Цього року Україна вперше офіційно на державному рівні на п’ятому році неоголошеної війни Росії проти нашої держави відзначає День українського добровольця. Нагадаємо: саме добровольці першими дали рішучу відсіч кремлівським «звіздарям» і зупинили московську навалу на сході країни.
У когорті перших добровольців – і капітан Володимир Попович, який з початку липня 2014 року воював майже два місяці у секторі «Д». А згодом, після ротації, восени того ж року знову пішов на фронт. Отож пропонуємо відверту розповідь фронтового офіцера, котрий служив командиром «секретки» 5-го БТрО «Прикарпаття» і був серед тих 15 бійців батальйону, які під час відомих трагічних подій на фронті восени 2014-го, на відміну від інших, не покинули своїх бойових позицій.
І ця розповідь не лише про ті дні, а й про військове братерство загалом, жертовність волонтерів, незабутні зустрічі, оказії, бандерівський спецназ на жовтих БТРах і навіть про позитивний вплив… українського вареника на бойовий дух наших воїнів-захисників.
– Пане Володимире, якими були чисельність 5-го БТрО, його озброєння і технічне забезпечення, коли він прибув на виконання поставленого завдання – допомогти Державній прикордонній службі України у забезпеченні охорони державного кордону на території Донецької області.
– 5-й БТрО у складі 430 бійців прибув на місце дислокації неподалік Амвросіївки в ніч з 4-го на 5-те липня у підпорядкування 72-ї окремої механізованої бригади. На озброєнні батальйону були тоді три АГС-17 (АГС — станковий автоматичний гранатомет), кілька РПГ-7 (РПГ – ручний протитанковий гранатомет), чотири РПК (ручний кулемет Калашникова), а також автомати Калашникова калібру 7,62 мм, гранати. З транспортних засобів батальйон мав старі радянські автомобілі: БРДМ-2, ЗІЛ-131, ГАЗ-66, КамАЗ і «сучасні» шкільні автобуси. Згодом волонтери пригнали нам з Гуцульщини БРДМ, переобладнаний під туристичні поїздки. На нього ми поставили РПК…
Вояки 5-го БТрО допомагали прикордонникам охороняти лінію кордону довжиною у 72 кілометри і несли варту на КПП на лінії Кутейникове—Глінки—Кумачове—Тельманове. Максимальна відстань від кордону становила 800 метрів. Що цікаво: коли нас накривали «градами», прикордонники за півгодини до обстрілу мовби крізь землю провалювались. Наша ж вогнева відповідь АГС-ами і стрілецькою зброєю лише нагадувала противникові, що кордон усе ще охороняють бійці ЗСУ…
– Якими були твої повноваження як командира «секретки»? Чи був належний зв'язок між батальйоном і командуванням бригади?
– Я відповідав за спецапаратуру, спецзв’язок, спецдокументацію. Оскільки нормального каналу зв’язку не було, на апаратурі не працювали жодної хвилини. Наша група виконувала інші завдання, зокрема ми підвозили продукти й пальне на блокпости.
– Ти маєш досвід бойових дій на Кавказі, чим відрізнялись вони від початку російсько-української війни і яка її найважливіша особливість, на твою думку?
– Так сталося, що коли потрапив у госпіталь, зустрів друзяку-лікаря з Нахічевані, з яким разом воювали на Кавказі. Розговорились і звернули увагу, що під час тієї війни вогнепальні рани бійців були переважно стріляними, а тут маємо здебільшого рвано-різані, осколкові. Це наслідок особливостей теперішньої російсько-українській війни: нас часто накривали вогнем з «градів», «саушок», «буратіно», через що ми змушені були вгризатися в землю, мов щурі. Чи не всі бійці сходилися на думці, що в такий спосіб Росія винищує добровольчі батальйони «бандеровцев» за мовчазної згоди вищого командування ЗСУ. До речі, з тих, хто мав попередній бойовий досвід у 5-му БТрО «Прикарпаття», на пальцях можна було перерахувати.
Відверто кажучи, якщо я був у шоці від того способу ведення війни з окупантом, який ми пережили на її початку, коли наших бійців мали за «гарматне м’ясо», то який морально-психологічний стан мали необстріляні бійці, можна було лише здогадуватись.
– Яким було харчування батальйону і якою роль волонтерів у забезпеченні бійців продуктами?
– Перші два тижні наш батальйон мав дуже серйозні проблеми з постачання питної води і харчів. Неймовірна спека допікала, а рибні консерви «сардина в олії» і «тюлька в томаті» набридали. Особливо важко було загасити водою печію після їх споживання. Богові дякувати, що вже 23 липня прибули до нас з продуктами харчування волонтери з Калуша і Коломиї.
Потім настало лихо з харчуванням, бо вороги обстріляли базовий табір фосфорними мінами, використання яких заборонено цивілізованими країнами і міжнародними конвенціями, і прямим попаданням у продуктовий склад знищили його дощенту. Ще днів зо три ми дихали тими отруйними випарами з присмаком смажених «сардинок». До речі, тоді заступник комбата по тилу Василь Вінтоняк брав активну участь в гасінні пожежі на продуктовому складі, неподалік якого розташовувався склад боєприпасів. Напевно, тому нині Вінтоняк і має серйозні проблеми з дихальними шляхами. Але я знаю, що настане час, коли кремлівських окупантів за їх злочини судитиме міжнародний трибунал.
Другу таку очікувану і вагому допомогу вже привезли на День Державного прапора 23 серпня мої земляки з Рожнятівської «Самооборони» — Борис Кісілюк, Орест Русинкевич, Петро Турчиняк, Роман Глинка.
Між іншим, тоді не було усталеної лінії розмежування між воюючими сторонами, а будь-який транспорт легко потрапляв під прямий обстріл ворога. До речі, ці мужні люди сьогодні обділені державними соціальними пільгами, гарантіями і преференціями, на відміну від усіх жителів Донбасу й Луганщини, які їх мають. На мою думку, це несправедливо. Тут мушу згадати про наших дружин, які буквальному розумінні рили землю на Прикарпатті, щоб забезпечити нас найнеобхіднішим. А ще — матерів, членів родин і друзів моїх побратимів: маму Ганну Василівну і тещу Колі Ільядіса-«Грека» Світлану Степанівну, мого друга дитинства Ігоря Попадюка з дружиною Оленою, моїх двоюрідних сестер Марію й Ірину Кузик, громаду с. Петранки, яка власним коштом придбала для 53-ї бригади безпілотник; усіх небайдужих людей, які пам’ятали про українських солдатів-добровольців.
– А що то за історія зі знищенням «Бєзлєра», згадка про яку довго дарувала фронтовому товариству радісний настрій.
– Це сталося ще в 5-му БТрО «Прикарпаття», коли рибні консерви в томаті , як і комбіжир тушонок почали викликати не лише невгасиму печію, а й розпалювали низькі інстинкти людини. Тому «секретники» й «завалили» «Бєзлєра», а потім як справжні кровожерні «карателі», принаймні так подає бійців АТО-ООС російська пропаганда, з’їли його напівсирим…
«Бєзлєр» – прізвище добре відомого тоді діяча «ДНР» Ігоря Бєзлера-«Бєса», а ми нарекли так молодого кабанчика, який був прудкий, нахабний і невловимий: два дні і дві ночі ганяли ми за ним бліндажами, ходами й переходами між ними, доки нарешті чиясь щаслива куля не зупинила його.
Як тварюку такого рангу ми запхали його в мішок для транспортування «200»-х і привезли на базу… А «Бєзлєром» назвали його тому, що шкода було вбивати просто так. Правда, він нам за своє «поганяло» відомстив: накликав на нас затяжний ворожий мінометний обстріл саме тоді, коли ми смажили його молоде тіло… Через таку свинячу підступність і спожили ми його м’ясо остиглим і напівсирим.
— Під час передислокації українських військових частин і з’єднань у серпні 2014-го що тебе здивувало найбільше?
— Це коли у бік України через наші блокпости рухалися військові колони 80-ї і 79-ї окремих десантно-штурмових бригад ЗСУ. А бійці кричали нам, мовляв, чого ж не йдете з нами, ненормальні! Словом, регулярні частини ЗСУ відійшли з вогневих позицій, а тим часом добровольці й далі стояли на своїх позиціях — і 5-й БТрО «Прикарпаття», і 9-й батальйон територіальної оборони Вінницької області по сусідству з нами, який артилерійські обстріли ворога фактично рознесли вщент, і добровольчий 40-й БТрО «Кривбас». Тобто, як на мене, командири ЗСУ були не на своєму місці…
— Основними засобами пересування 5-го БТрО «Прикарпаття» на другому місяці війни й далі залишалися шкільні автобуси?
— Хлопці жартували з цього приводу так: «Бандерівський спецназ на жовтих «бетеерах», тобто автобусах! При цій нагоді згадую: чомусь завжди нам випадали переїзди вночі, хоч такі «автотури» по незнайомій місцевості Донбасу в 2014 році без відповідних військових карт видавалися щонайменше недоцільними і небезпечними. Нам тоді передавали місцеві жителі-патріоти, що «сєпари» на нас дивились, як на «лютих звєрєй-бандєровцев», а тому не чіпали. Це нас тоді добряче веселило…
— Пригадай день відходу батальйону з бойових позицій — 23 серпня.
— Я вже згадував, як перед тим передову покидали десантники. Отож 23 серпня 2014-го обстріл наших позицій був особливо дошкульним. Причому накривали щільним артилерійським вогнем одночасно всі блокпости і базовий табір батальйону. Ми швидко зібрались і виїхали. Правда, група в якій я був, загаялась. Оскільки згадуваний В. Вінтоняк разом з кількома бійцями чомусь надто довго згортали військову палатку (не хотіли, не могли її покинути, бо ж то державне майно). А завантажилися на старенький 131-й ЗІЛ десь уже за 10-15 хв. до початку масованого обстрілу. Я за кермом, хлопці нервують, підполковник Віталій Дмитрик кричить: «Треба «рвати когті» швидше!», а як тут розженешся, коли машина добре не працює, бо кільця в моторі позападали. Але якось рухаємось з Глінки в бік Маріуполя-Розівки. При цьому автомобільний GPS-навігатор показує, що їдемо центром села, а насправді ми — в чистому полі!
Перед Гранітним побачили бійців нашого батальйону й зітхнули з полегшенням. Прибули. В районі роздоріжжя на Тельманово побачили формування двох колон: згодом одна рушає попри Гранітне через Волноваху на Розівку, друга — в кількості 40 чоловік — на Маріуполь. Головне, що за час передислокації наш батальйон не мав «200»-х, — полеглих бійців, були лише «300»-ті, тобто поранені бійці, й втрати у техніці.
— Коли прийняв рішення залишитися на своєму посту, чим послуговувався і як зреагували твої підлеглі?
— 22 серпня мені зателефонував комбат Комар і повідомив про збір усіх бійців на блокпосту неподалік Розівки. І наступного дня, як уже оповідав, ми туди прибули. Комбат звелів: «Ставай у колону!» Я запитав, чи є наказ на марш. Почувши, що його немає, вибачився перед комбатом і ми повернулись на позицію, яку займали. А чим послуговувався? Я прийняв військову присягу, тобто склав клятву на вірність українському народові. Наступне. Для відповідних дій солдатові й офіцерові потрібно оголосити відповідний наказ. Коли його немає — послуговуємося попереднім наказом. Так, в ту пору я був лютий на всіх і крив благим матом і Президента, і недолуге командування ЗСУ, і всі гілки й гілочки розбещеної державної влади. Але для солдата наказ є наказ. Хлопців попередив, що нікого неволити не буду залишатися зі мною, бо ці молоді люди добровільно зі мною пішли на цю війну. На що хлопці відповіли: «Разом приїхали — разом поїдемо. Або залишимося…». Можливо, залишилися зі мною ще й тому, що я ніколи з себе великого командира не корчив, а ділився з ними тим, що мав і знав, та й осторонь від них і від загальних справ не стояв.
— Як далі розвивалась ситуація?
— З часу від’їзду колон наша група бійців у складі 15 чоловік відійшла на попередню позицію в районі Розівки й намагалась отримати конкретні вказівки щодо доцільності нашого місцеперебування відповідно до поставлених перед нами завдань. Кожен з офіцерів приклав до цього свої голову і руки. В районі Розівки отримуємо наказ зі штабу АТО повернутися на бойові позиції. Я наказу не бачив, та й ведення військової документації вимагало відповідної реєстрації, але з незрозумілих мені причин бойовий наказ на реєстрацію в секретну частину, за яку я відповідав, до мене не потрапив. Згодом прокурор допитувався на суді в мене, чи я не припускаю, що наказ все таки міг бути. Я відповів йому, що можна допустити і життя на Марсі, але про це в моїх журналах немає відповідних записів. І я зазначив, що журнали перевіряли тричі різні прокуратури і двічі — відповідні служби СБУ, але такого наказу там не знайшли...
Протягом наступних 12 годин нашу долю було вирішено за погодженням зі штабом сектора «Д». 25-го серпня згідно з його наказом нас приєднали до 2-го БТрО Рівненської області «Горинь», який дислокувався в Куйбишево, і того ж дня ми туди прибули в розпорядження комбата батальйону. Нас поставили на забезпечення, у скорому часі кожному бійцеві персонально видали пакет супровідних документів, узгодили маршрут з командуванням штабу АТО, який пролягав через військові частини Запоріжжя й Хмельницького. І ми малою колоною швидко рушили на Делятин. Не повіриш, але двома ЗІЛами: 131-м зі спецапаратурою, 130-м з прицепом «тилової трахомудії» за півтора доби ми проїхали півтори тисячі кілометрів. На нашому ЗІЛі час за рулем розділив зі мною порівну згадуваний Коля «Грек». З того переїзду врізалася в пам'ять одна зустріч. Коли ми стояли на межі Донеччини й Запоріжжя на автозаправці в Розівці, до нас підійшли дві старші жіночки з вигуками: «Рєбятка! Роднінькіє! Нє бросайтє нас, пожалуйста!»…
— Що найбільше запам’яталося дорогою додому?
— Найбільше усіх зворушила зустріч бійців жителями Озерян Монастириського району на Тернопіллі, в якому живуть батьки підполковника Віталія Дмитрика. Селом з обох боків дороги нас зустрічали з національними прапорами і діти, і дорослі. А при дорозі біля магазину виставили довжелезні столи з варениками і всякими наїдками, щоб нас почастувати. Розчулили нас ці добрі люди до сліз. Тому приїхали до Івано-Франківська опівночі. Згодом я згадував не раз ту незабутню зустріч в Озерянах.
— Розкажи про своїх побратимів по зброї…
— Усіх нас об’єднувала абсолютна довіра один до одного. Незалежно від посади, всі робили одну справу. Коля «Грек» із Коломиї — злегка імпульсивний молодий хлопчина, щирий патріот і завзятий боєць, який завжди в тонусі. Вітя Сосна «Ревізор», толковий і злегка замріяний козак, особливо тоді, коли копають окопи. Але коли нас залишили вночі в чистім полі й кожному роздали по дві гранати, то «замандражило» багатьох, хлопці мені згодом самі розказували. Натомість Вітя без нервів закрутив запали до гранат і невимушено розмістився під колесами машини, мовби вдома на дивані. Андрій Знак «Механік» з Івано-Франківська — повновладний газда майна «секретки», який вмів поринути в кузов ЗІЛа і за лічені хвилини з огрому «трахомудії» витягнути саме негайно потрібну річ. Мушу згадати ще раз про В. Вінтоняка з Коломиї. Це завдяки його старанням ми швидко дісталися додому. До речі, він ще навесні 2018-го виконував обов’язки начальника тилу 14-ї бригади. Тепер – у відставці, бо старі болячки дошкуляють. Жартівник і балагур тиловик-прапорщик Олег Кудрик; молодший лейтенант Олег Фіголь «Юрист», бо числився юристом батальйону — загалом урівноважений і спокійний молодий офіцер; Остап Дичка — витривалий і тягловий муж війни; хоч і трохи химерний, але скрупульозний до шостої цифри після коми і впертий у доброму Петя Винницький «Кіпіш»; Вася Румак «Падре», тепер працює вчителем історії в Більшівцях Галицького району, і знаю, що його учні ним пишаються; начфін Мирослав Горошко; старший лейтенант Андрій Гайтанюк, працював на «гражданці» пожежником, тепер служить у військовій частині на Прикарпатті; «бомбезний» наш кухар Василь Саскевич — наділений вмінням внутрішньо зібратись у критичній ситуації…
Єдиний, хто офіційно не входив до особового складу батальйону, але був прикріплений до нас і пройшов з нами від початку до кінця — кадровий військовий підполковник Віталій Дмитрик, «вееспешник» (ВСП— військова служба правопорядку. — Р. І.). Волею випадку йому довелось як старшому за званням контролювати й керувати нашим малим бойовим колективом, з чим він блискуче впорався. Дякую Богові за можливість потоваришувати і повоювати з такими добрими друзями й вірними побратимами.
— Що сталося після повернення? Скільки колишніх «прикарпатців» знову пішло на фронт? Як воювалося?
— Приїхали до Франківська, зайшли у військкомат, здали спецапаратуру й трофейну зброю: РПК, АГС, 24 автомати. Тиждень відпочили. Після відпочинку на полігон у Рівне прибуло 112 чоловік зі всього особового складу 5-го БТрО «Прикарпаття». За півтора місяця чисельність не зросла і надія на відновлення батальйону пропала. За цей час у нашому бойовому колективі визріла ідея продовжити воювати старим складом. Звернувся до командування з відповідним проханням, щоби моїх чотирьох «секретчиків» зібрали докупи, ще ми взяли до себе Василя Румака «Падре» і Юру Вакалюка «Вайфая». Нам пішли назустріч – ми одними з перших були офіційно зараховані 14 листопада 2014 року в штат 53-ї Окремої механізованої бригади і знову опинилися на фронті. Андрій Знак «Механік» виїхав в Червоний Жовтень на Луганщині 5 січня 2015 р., щоб приготувати місце дислокації оперативної групи бригади. Ми ж виїхали туди 25 січня. А 27-го дорогою на місце дислокації в районі Новоолександрівки нашу колону вже обстріляли. Природно, що ми відповіли, й добре, що обійшлося без втрат з нашого боку. Відтоді - й пішло-поїхало.
Хоч загалом від осені 2014-го до половини березня 2015-го на Луганському напрямку фронту було тугенько. Втім, з тої пори згадуємо чесним товариством більше Красну Таловку в Новолуганському районі, яка запам’яталася нам погідним днем весни — 1 березня 2015 року. Тоді завдяки нашій активній роботі ми нарахували за один раз трупи 18 окупантів. Відтоді виринає в пам’яті й інша фотомить — знищення нашими саперами російського «КамАЗа» зі зброєю і москалями. Так що ми хоч трішки віддячились озерянцям за їхнє гощення смачними варениками і теплий родинний прийом.
— Насамкінець що би ти хотів ще сказати і побажати своїм побратимам та усім добровольцям в їхній день?
— Я низько схиляю голову перед усіма добровольцями, які у важкий для України час залишили домівки, родини, сім’ї і в числі перших захисників Вітчизни рішуче стали до боротьби з московською ордою. А своїм побратимам і усім добровольцям бажаю рідної землі під ногами, мирного неба над головою і впевненості у завтрашньому дні.
