У підземному переході «Ваґабундо» в Івано-Франківську відбулася презентація книжки журналістки і письменниці Любові ЗАГОРОВСЬКОЇ «Таборові діти». Видання побачило світ у «Видавництві Старого Лева». Це не просто книжка, а документ, адже у ній зібрано свідчення людей, дитинство яких проходило під пильним наглядом радянської каральної системи.

З першої сторінки видання читач відкриває для себе відверті і болючі спогади тодішніх дітей про те, як їх під дулами автоматів забирали з дому, про досвід перебування в тюрмах, про важку дорогу до Сибіру в товарних вагонах, про життя в бараках та спецінтернатах, про виживання в надлюдських умовах заслання. Модерував захід Тарас Зень.

Книжку «Таборові діти» можна сміливо назвати логічним продовження попередньої фундаментальної роботи Любові Загоровської «Моя УПА».

«Коли працювала над книгою «Моя УПА», то дуже часто зустрічалася з такими історіями, коли чоловіків чи жінок саджали у тюрми через їхню діяльність в підпільному русі. А відповідно всіх їхніх родичів, близьких, навіть далеку родину, жінок з малими дітьми відправляли на Сибір, – каже авторка. – І в якийсь момент я згадала інтерв’ю з однією жінкою, яка сказала мені, що її мама була арештована, коли їй був лише один місяць від народження. На Сибір вони поїхали фактично через рік, коли закінчилися допити її мами. І ця жінка сказала, що перший рік свого життя провела в тюремній камері, там і ходити навчилася. Для мене це стало якимось стресом, тригером, що я подумала: А скільки серед нас є людей, яким нині 75–80 і більше років, які просто через те, що народилися не в такій чи саме в такій родині були приречені на тюремне ув’язнення в несвідомому віці, коли були дітьми? І я почала пошуки героїв для цієї книги, виявилося, що їх надзвичайно багато».

Під час роботи над виданням авторка виявила, що за 30 років незалежності України немає досліджень саме репресованого дитинства. І досі є велика кількість чорних дір нашої історії. «Тему репресованих дітей, не комплексі репресованих українців, а суто репресованих дітей, не порушував ніхто ні разу, – каже Любов Загоровська. – Якось їх відсунули, виключили з цього дискурсу обговорення. І про це немає наукових праць. Про це немає дисертацій. Про це немає книг. А це навіть не тисячі, це мільйони дітей жорстко травмовані радянською каральною системою».

Попередня книжка Любові Загоровської «Моя УПА» вміщує 39 розповідей про людей, які або воювали в УПА, або допомагали українській армії боротися за незалежність України майже 100 років тому. За словами авторки, це видання викликало чималий інтерес у суспільстві і вже розійшовся його четвертий наклад, готується друк п’ятого. Разом – це майже 10 000 примірників. Початковий наклад «Таборових дітей» видали накладом відразу в 4 000 примірників.

Над книжкою «Таборові діти» письменниця працювала півроку. Пошук героїв до неї був легшим, аніж до «Моя УПА», адже вони молодші і всі зареєстровані у Спілках репресованих та політв’язнів. Загалом до видання увійшло близько 70-ти історій «таборових дітей», які охопили п’ять регіонів: Івано-Франківщину, Львівщину, Тернопільщину, Буковину, Волинь.

Героям «Таборових дітей» сьогодні десь по 75–80 років. Та коли вони говорили з письменницею, то на час розмови знову ставали тими дітьми, які зазнали репресій. І це дуже цінно й важливо. «Тут свідчать не 80-річні, – каже Л. Загоровська. – Я розмовляла нібито з людьми такого віку, але вони говорили так, як розмовляли б, коли були б дітьми. Тобто, вдавалося викопирсати з кожного дорослого саме ту дитину, яка й говорила про те, чого боялася, про що думала, що відчувала, що їй снилося, чого хотіла чи не хотіла в той момент».

Спочатку може скластися враження, що всі історії схожі між собою, проте вони різні деталями. За словами письменниці, якщо скласти всі деталі як пазл в одну історію, то можна отримати картину того, що цим людям довелося пережити.

Кожна розмова, яку авторка записала під час роботи над книжкою, увійшла до неї. Немає жодної історії, що з тих чи інших причин залишилася б не опублікованою. Зокрема, три розповіді авторка додала, коли рукопис уже був готовий до друку.

Щодо самого викладу матеріалу, то письменниця намагалася максимально повно викласти історію своїх героїв, а також точно відтворити на папері їхню живу мову та зберегти особливості мовлення. «Старалась максимально давати повно, що розказували люди, але, звичайно, літературно опрацьовано. А також в кожному тексті – максимально зберігати особливості лексики тої чи іншої людини, щоб це не був вихолощений твір, щоби зберегти в ньому мовні особливості, тому що ми по-різному говоримо», – коментує авторка.

Л. Загоровська наголошує, що кожна історія болюча, важка й запам’ятовується. І йдеться в них про те, як радянська влада емоційно калічила дітей. «У книжці є розповіді як тих людей, котрих маленькими вивезли на Сибір, так і тих, які народилися там. І навіть кілька історій людей, яких вдалося сусідам чи родичам сховати від вивезення. Батьки, коли відбули кількарічні тюремні терміни і вже перебували на спецпоселеннях, розшукали своїх дітей і домовилися, щоб їх транспортували до Сибіру. Фактично, ці діти у віці семи–восьми років самі долали цю дорогу з випадковими попутниками, щоби дістатися до своїх батьків. Є дуже трагічна історія жінки, яку система забрала в інтернат. І коли через кілька років мама змогла її розшукати і вихователька з інтернату привезла її до неї, то ця дівчинка била маму кулаками і кричала: «Нє мая мать. Я тебя не знаю»… Це дуже страшні історії, але вони дуже важливі, тому що нині все повторюється. Наших дітей знову вивозять і асимілюють. Українські діти діваються невідомо куди і дуже важко знайти їхні сліди», – наголошує письменниця.

Іванофранківець Ігор Роп’яник наголошує, що в контексті цієї жахливої війни, яку веде проти України московія, ця книжка є найкращим нагадуванням про те, що може чекати нас, якби вона перемогла. Також він зауважує, що читав її з великим зацікавленням, оскільки його родинна історія тісно пов’язана з цією темою. Його мама була «таборовою дитиною». «Коли читав цю книжку, то знаходив не якісь цікаві нові факти, події, а знайомі речі, про які мені розказувала мама, – коментує він. – Ті ж населені пункти, ті ж умови, і навіть знаходив людей, які часто фігурували у спогадах моєї мами. Коли моя мама захворіла після того як вона валила ліс у 16 років, комендант її пожалів, і поставив вихователькою дитячого садка. Він був на якійсь баржі, на воді, і одним з її вихованців був хлопчик років шести-семи Олексій Попович. І у цій книжці я знаходжу спогади цього Олексія Поповича, якраз і про ту баржу, і про все».

«Таборові діти» – це колосальна робота з документизації і фіксації трагічної історії українського народу. Тут зібрано голоси тих, що вижили і є свідками звірств і злочинів москалів проти українських дітей. І найтрагічніше в цій історії те, що на сході України московити й далі те коять. Тож через певний період часу там виросте нове покоління дорослих, травмованих у дитинстві рашистськими репресіями. Тому так важливо знати своє минуле, щоб мати шанс на майбутнє. А ця книжка робить все для того, щоб заповнити білі плями української історії голосом живих людей.