Православна Церква України незабаром поповниться ще однією парафією – за приєднання проголосували жителі селища Богородчан. Щоправда, це були радше збори територіальної громади. Хоча ще кілька років тому богородчанці вже порушували питання щодо існування в селищі церкви Московського патріархату та законності безплатного користування нею приміщенням Домініканського собору.
Власне, місцева влада вже розірвала з УПЦ МП угоду, якщо її так можна назвати. Бо, як зауважив на зборах голова Богородчанської райради Михайло Головчук, жодних документів з мокрими печатками на право володіння собором і землею церковники не представили. Священик, якому надсилали повідомлення щодо розірвання угоди та створення комісії з прийому-передачі храму, стверджував, що, мовляв, нічого не знає. Але це брехня, зазначив голова райради, бо ті повідомлення надсилали замовними листами і на них є відмітка, що вручено їх особисто «батюшці».
Збори відбувалися в районному Будинку культури, і зала була заповнена майже повністю. Звісно, вони певний час проходили неспокійно. Скажімо, коли ведучий зборів Михайло Халявка оголосив питання про обрання секретаря, то до зали увійшли прихильники МП на чолі зі служителем їхнього культу і почалася звична «коломийка». Традиційно їх було порівняно небагато, а серед них жителів Богородчан – десь третина чи, може, трошки більше. Незрозуміло, звідки потім на сайті так званої «УПЦ» з’явилася інформація, що їхня громада налічує аж 206 осіб. Хоча, якщо згадати брехливе повідомлення на тому сайті з приводу подій у Богородчанах навколо Митрополичих палат наприкінці вересня минулого року, то і в достовірності цих даних виникають сумніви. Зрештою, це й не дуже важливо.
Зрозуміло, метою прихильників МП було зірвати збори. Для цього вони пустили в хід звичний арсенал: плескання в долоні, штовханину і навіть прямі погрози. Деякі з прибульців знімали хід подій на телефони і планшети, нахабно, ледь не тицяючи ними в обличчя своїх опонентів і явно провокуючи на відповідну захисну реакцію.
«Батюшка», якому надали слово, почав з того, що назвав збори незаконними, бо, мовляв, такі питання має вирішувати лише релігійна громада, котру може зібрати тільки настоятель – тобто він, і т. ін. Далі заявив, що їхня релігійна громада вирішила залишитися в так званій «УПЦ», навіть попри те, що до ініціативної групи щодо створення парафії Православної Церкви України входили його колишні парафіяни і досить авторитетні люди в Богородчанах.
Щирим сміхом зустріли присутні, звісно, крім прихильників «батюшки», слова цього служителя культу, нібито його «УПЦ» не має ніякого стосунку до Московського патріархату. Що ж тоді робить в їхній начебто українській церкві (нагадаю, що вони займали Домініканський собор) ікона російського царя Миколи II, названого «кривавим», із сімейством?
Як відомо, у 2000-му році його канонізували в РПЦ. До речі, ця ікона наразі є об’єктом фанатичного поклоніння колишньої прокурорки Криму після окупації півострова Росією, а нині депутатки Держдуми РФ Натальї Поклонской. А до України який стосунок має цей «святий»? Хіба той, що в часи його правління, коли під час Першої світової війни російські війська на короткий час зайняли Західну Україну, одразу розпочалося те, що продовжили їхні нащадки в 1939 році: наступ на все українське – мову, книжки, громадські організації, а митрополита Андрея Шептицького і багатьох українських священиків запроторили до Сибіру. Тож до кого моляться парафіяни «УПЦ»?..
…Очевидно, усвідомивши, що збори зірвати не вдасться, «делегація» МП покинула залу. Присутні проводжали їх стоячи та співаючи Гимн України як гимн перемоги. Відтак розпочалася конструктивна робота. Охочих виступити було чимало.
Як сказала одна жінка авторові цих рядів, існування Московського патріархату на наших теренах було як чиряк, котрий врешті-решт мав прорватися. Попросили слова і люди, котрі нині стали жителями Богородчан, бо змушені були покинути свої домівки на Донбасі через окупацію.
Наприклад, колишній житель Донецька на ім’я Олександр розповідав, що в тамтешніх церквах священики були громадянами Росії. Саме там був розсадник сепаратизму і формувалися загони, котрі рили окопи перед житловими будинками, в яких потім розмістилися війська регулярної російської армії. В Донецьку одразу почалося переслідування вірних інших конфесій, розповів у своєму виступі Олександр, котрий виїхав звідти вже після подій під Іловайськом: «Там нема свободи совісті, там є тільки РПЦ».
Зрештою, агітувати присутніх у залі за створення релігійної громади Православної Церкви України не було потреби, що й довело голосування. Залишилося надалі його узаконити, все офіційно оформити і, як ідеться в понеділковій молитві, служити Богові з такою побожністю, з якою ангели служили Ісусу Христу, коли Він перебував на землі, і тепер служать Йому в небі.
Немає сумнівів у такому бажанні людей, котрі перейшли до ПЦУ, як і у тому, що їхня громада буде щораз збільшуватися. Наприклад, автор цих рядків отримав інформацію, достовірність якої наразі не можна перевірити, але з джерела, котре заслуговує на довіру, що ще з півтора десятка людей, котрі були парафіянами УПЦ МП, після зборів виявили бажання приєднатися до справді української – Православної Церкви України.
