З нагоди 103-ї річниці легендарного бою під Крутами в Івано-Франківську вшанували пам’ять борців за волю України. Більше сотні представників Haцioнaльного кopпycу Івано-Франківська, молодіжного крила Всеукраїнського братства OУН–УПA Карпатського краю, активістів інших громадських формувань та небайдужих містян взяли участь у смолоскипному дійстві на честь полеглих героїв, у панахиді за упокій душ убієнних, виконали «Молитву українського нaцioнaлicтa»...

Бій під Крутами – це, безумовно, визначна подія в історії нашої нації як іще один тріумф українського патріотизму та збройної звитяги й жертовності в ім’я найвищої мети – створення самостійної держави. Проте, звістуючи про героїчний чин кількох сотень козаків та наймолодших учасників поєдинку – курсантів Першої юнкерської школи ім. Б. Хмельницького, не можна нічого не сказати і про передумови вікторії-драми молодих захисників щойно народженої Української Народної Республіки. А вони доволі ганебні для тодішніх політичних керівників УНР – соціалістів за переконанням Михайла Грушевського і Володимира Винниченка.

Річ у тім, що ці державні мужі всіляко блокували будь-які спроби чи то своїх урядовців, чи й колишніх військових високого рангу царської Росії (в тому числі ініціативи майбутнього гетьмана України Павла Скоропадського), прихильних до щойно посталої держави, сформувати її військо з вояків фронтів Першої світової, що пролягали територією України. В результаті – незалежна УНР не мала власної регулярної армії для захисту своєї територіальної цілісності й існування загалом.

А якби ж чільники Народної Республіки посприяли створенню з тієї майже 1,5-мільйонної армії солдатів українського походження з військ двох імперій, які тоді протистояли одна одній на наших землях, хоч би кількох стрілецьких корпусів на 40–60 тисяч багнетів загалом, то чотиритисячний загін Муравйова, який наступав на Крути, розсіяли б укліп ока!

Зрештою, ніхто б тоді й не посунув на Київ ні зі сходу, ні з півночі. А так… Але з обранням першим президентом новітньої Української держави, що постала 1991-го, компартійного номенклатурника Леоніда Кравчука ми наче знову, як лідери УНР, задекларували соціялістичний вектор самостійницького поступу. А він, як слід розуміти з дій за майже три десятиліття нової Української суверенної держави багатьох наших можновладців – від деяких міністрів оборони до окремих (більшості) головнокомандувачів, теж не передбачав існування сучасної добре організованої й оснащеної армії. В підсумку маємо й російську агресію 2014-го, і нинішній фарс у суспільстві, і ще хтозна що нас чекає завтра.