Лемківщина... Її територія охоплює західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет ділить Лемківщину на південну (закарпатську) та північну (прикарпатську). Східною межею цього найзахіднішого українського регіону є річка Уж і ліва притока Сяну – Солинка, Західною – Попрад із Дунайцем. Нині північна частина Лемківщини належить до Польщі, а південно-східна (Пряшівщина) – до Словаччини. Східна смуга закарпатської частини цього етнографічного району належить Україні. На цих територіях ще у ІХ ст. існувала могутня східнослов’янська держава Київська Русь. Білі хорвати, давні предки карпатських русинів – українців, брали участь у походах князя Олега на Візантію (906–907 рр.). Після розпаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства у 40-х роках XIV ст. землі Лемківщини загарбали Польща та Угорщина. Та попри те русини – українці Лемківщини берегли культуру Київської Русі. Заодно відтворюючи власну самобутню культуру – невід’ємну складову загальноукраїнської культури. Затлумлені окупантами пагони українства пробудились із летаргічного сну в другій половині ХІХ ст. завдяки письменникам-будителям «Руської трійці» О. Духновичу, О. Павловичу, В. Хиляну, а також українським діячам – І. Верхратському, І. Франку, В. Гнатюку, Ф. Колессі та іншим.

Як ми повідомляли в матеріалі «На трагічних розламах» у «Галичині» за 28 січня, трагедії лемків у ХХ столітті, коли їх було насильно депортовано зі своєї споконвічної землі тоталітарними режимами СРСР і Польщі, присвятив наукову розвідку «Лемківські долі: трагізм і пам’ять поколінь» доцент кафедри українознавства і філософії Івано-Франківського державного медичного університету Ігор ЛЮБЧИК, з яким і ведемо розмову.

– Що спонукало Вас, пане Ігоре, зайнятися лемкознавством?

– Передусім моє лемківське коріння. Мою бабусю Любов Ворону, 1929 року народження, у 40-х роках минулого століття разом із родиною насильницьки виселили із с. Кам’яної Новосанчівського повіту (Західна Лемківщина) до с. Липівки на Тисмениччині. У це село двічі переселяли лемків – 1940-го та 1945–1946 рр. Ще й досі існує неофіційна назва хутора «Лемки», офіційна – «Нова Липівка» (південна частина села).

2003 року, коли я вступив в аспірантуру, цілком випадково потрібно було обирати тему наукової дисертації. Хтось обрав Гуцульщину, а мені припала до душі Лемківщина. До речі, ще на п’ятому курсі істфаку Прикарпатського університету я написав історію своєї рідної Липівки «Через роки і долі», де, звісно ж, не міг оминути й теми депортації лемків.

Уже пізніше, серйозно зайнявшись наукою, я мав щастя отримувати грантові програми для дослідження Лемківщини, завдяки яким зміг працювати в архівах Польщі і Словаччини. Бо без праці у закордонних архівах фактично неможливо висвітлювати тему Лемківщини, як, до речі, й інших українських регіонів. До того ж, мені ще й поталанило: у Словаччині я мав можливість працювати у домашньому архіві вченого світового значення академіка Миколи Мушинки (Пряшів). Я декілька разів їздив до Пряшева, Кошице та Свидника, де є найвідоміший музей української культури. Директором його тоді був професор Мирослав Сополига. Лемко за походженням, історик та інтелектуал М. Мушинка багато посприяв мені там у моїх наукових пошуках. Коли 2008 року я захищав кандидатську дисертацію на тему Лемківщини у ПНУ, то пан Микола попри свій поважний вік приїжджав зі Словаччини разом із дружиною. Я щиро вдячний цьому талановитому етнологу, фольклористу та історику за підтримку. Вважаю його унікальною людиною.

– Якщо не помиляюся, Ви й далі займаєтесь тематикою Лемківщини?

– Так, тому що на неї є суспільний запит. Залишається насущним прийняття українським парламентом закону про депортованих. Тема Лемківщини актуальна, на превеликий жаль, тільки в діаспорі. В Україні на неї й досі накладено табу через байдужість. Темних сторінок у цій тематиці дуже багато. Тема лемків у етнополітиці Польщі, Словаччини і, звісно ж, СРСР мене завжди по-особливому цікавила.

– Як на мене, цією тематикою нині, на жаль, маніпулюють усюди: у Польщі, Словаччині, Росії…

– І в діаспорі також. Питання етнонаціональних проявів депортованих лемків є цілком заполітизованим. Залежно від геополітичних інтересів цих держав. Концептуально мої наукові дослідження базуються суто на українському вимірі лемківства. Лемків я сприймаю не інакше як етнографічну групу, тобто як невід’ємну частину українського етносу, яка відрізняється особливим етнокультурним колоритом (одяг, побут, церковна архітектура, не мова лемківська, а говірка тощо).

– Ще за часів радянщини стосовно лемків, українців Надсяння та Холмщини вживали визначення «переселенці». Інколи їх так називають і досі. Чи має право, на Вашу думку, цей термін на існування?

– У київських архівах я знаходив документи, в яких чорним по білому було написано: нас виселяють (депортують), а не переселяють. Перші виселення лемків з їхніх споконвічних теренів на територію УРСР відбулися у 1940-му. Я знайшов документ, що саме тоді лише до згаданої Липівки було виселено 25 лемківських родин заради того, аби показати їм «радянський рай». До речі, південна частина цього села – то колишня німецька колонія Сіттауерівка. Там була дерев’яна німецька кірха, а тепер – греко-католицький храм Пресвятої Трійці. Нині на тому терені живуть нащадки родин, переселених на Прикарпаття 1940-го, – родини Галик, Прислопських, Париловичів, Коцурів, Зубалів та ін. Нині важко говорити про збереження ними лемківської автентики (самобутності).

– Інколи можна почути: польські лемки, українські лемки тощо. Як Ви ставитеся до таких, так би мовити, словосполучень?

– Украй негативно. Є лемки в Польщі. Є вони і в Україні. Лемки є частиною українського етносу. У природі не існує лемківської мови. Є лемківська говірка. Проблема лемкознавства перебуває у площині політики пам’яті різних держав. Саме тому з’являються публікації на цю тематику в Польщі, Словаччині, Росії. Натомість в Україні таких публікацій зовсім мало. З цього приводу часто запитую себе: як завадити етнополітичним провокаціям на цю тематику наших сусідів – поляків, словаків, росіян?

– Поляки, як відомо, гідно оцінили Ваш внесок, пане Ігоре, у висвітлення лемківської проблематики, видавши польською мовою з передмовою академіка М. Мушинки книжку «Лемківщина наприкінці ХІХ – у 30-ті роки ХХ століття: етнополітика та ідентичність».

– Це справді так. Торік видавці – представники польського товариства «Під Карпатами» у м. Кросно (Лемківщина) запропонували мені опублікувати свої дослідження із лемкознавства польською мовою. Видання схвалило Міністерство культури та національної спадщини, що означало державне фінансування книжки. Для мене було принциповим, концептуально важливим з огляду на особливу в цьому контексті етнополітику поляків зберегти свої авторські узагальнення.

– А як з’явилася на світ книжка «Лемківські долі: трагізм і пам’ять поколінь»?

– 2020-й був, як відомо, Роком вшанування депортованих. Згідно з рішенням обласної ради від грудня 2019-го. Це й спонукало мене видати названу книжку. Матеріалів було вдосталь, і всі я впорядкував. Залишалося лише знайти гроші на друк. На допомогу прийшов Андрій Левкович – президент Торгово-промислової палати нашої області, депутат облради та лемко в третьому поколінні. За це я йому щиро вдячний. До речі, це був ще один його проєкт фінансування видань лемкознавчої тематики.

Багато людей, які мають лемківське коріння, гідно прислужились Україні. Серед них – екснардеп, громадський діяч, поет і композитор Микола Горбаль, львівські співачки сестри Байко, львівський історик, етнограф та публіцист Іван Красовський, співачка Львівського національного театру опери й балету ім. І. Франка, кандадат політичних наук, колишня голова Світової організації українських лемківських об’єднань, нині народна депутатка Софія Федина та інші.

– Депортація їхніх дідів і батьків з лемківських теренів стала трагедією кожного лемка. Та попри все кожен знайшов гідне місце у новому житті.

– Із Вами важко не погодитися. Аксіомою є те, що депортація лемків у минулому столітті стала найтрагічнішим етнополітичним експериментом урядів СРСР та Польщі стосовно них. Лемківщина перестала існувати як цілісний регіон. Вона втратила носіїв культури і побуту на своїй автохтонній території. Вони стали дисперсними, тобто розпорошеними по всьому світу. З огляду на теперішні реалії, напевно, важко говорити про відродження Лемківщини. Правильніше казати про збереження і популяризацію унікальної культурної спадщини лемків.

– А чи достатню увагу приділяє наша держава лемківській проблематиці?

– Парадоксальність нинішньої ситуації в тому, що вона організовує фестивалі, де популяризує лемківську пісню, спостерігаємо й музеєфікацію лемківської спадщини, відбуваються круглі столи та конференції, присвячені депортованим, але коли справа доходить до прийняття закону про депортованих, то він чомусь весь час залишається на стадії законопроєкту. Хочеться, аби держава створювала дослідницькі центри лемкознавства при університетах, бо це дуже вдячна тематика, яка відкриває широкі перспективи навіть на міждисциплінарному рівні (дослідження у різних сферах: етнології, фольклористиці, історії тощо). Ми є свідками численних науково-популярних публікацій (лемківські календарі, журнали, газети, що виходять у діаспорі на лемківську тематику, тощо). Однак бракує того, аби історію Лемківщини і лемків розглядали в загальнонаціональному контексті. Оскільки я працюю на кафедрі українознавства і філософії медуніверситету, то не маю права розглядати лемківську тематику поза межами українознавчих студій.

У Польщі, як відомо, є багато дослідників лемківської проблематики. Приміром, Єва Міхна чи не зовсім конкретний у своїх висновках Богдан Гальчак – польський вчений українського походження, який називає депортованих лемків емігрантами, біженцями. Він є автором «Історії Лемківщини». Принципово важливе те, аби лемківська тема знаходила свого читача не лише на українських просторах, оскільки лемки розселені по всьому світу. Очевидно, недарма їх ще називають дітьми втрачених Бескидів. А тому друге-третє покоління лемків часто не володіє українською мовою. Отож важливо задовольнити їхні читацькі запити англійською мовою, бо в іншому разі вони читатимуть лише висліди канадського історика П. Магочі про лемко-русинство як окремішню націю. Переконаний: література про лемків має бути не лише українською, а й польською та англійською мовами. Звичайно ж, передусім – в українському вимірі.

– Мені як непрофесіоналові з лемківської тематики все ж видається, що цією тематикою чомусь мало цікавилась українська інтелігенція.

– Так воно і є. Про це писала ще депутатка польського сейму знана громадська діячка у довоєнній Галичині Олена Кисілевська. Для прикладу, про Гуцульщину пишуть і говорять значно більше. Як тут ще раз не повторити: акція «Вісла» 1947 року, як і результат вересневої угоди 1944-го між СРСР та Польщею, були найтрагічнішою для лемків, і не тільки, оскільки стали війною після війни, на останньому етапі якої лемків було депортовано тепер уже не в УРСР, а на північно-західні землі Польщі.

Насамкінець, користуючись нагодою, хотів би нагадати, що у книжці «Лемківські долі: трагізм і пам’ять поколінь» я волів привернути увагу читачів до нововиявлених документів і матеріалів про трагедію лемків у ХХ столітті. Простежував їхні долі за часів міжвоєнної Польщі та Чехословаччини. Це по-перше. А по-друге, моя книжка – це своєрідний вияв пошанування жертв трагічних депортаційних операцій. Моїм надзавданням було побудувати її матеріал суто на документальній основі. Можливо, тому її сторінки перевантажені цитатами і посиланнями на документальні джерела.