Світ довідується правду про війну росії проти України через документальні фотографії й фільми. У них – справжність, без прикрас з постановками та фільтрами…

І на ту рану, що кровить, у цій жорстокій війні вказують камери документалістів фотографії й кіно. Указують із спалахами світла не лише від пристроїв, а й вогню з ворожих пострілів танків і вибухів ракет. Фотографії й фільми про війну в Україні повертають людство до реалій. Високих професійних нагород удостоюються як українські, так і зарубіжні документалісти. У них – одна правда: рашисти скоюють злочини проти людяності. І кадри, обпечені війною, є документальними свідченнями про звірства окупантів.

Фотокореспондент Макс (Максим) Левін залишив Україні й світові докази для міжнародних судів над путіним і всією московитською верхівкою. Дасть Бог, що його осиротілі малолітні сини Орест, Ярема та Устим і всі ми будемо свідками справедливої кари для катів.

Очима Макса Левіна світ бачить війну в Україні. Фотокореспондент, чиї роботи прагнули мати престижні світові видання, зокрема Reuters та Associated Press, документував злочини окупантів на лінії вогню і на лінії свого життя. За це вони жорстоко вбили його поблизу Києва. За розслідуванням журналістів міжнародної організації захисту прав людини, яка оберігає свободу слова в усьому світі, «Репортери без кордонів» (RSF), вороги катували українського медійника, а потім загасили його життя двома пострілами в потилицю. Тоді, 13 березня, разом з ним загинув військовий Олексій Чернишов, теж колишній фотокореспондент.

Макс Левін мріяв «зробити фото, яке зупинить війну...». Казав, що про це думає кожен фотограф-документаліст. Які ще жахіття в Україні мають відбутися, щоб людство поклало край правлінню диктатора путіна? Якою ще глибшою повинна бути скривавлена рана, щоб людство зупинило звіра зі Сходу?

Місія показувати правду війни – усвідомлена. Макс Левін сповна це відчув, коли потрапив у вороже кільце Іловайська, з якого, на щастя, вийшов. І цим покликанням він дорожив для збереження в пам’яті пережитого ним та українським народом.

...Зберігся годинник з дерева, що зробив його Макс у Карпатах. Стрілки на ньому не зупинилися. Він показує час з минулого в майбутнє.

Страченого окупантами Макса Левіна нагороджено орденами «За заслуги» та «За мужність» (посмертно) ІІІ ступеня. Він – лавреат премії імені Георгія Ґонґадзе (також посмертно).

Хіба могли рашистські зайди пробачити українському документалістові й залишити його живим, коли він фіксував нищівну поразку ворогів у перші дні повномасштабного їх нападу на Київ, Харків, інші міста? Знімок знищення російської військової техніки в Харкові датований 25 лютого 2022 року. Це тоді, коли ворог планував загарбати нашу країну впродовж трьох днів і на своїх пропагандистських телеканалах поширював фейки про її окупацію.

Зруйновані житлові будинки в Бородянці Макс Левін задокументував 3 березня. Це одна з тих фотографій, що облетіли світ, як факт про порушення Женевської конвенції щодо захисту цивільного населення під час війни.

Світові й вітчизняні ЗМІ відзначають найкращі роботи вбитого фотодокументаліста. З-поміж них я вибрала й ту, на якій зображений військовий в окопі. Бачити їх – означає пам’ятати, що в нас війна, й кожен і в тилу має жити в її окопах.

Британське видання The Guardian відзначило три фотографії з України, що ввійшли до найкращих за його версією. У рейтингу – фото захисника «Азовсталі» Дмитра Козацького («Ореста»), яке він зробив 16 травня на металургійному комбінаті в Маріуполі. Це унікальна фотографія! Промінь світла пробивається крізь мури. Розпростерті долоні розкрилених рук українського захисника ознаменовують Божу благодать над Україною в її праведній війні з клятим ворогом.

Дмитра Козацького світова преса охрестила «людиною, що в пеклі знайшла промінь». Українські журналісти назвали його «очима» «Азовсталі». Вражаюче фото сколихує серце і додає йому віри в нашу перемогу. У The Guargian прокоментували його так: «Під час багатомісячної облоги міста загинули тисячі людей, місто майже повністю знищили. На «Азовсталі» тримались останні осередки опору Маріуполя. У тунелях і на складах заводу разом були військові та сотні мирних жителів».

Через день, як зробив пам’ятне фото Дмитро Козацький, військові вийшли з «Азовсталі». На них чекав полон у рашистів. Пресофіцер пробув у ворожій катівні чотири місяці. Разом з іншими 214 захисниками міста Марії його звільнили під час обміну полоненими у вересні.

Захисник і «очі» «Азовсталі» не знав, чи повернеться з полону. Тому свої фото означував як прощальні й просив поширювати їх. Одне з них і визнала найкращим The Guardian. Воно отримало також дві міжнародні нагороди найпрестижнішого фотоконкурсу International Photography Awards.

Схоже, світ, як і ми, затамовує подих, коли бачить, що боремося й молимося, що молимося й боремося. Ця світлина удостоїлася також заслуженої професійної відзнаки Grand Press Photo в Польщі. Тепер не лише в її автора «серце як сталь», а й усіх, хто надихнувся вірою в незламність українського народу. За Дмитром Козацьким, його побратими вже не кажуть: «Якщо...». А тільки: «Коли ми повернемось...». Звісно, до рідних домівок, до життя без війни.

The Guardian також назвала фотографом року українця Євгена Малолєтку. Закарбувалася в пам’яті його відзнята мить 9 березня, коли з розбитого рашистами пологового будинку в Маріуполі виносять породіллю. Як згодом стало відомо, не вижили ні дитина, ні мама...

Зворушує фотографія в добірці The Guardian американського документаліста Сальвана Джорджеса, яку він зробив для The Washington Post торік 5 березня на вокзалі в Одесі. Найкраще передає емоції від сприйняття її автор: «Я йшов по перону і побачив світло з вікна. Там був чоловік, котрий розчулено прощався із жінкою. Я відклав камеру. Це може бути їхнє останнє прощання: я не маю права його переривати. Але чоловік кивнув, тож я почав фотографувати. Я відчув, що плачу за камерою... Коли потяг рушив, чоловік ішов за ним уздовж платформи. Коли він не встигав, повернувся до мене зі сльозами на очах. Ми стояли разом мовчки».

The Guardian назвала також переможцем українського документаліста Сергія Бобока. Його фото про весілля волонтерів на руїнах Харкова спершу потрапило до французької інформаційної аґенції AFP. Воно засвідчує перемогу добра над злом.

Мене вразила також світлина з Бахмача на початку великої війни. Містянин, колишній танкіст Сергій Шевченко, котрого журналісти знайшли за зображенням на ній, голіруч намагався зупинити колону ворожих танків. Кинув свого велосипеда, який миттю розтрощила 40-тонна бойова машина, і кричав: «Хлопці, куди ви їдете, що вам тут треба?». Наразі її автор невідомий, як і досі не знати, хто знімав на камеру чоловіка в Херсоні, котрий теж став перед танком, щоб зупинити його. Такі документальні фотографії мотивують захищати рідну землю.

Емоційною напругою наповнене фото ізраїльського фрилансера Еріка Мармора, зроблене в січні цього року в селищі Старому Салтові під Харковом. Згорьована мати везе човном домовину загиблого сина, щоб поховати його. Міст через ріку Сіверський Донець окупанти зруйнували декілька місяців тому. Тож це єдиний шлях, яким можна доправити тіло до могили.

Перед очима постають тисячі сцен, коли на колінах зустрічаємо домовини українських захисників. А скільки матерів готові птахами летіти, щоб знайти серед згарищ, на яких тимчасово окупувалися рашисти, і забрати загиблих синів, аби віддати їх землі по-християнськи!

Знімає страхіття війни в Україні кінооператор і фотограф, володар «Срібного ведмедя» Берлінського міжнародного кінофестивалю Сергій Михальчук. У його численних знімках – історія правди про неї. З-поміж них я виокремила відзняту свіжу могилу матері в Бучі, на яку приносять їжу, зокрема й цукерки, двоє її малих синів (шестирічний Влад на світлині), щоб «мама не була голодна»...

Майстри документальної фотографії зі всього світу своїм професійним обов’язком вважають бачити війну в Україні власними очима й ділитися візуальними свідченнями про неї. 24 лютого 2022 року фотограф з Нідерландів П’єр Кром відзняв панорамну картину, на якій кияни масово залишають столицю. Евакуація вражає масштабністю.

Лавреат найвищої в міжнародній журналістиці Пулітцерівської премії іспанець Еміліо Морнатті для Associated Press показав, як жителі Ірпеня чекають на евакуацію під зруйнованим мостом.

Фотографії про війну росії проти України стали призерами премії Czech Press Photo. Про різанину в Бучі та Ірпені світ довідався 5 березня від Войтеха Дарвіка Маца. Це фото мертвого чоловіка в Бучі, який стискає в руці в’язку ключів від будинку, а собака віддано сидить біля свого господаря. Міжнародне журі обрало цей щемливий знімок із 6000, поданих на конкурс авторами з Чехії та Словаччини.

Разом з Максом Левіним знімав під кулями й документаліст Маркіян Лисейко ще з Іловайська. Йому вдалося прорватися з ворожої облоги. Військовий кореспондент Укрінформу нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня за розвиток української журналістики. Маркіян Лисейко дружив із Максом Левіним. Спільним другом для них був Марк Паславський («Франко»), котрий відмовився від громадянства США і став українцем, щоби боронити землю батьків від окупантів.

М. Лисейко мрію Макса «зробити фото, яке зупинить війну…», вважає нездійсненною, бо світ занадто зайшов у грі зі смертю. Проводить паралелі: людство довідалося про геноцид українців голодомором, штучно організованим із московії, завдяки документальним фотографіям, так і тепер воно впевнюється з таких самих джерел, що Україну нищать ті ж кати.

Фотокореспондент категорично виступає проти постановних фото з війни. Так, якщо будемо монтувати знімки, то уподібнюватимемося до рашистів. З них сміється світ через технологічні фотовикривлення, що фабрикують реальні події.

На жаль, й Україна має прикрий приклад такого ще під час АТО. Наразі єдиний, своєчасно розпізнаний, винуватця якого покарали. Йдеться про фото полковника у відставці радника міністра оборони на громадських засадах Дмитра Муравського. Запевняв, що жодної постановки. Загалом саме фото гарне, але не відповідає фактичним обставинам. Того ж дня, коли воно з’явилося в публічному просторі, було надруковано відкритого листа, в якому його автори застерегли про небезпеку фальсифікацій для іміджу України. Документ підписали фотограф Associated Press і дворазовий номінант Пулітцерівської премії Єфрем Лукацький, фотокореспондент Reuters та LB.ua Макс Левін, автор фото з Донецького аеропорту Сергій Лойко, фотограф Agence France Press Анатолій Степанов та інші. Після скандалу тодішній міністр оборони Степан Полторак звільнив з посади Д. Муравського «у зв’язку з резонансом навколо фотографій».

Чуттєвістю просякнутий знімок Маркіяна Лисейка, з якого віє радістю про врятовані життя після ворожої облоги.

Війна – це страх і смерть. Через них і йдуть до перемоги. Щоб відчувати її, за словами М. Лисейка, треба хоча б «вийти ввечері з хати і переночувати на подвір’ї...».

Дата повномасштабного вторгнення російської армії на нашу землю ввійшла в історію кривавою й ганебною. На передній план із документальною фотографією постає таке ж кіно. Так збіглося, що саме 24 лютого, в річницю війни, на Берлінському кінофестивалі українці презентуватимуть відібраний для показу й участі в міжнародному конкурсі документальний фільм «Східний фронт» («Eastern Front»). У ньому, за словами одного з режисерів госпітальєра Євгена Титаренка, немає постановних кадрів. Це єдиний український фільм, який братиме участь в одному з двох головних конкурсів фестивалю. Прикметно, що зйомки також розпочиналися 24 лютого.

«Східний фронт» зняли два режисери. Уже згадуваний Євген Титаренко та Віталій Манський, котрий народився в Україні (Львів), а тепер живе в Латвії. У росії він належить до «розстрільного списку», бо 12 березня 2014 року підписав відкритого листа на підтримку України «Ми з вами!».

Євген Титаренко як водій і парамедик евакуював поранених у Бучі, Ірпіні, Гостомелі, Києві, Харкові, Херсоні... Відзняті кадри нагромаджувались, і треба було щось із ними робити. З Латвії свою співпрацю запропонував В. Манський. Зі стрічки, документованої на фронті та в тилу, іноземний глядач зрозуміє, чому «Україна не програла війну за три дні», як планували рашисти.

На фронті знімав Євген Титаренко, а в тилу, зокрема в Івано-Франківській області, – Віталій Манський. Чинити спротив ворогові – наша ідентичність. 98 хвилин правди про війну. Також і тієї, що поки Європа й США розмірковують, чи давати ту чи іншу зброю Україні для оборони від агресора, то із запізненням такої допомоги, можливо, європейцям і американцям доведеться саджати на літаки й танки власних дітей і відправляти їх на фронт.

Хотілося б, щоби фільм «Східний фронт», для якого старалися в Латвії, Чехії та США, здобув «Золотого ведмедя» на 73-му Берлінському міжнародному кінофестивалі (Берлінале).

Загалом від України покажуть й інші вартісні фільми. Вперше логотип фестивалю, яким є ведмідь, має синьо-жовте забарвлення.