Громадські активісти нещодавно звернулися до вищої влади із закликом відмовитися від небезпечних новацій, які можуть послабити позиції української мови. Активісти понад 20 громадських організацій заявили про стурбованість останніми діями представників влади щодо мовної політики.

«Наступ на українську мову, русифікація всіма можливими засобами є невід’ємною складовою війни на знищення, яку Росія веде проти українського народу, – йдеться в їхній заяві. – Цей наступ включає не лише жорстоке винищення всього українського на окупованих територіях. Росія вкладає величезні зусилля й кошти в системну політику зросійщення, спрямовану на всю територію України, передусім – на дітей та молодь.

Оприлюднені дані про зростання рівня русифікації київських школярів, зростання споживання українцями російської музики та відеоконтенту – прямі наслідки цих системних дій ворога. Натомість українська влада, за незначними винятками, відзначається в мовній політиці бездіяльністю, що є формою саботажу.

Творення і просування популярного українського контенту залишається переважно справою ентузіастів, чинний закон про підтримку книгарень третій рік не виконується, другий рік блокується ухвалення законів про українськомовне освітнє середовище, Уповноваженому із захисту державної мови уряд не дає можливості мати хоча б по одному представнику на область, державна мовна програма не виконується».

Також активісти вказали на низку дій та ініціатив вищої влади щодо мовної політики, які викликають тривогу: фракція «Слуга народу» зняла з пленарного засідання урядовий законопроєкт про правильний переклад Європейської хартії регіональних або міноритарних мов і вилучення російської з переліку мов, захищених Хартією; погодження з Будапештом змін до законодавства про мову освіти, які в разі схвалення буде внесено до парламенту; ініціювання змін до мовного законодавства, які, на думку підписантів, можуть відкрити шлях поверненню російської у публічний простір...

Народний депутат України Оксана Савчук у коментарі для газети «Галичина» пояснила, чому останні ініціативи вищої влади щодо внесення змін до мовного законодавства свідчать про небажання послідовно підтримувати українську мову як державну:

«Пропонують розширити використання мов національних меншин у тих сферах, де закон уже чітко визначив пріоритет української. Під прикриттям євроінтеграції є ті, хто мріє продовжити русифікацію. Замість того, щоб посилювати статус державної мови в умовах війни, в бюджеті що на цей і на наступний рік не заклали коштів на програми підтримки мови. У російськомовної в побуті верхівки влади немає бажання посилити роль української мови заради національної стійкості. Для них русифікація є природнім станом і змінюватись вони не хочуть. Прагнення всюди додати «мови національних меншин» виглядає не як турбота про ці меншини, а як спроба розмити українську мову. Саме тому доведеться максимально мобілізовувати депутатів, як у гуманітарному комітеті, так і в сесійній залі, щоб ці ініціативи (а їх уже напрацьовано в Кабміні) не пройшли».

Відомий український мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови Національної академії наук України, почесний професор КНУ ім. В. Стефаника Павло Гриценко у розмові з журналісткою «Галичини» підкреслив:

«Будь-який наступ на українську мову – це зрада України! У прагненні не загострювати так звані «внутрішні» проблеми на тлі жорстокої боротьби з ворогом зовнішнім – московськими агресорами – мимоволі притамовуємо, знижуємо активність в обговоренні гострих проблем, які руйнують Україну зсередини, здають уже здобуті позиції незалежності й державності. Йдеться про українську мову – основу національної ментальності, надійний засіб розбудови нашої держави. Відсутність помітних громадських процесів – вибухів зразка «мовного майдану» червня–серпня 2012 року – ототожнюють з позірним штилем, заспокоєнням суспільства щодо процесів навколо української мови. Увагу громади заколисують розрекламованими заходами, які мали би зміцнювати позиції української мови, забезпечувати її дальше удержавлення, реальний розвиток. Проте здебільшого спостерігаємо відразливу імітацію діяльності, розпіареність і порожнечу. Вражає глибинна байдужість організаторів таких масових заходів-збіговиськ, відсутність стратегічного бачення української мови у цілісному процесі державотворення. Окреме питання (закрите для допитливого ока громади!) – державне фінансування таких піар-пустот…

Тому не випадково мислячу українську спільноту сколихнули останні події, які спричинилися до звернення 20 організацій до влади. Несприйняття ініціатив, які спрямовані на звуження простору функціонування української мови – це закономірна і передбачувана реакція українського соціуму. Це не змагання у патріотизмі, а зацікавлена і цілком реальна турбота про зміцнення фундаментальних засад Української держави. Це виростання у суспільстві чіткого усвідомлення ролі української мови, ролі нашої правдивої історії і нашої незруйнованої ментальності в архітектоніці Української Держави. Зауважу, що давно необхідно було внести зміни у Європейську хартію регіональних мов, вилучивши ті положення, які на сьогодні є неактуальними або шкідливими для України. І з цим не може бути жодних проблем. Адже Україна імплементує ті положення Хартії, які вважає актуальними, потрібними для розбудови нашої держави. Переклад цього міжнародного документу на українську мову спершу було зроблено не з англомовного оригіналу, а з російського перекладу тексту. І це ще одне свідчення нашої ганьби – традиційної колоніальної залежності від Росії навіть у питаннях міжнародних контактів, коли до важливих для розвитку нашої держави документів була причетна Москва. За глибокої традиції колоніальної залежності України від Росії стає зрозумілим те, що навіть визначальний документ українського права – чинна Конституція України – рясніє численними проявами мовної (лексичної, синтаксичної, стилістичної), а відтак і смислової залежності від російських стандартів текстотворення. Ці факти викладено у спеціальному спільному дослідженні Інституту української мови і Конституційного Суду України – «Мовний коментар до Конституції України» (2025).

Бажання остаточно скинути пута колоніальності – це закономірне бажання українців, і його треба реалізувати максимально швидше. Неприйнятними є кроки, коли ми перед ухваленням наших важливих документів біжимо консультуватися до тих чи інших сусідів. Це свідчить, що ми будуємо зручну державу не для своїх громадян, а для сусідів. А малии б дбати насамперед про своїх громадян, їхніх дітей і внуків. Дбати про себе – це не обов’язково переходити дороги-стежки сусідам, а діяти з почуттями гідності й пріоритету своєї держави. Мене не раз обурювали неприховані підтанцьовування перед сусідами, намагання задобрювати інших сусідів, підкреслюючи, що ми, мовляв, все робимо так, аби їм було зручно. Що це не приносить очікуваних результатів – не раз демонстрували безрезультатні, нерідко іміджево невигідні наші спроби «залагодження» відносин з Угорщиною, яка щоразу заявляла безпідставні претензії, аби лише гальмувати рух України до ЄС. У відносинах із сусідами необхідно досягати стану, коли зручно мало б бути насамперед нам, українцям. І формулювати й ухвалювати необхідно такі рішення, які працювали б передовсім на Україну. Це стосується і питань формату удержавлення української мови, питань мовного розвитку національних спільнот, які мають сусідів-метрополії. Недопустимо, аби розгляд документів, важливих для України, у найвищій законодавчій інституції затримували чи відтерміновували лише на догоду позаукраїнським політичним гравцям. Наші інтереси ніколи не належали до їхніх пріоритетів! А грати нам на чужому полі, за чужими правилами і для чужих перемог – справа безперспективна, безчесна і небезпечна!».