичани, слобожани і т. ін., – відповів Д. Павличко. – На жаль, і деякі наші громадські лідери хочуть нав’язати населенню цю теорію, прихована мета якої – сформувати в свідомості людей уявлення, що України як такої нема і не може бути. Водночас я не згоден з тим, що, мовляв, аргументом на користь цієї теорії може послугувати діяльність у Києві численних земляцтв, у тому числі й Івано-Франківського. Лише позитив бачу в тому, що в них об’єдналися і приходять сюди поспілкуватися, заспівати разом улюблених пісень вихідці з тієї чи іншої області. Такі земляцтва мають діяти – у цьому разі якраз на всеукраїнську єдність працює наша різноманітність, яка проявляється навіть у діалектах, що ними розмовляють жителі різних регіонів. Маємо берегти і свій галицький діалект, мову своїх предків, якою розмовляють, скажімо, персонажі творів геніального новеліста Василя Стефаника…

«Воїном «Спартана» з гордістю назвав себе Дмитро Павличко, а в прочитаному студентам і викладачам ПНУ одному з нових віршів прозвучало: «Я був колись в Шухевича Романа стрільцем». На цю зустріч живий класик українського красного письменства прийшов із дружиною Богданою. Тож господарі бажали обом їм доброго здоров’я і життєвої наснаги, а поетові і громадсько-політичному діячеві, крім того, – бути й надалі таким же несхитним борцем за українську національну ідею, за здійснення нашою державою свого європейського вибору і, звичайно, нових поетичних і прозових творів.

Проректор вишу Галина Михайлишин і завідувач кафедри української літератури професор Степан Хороб запросили почесного доктора їхнього університету, котрому 28 вересня буде 90, у час цього знаменного для всієї української громадськості ювілею знову завітати до університету. А заступник голови НСПУ, головний редактор журналу «Перевал» Ярослав Ткачівський подарував гостю випуск цього всеукраїнського літературно-художнього і громадсько-політичного часопису і запросив його до співпраці з виданням, у якому шанувальники поезії дуже хотіли би прочитати добірку ще ніде не публікованих віршів Дмитра Павличка.