22 січня як День самостійності мало бути найбільшим українським національним святом. Адже саме цього дня у 1918 році було проголошено Самостійну Україну (Українську Народну Республіку). Значення цієї події величезне! Завдяки їй маємо відповідні й наступні вікопомні віхи нашої державности. Зокрема Злуку УНР та ЗУНР (22 січня 1919 р.), проголошення незалежності Карпатської України (15 березня 1939 р.), відновлення Української держави (30 червня 1941 р.) та проголошення (відновлення) незалежності України (24 серпня 1991 р.).
Тому 22 січня, повторюю, мало би стати в Україні головним, а не другорядним державним святом. Так, скажімо, як це відбулося в Польщі, державах Балтії, Молдові та інших країнах, які також проголосили власну самостійність у 1918 році. Це демонструвало би не лише тяглість державотворчих процесів, а й підкреслювало би зрілість української нації.
Суверенність тієї чи іншої держави – це реалізоване право будь-якої нації, яка дала їй назву, на самостійне, незалежне від інших націй, життя у власній державі. Це здійснене право нації на самовизначення. Так, як людина прагне жити у власній хаті (квартирі) і заводити свої порядки, не оглядаючись на сусідів, так і нація хоче бути повноправним господарем на своїй землі, у власній державі.
Тільки своя національна і самостійна держава може забезпечити націю головними правами: володіти й розпоряджатися землею, надрами, власністю, фінансами, плекати рідну мову, культуру і здійснювати для цього усю повноту влади на своїй території та, зокрема, захищати її від сусідів-чужинців.
А що маємо в сучасній Україні? Так, усі зовнішні ознаки самостійності у нас є і навіть питомо українські, такі ж як у часи УНР: і назва держави – Україна, і синьо-жовтий прапор, і Тризуб як герб, і Гимн «Ще не вмерла…», грошова одиниця гривня...
Але часто під цими святими українськими символами сидить і далі московський держиморда та оскверняє Українську державу. Копни родовід того чи іншого «верховного» чиновника – і наштовхнешся на нащадка окупантів. Принаймні з’ясується, що його прадід або й дід переважно народилися за межами України. Тобто при владі в Україні нащадки не героїв доби УНР, а бандитів часів УРСР.
Бентежить і засилля представників національних меншин на ключових державних посадах. Скажімо, президент В. Зеленський, міністр оборони О. Рєзніков – євреї, генеральний прокурор І. Венедіктова та голова СБУ І. Баканов – росіяни…
Серед олігархів, цих злодіїв у законі, немає жодного українця за національністю, що може й добре, але вони зосередили у своїх руках величезні награбовані фінанси, завдяки чому на свій лад, не на користь Україні, впливають на державну владу, які б персоналії її не представляли. Україна й надалі є зрусифікованою (омоскаленою), скрізь панують російська мова й російська культура, себто безкультур’я.
Отже, в нас іще немає належної Української держави! За самостійну соборну українську Україну ще належить боротися й боротися.
