З пресою поріднився 1964 року, коли після армії вступив до Львівського державного університету на факультет журналістики. До того були семирічна школа у Сільці Тисменицького району, де народився 1942 р., культосвітній технікум у Снятині, після чого неповних два роки завідував клубом та бібліотекою в Кулинці на Войнилівщині.

Як журналіст гартувався у молодіжних газетах Волині — «Молодий ленінець» та Прикарпаття — «Комсомольський прапор», в останній — на посадах завідувач відділу, відповідальний секретар і редактор (1969 — 1978). Далі — кореспондент ТАРС–РАТАУ, а в «Прикарпатську правду» приїхав після ВПШ і очолював відділи сільського господарства, промисловості, будівництва і транспорту, а також — пропаганди. З 1990-го по 2009-й — завідувач відділу політики в «Галичині». Поважний вік, на щастя, не став завадою мені бути головним редактором «Галицької Просвіти».

Не знаю як хто, а українцем я став аж на випускному курсі університету. Власне, відтоді усвідомлюю себе українцем. Причиною цього стала дипломна робота на тему «Нарис у газеті «Вісті ВУЦВК» 1921–1925 років», до якої заохотив мене керівник-куратор Павло Малий:

— Бери, синок, бери, тема цікава …

Ані в архівах університетської бібліотеки, ані в книгозбірні ім. В. Стефаника тих перших підшивок «Вістей» не було. Отож їх на мій запит привозили із Києва, з бібліотеки Вернадського. Оскільки це була заборонена література, мені довелось виробляти допуск, давати якісь розписки про нерозголошення… Та вже маючи під руками підшивку газети, я поринав у невідомий досі світ початку двадцятих років, час справжньої революційної українізації, розвою волі, думки, слова, життя. У «Вістях» друкувались Олександр Довженко і Павло Тичина, Павло Лісовий і Василь Блакитний, Микола Хвильовий і Микола Шраг, Микола Чечель і ще десятки авторів. Окрім нарисів, кореспонденцій, інформацій, періодично з’являлися карикатури О. Довженка за підписом «Сашко». Газета вела чітку лінію українізації, друкувала український інженерно-технічний та сільськогосподарський словники, і усе це соковитою українською. А про Москву — лиш зрідка згадка. Можете уявити моє подивування, коли про статтю Леніна «Чергові завдання Радянської влади», яку ми, студенти, переписували, конспектували і вивчали мало не напам’ять, «Вісті» згадували десь у куточку третьої сторінки: «Москва. На засіданні Раднаркому з промовою «Чергові завдання радянської влади» виступив Володимир Ульянов». І все!..

Зрештою, навіть про смерть Ілліча було повідомлено у скромному некролозі чи то на першій, чи на третій сторінці. А газета ж виходила у Харкові, тодішній столиці України… Та про все, чи про неврожай і посуху, чи про хресні ходи з молитвами за дощ, чи про кризу в промисловості, писалось чесно, відкрито, відверто, без оглядки на ЦК чи, тим паче, Москву.

Дипломну захистив на відмінно, а начитавшись «Вістей» короткого щасливого періоду українізації усвідомив себе українцем. І це почуття не покидає мене дотепер… Із цим же й прийшов у «Галичину»…

Власне, усі ми, напевно, до проголошення незалежності дозрівали на бурхливо гарячих вічах кінця вісімдесятих, у часи горбачовської перебудови. А на них бувати і про них писати доводилось чи не щодня, працюючи у «Прикарпатській правді», зустрічатись і відкривати для себе та читачів нових людей. Пам’ятаю, як якогось похмурого сльотливого лютневого дня до мене в кабінет (а редакція тоді розміщувалась у Будинку профспілок на площі Міцкевича) несміливо зайшов непоказний чоловік у смушевій шевченківській шапці, із шевченковими вусами, у простенькому пальті й величезним потертим, але із добротної шкіри портфелем.

— Я Левко Лук’яненко, — якось тихо і невпевнено відрекомендувався гість. — Мене послали до вас для інтерв’ю, бо балотуватимусь тут кандидатом у депутати до Верховної Ради України…

Отак і познайомився я з Левком Григоровичем, і так з’явилося його перше інтерв’ю на волі. Час тоді був справді бурхливий, кожний день приносив свіжі новини національно-духовного злету, що так чи інакше давав крила кожному, хто пробуджувався, стирав зі своєї свідомості комуністичну ідеологічну пелену.

Ці процеси бурлили і в колективі «Прикарпатської правди». Були дискусії, розмови, а то й конфлікти. Адже на кону стояло доленосне: ти за поступ вперед до демократії, волі... і незалежності, розкріпачення від компартійних пут чи за лінію партії? А вона, зрозуміло, була чітко зорієнтована на Москву. Згадую, десь на початку квітня 1990-го в обкомі КПУ прийняли рішення про зміну статусу «Прикарпатки» із органу обкому КПУ і виконкому обласної ради на орган Івано-Франківського обкому і міськкому КПУ. А фактично йшлося про позбавлення представницького органу влади — обласної ради, яка тоді перебрала на себе всі функції управління областю, медіа тощо. Це рішення викликало обурення. Щоб його втихомирити, на збори колективу прийшли перші особи — від обкому Зіновій Куравський і голова облвиконкому Дмитро Захарук.

Розмова була не з легких, більшість колективу була проти узурпації обласної газети обкомом. Хоч, зрештою, напевно, в ході дискусії і виникла думка про створення газети обласної ради. За підсумком зустрічі була прийнята заява редакції газети «Прикарпатська правда». Але тодішній редактор Віктор Громадський, цілковито залежний від обкому, надрукувати її відмовився. Виручив нас редактор Тисменицької райгазети «Вперед» Василь Гордієнко, який 19 квітня 1990 року опублікував цей документ під заголовком «Наша позиція» такого змісту:

Після цієї публікації в колективі редакції, в журналістських та компартійних колах і в крайовій спільноті зчинився страшенний рейвах. Одні підтримували — і для них це був приклад і спонукання до дії; інші засуджували, мовляв, як ви посміли кривдити партію; ще інші дивувались: навіщо висовуватись, навіщо піддавати себе ризику можливих репресій? Бо за цією акцією слідував ще відчайдушніший крок — вихід із КПРС.

А вже 13 травня 1990 року, в спареному випуску двох газет, побачив світ перший номер «Галичини».

На тих наших зборах і виникла ідея випуску газети обласної ради. Та відразу ж постала проблема її реєстрації, надання передплатного індексу, зрештою, і самої передплати. Зійшлися на тому, що оскільки «Прикарпатська правда» виходила на восьми сторінках, то чотири сторінки залишили за обкомом партії, а ще чотири — за облвиконкомом, тобто його газетою.

У числі 25 за 17 червня 1990 р., коли газета виходила ще з «Прикарпатською…», «Галичина» на першій сторінці надрукувала вірш Бориса Мозолевського «Куди ви нас ще можете вести?» — як відповідь на претензії комуністів й надалі бути «керівною та спрямовуючою» силою. Вірш гострий, публіцистичний, закличний — тираж тоді був десь 160 тисяч примірників — і починався так:

А закінчувався звинувачувальними рядками:

Зрозуміло, публікація викликала великий резонанс, особливо у міськрайкомах та парткомах. Секретар Івано-Франківського міському КПУ Юрій Півнєв пише «Відкритий лист редакції газети «Галичина», в якому звинувачує журналістів у відступництві, перекручуванні історії КПРС, нівелюванні її ролі у будівництві комунізму. Цього листа «Галичина» подала 30 червня в останньому спареному номері, який вийшов із «Прикарпатською правдою». А під ним наша відповідь — «Заява працівників редакції газети «Галичина» — «Наш курс — незалежність». Фактично це була заява про наш вихід із членства компартії. Підписали заяву автор цих рядків, а також Богдан Галюк, Мирослав Кіндрачук, Василь Назарчук, Орест Олексишин, Ярослав Орнат, Микола Петричук, Мирослава Роздольська, Емілія Турковська, а також Роман Гладиш, який на той час був членом Демократичної партії, — як кажуть, департизація, так департизація. А до проголошення Акту незалежності було більше року. Слава Богу, ніхто не відав, коли і як, за яких обставин могла статися така подія. Зрештою, Декларація про державний суверенітет України була проголошена через 16 днів. Називаю такі точні дати, бо тоді справді кожного дня творилась наша нова історія і ніхто не міг передбачити хід подій.

Тим часом політичне життя бурлило: чи не кожного дня мітингували, лунали заяви лідерів Народного Руху України за перебудову (саме таку назву Рух і мав), інших демократичних сил, та й компартії. І «Галичина» була в центрі тих оказій та на їх вістрі.

Вихід «Галичини» був справжньою подією, інформаційним вибухом. Адже окрім вільної незалежної газети «Агро», в Україні непідконтрольних компартії інформаційних видань не було. Це вже пізніше у Львові почали видавати «За вільну Україну», у Луцьку — «Волинь». У столиці ж ці процеси йшли ще повільніше.

«Галичина» ж була інформаційною віддушиною, одкровенням правди про минувшину та сьогодення. Це вже тепер ми знаємо правдиву історію постання ЗУНР і УНР, голодоморів і політичних репресій, «золотого вересня 1939-го» і визвольного запілля, УПА та дисидентського руху шістдесятників. На той час кожна публікація на ці теми була мало не сенсацією, інформаційним вибухом. Саме тоді були вперше привідкриті архіви НКВД-КГБ, з яких із чорноти небуття з’явились тисячі і тисячі наших мучеників за волю, вбитих, замучених, розтерзаних у сталінсько-московських катівнях. А оскільки більшість таких матеріалів, публікацій, документів йшли через суспільно-політичний відділ «Галичини», який я очолював, то і запропонував видавати щомісячний додаток до газети — «Рани». Мені у цьому величезну допомогу надавав голова «Меморіалу» Степан Каспрук, колишній політв’язень, толерантна і високоерудована особистість, учасник і описувач розкопок у «Дем’яновому Лазі» Іван Леник… Щоправда, «Рани» виходили всього кілька років. Їх випуск нібито через фінансову скруту було припинено (хоч весь проект, як би нині сказали, реалізовувався суто на громадських засадах — ніхто ж ніяких коштів за працю не брав і не отримував). То була велика прикрість для тисяч прикарпатців, бо й донині згадують про це видання.

«Галичина», попри все, виходила, витримуючи шалений тиск ще сильної компартійної влади. Протистояння це відбивалось постійною безапеляційною критикою на сторінках «Прикарпатської правди» чи не кожної вагомої публікації «Галичини» та їх авторів. Власне, у той час фактично не виходило жодного номера «Прикарпатської», в якому б так чи інакше не згадувалось моє ім’я: що я такий-сякий і невдячний, що здобув освіту, що мав роботу, що нібито партія дала мені квартиру і що я її зрадив… І ці всі нісенітниці «виливали» на мене вчорашні колеги. Це нагадує мені ситуацію з теперішніми виборами, коли опоненти вішають на пошукача мандата все, що можна навішати…

Велику надію на визволення вселила Декларація про державний суверенітет України. «Народна рада» у парламенті, попри невелику чисельність порівняно з компартійною групою — 239 + Коцюба, нав’язувала свій порядок денний, відстоюючи право українців на свободу і незалежність. Тим більше, що події у Вільнюсі, Тбілісі, Баку засвідчували, що відцентрові процеси ставали незворотніми. В Україні їх прискорювали Народний Рух, «Меморіал», Гельсінська спілка, новопосталі Республіканська, Демократична та інші партії. Прикладом для українців були прибалтійські сусіди, Грузія, де рух за незалежність набув особливо широкого розмаху, охопивши все суспільство. Ставало очевидним, що союзний центр вже не в змозі стримати цю велику Весну свободи. Хоч, зрештою, був спекотний кінець серпня 1991-го…

...Тоді зазвичай чи не всі, попри суцільне глушіння, слухали «Свободу», «Голос Америки», «Вільну Європу». Що вдавалось зловити на приймачі, передавали один одному, сусід сусідові. Так сталося і на Спаса 1991-го, яке випало на понеділок. Ще напередодні в безхмарну спекотну неділю люди блаженно відпочивали на річках, усіляких водоймах, у лісах, не відаючи про грядущі події. А вже вночі шукав новин, як тоді казали «з-за бугра», і, напевно, не лише я почув про путч у Москві. До ранку було вже не до сну. Телевізор без будь-яких коментарів транслював балет Чайковського «Лебедине озеро». Десь близько сьомої — я вже у тролейбусі з «Пасічної». У ньому попри те, що народу голці ніде впасти, люди їхали на роботу, якась незвична, як після вихідного дня, тиша. Хіба що знайомі про щось перешіптувались між собою.

У редакцію, а розміщувалась вона на Грюнвальдській, де нині Будинок правосуддя, на третьому поверсі, прийшов чи не перший. Подумав, що газета, напевно, ще на вівторок вийде і є можливість сказати своє, може, останнє слово. Без вагань сів за стіл. На папір миттєво ліг заголовок — «Спасителі» приходять на Спаса»…

Саме в цей час до кабінету забіг схвильований Роман Гладиш: ми ж працювали разом, в одній кімнаті, стіл до стола.

— Ти чув, ти бачив, — у Москві переворот!.. Що ж це тепер буде?..

— Ромку, та заспокойся, може ще вийде номер «Галичини». То я пишу колонку, щоб висловити свою позицію, а може, й попрощатися з читачами…

— А чи треба писати — нас же всіх арештують…

— Тому й пишу, може, це остання публікація…

Ромко побіг у приймальню, а я став писати колонку. Десь до десятої таки закінчив її. Варто сказати, що редактор Богдан Галюк якраз пішов у відпустку і з понеділка його обов’язки виконував заступник Василь Назарчук. Десь близько одинадцятої приношу йому матеріал. Василь Іванович прочитав і каже: «Якось негоже, що це буде виглядати, як лише твоя особиста позиція (а під публікацією я поставив свій підпис). Зберімо збори колективу, ознайомимо людей з ним, вирішимо, що робити».

Справді, зібрали творчих працівників, зачитали «Спасителів», і десь після двогодинної дискусії, додавши останній абзац, без підпису, а як заяву колективу, цей матеріал відправили до друку. «Шапка» на всю сторінку попереджала: «Демократія — під загрозою!». Далі, уже під логотипом «Галичини», першою редакційною колонкою як заява-позиція йшла публікація «Спасителі» приходять на Спаса»…

Подаємо повний її текст:

Але, окрім усілякого офіціозу, потрібно було інформувати читачів і про ситуацію на місцях, дії місцевої влади, подавати реакцію людей на події, які відбувалися у Москві та Києві. З таким завданням я вирушив до обласної ради. Дорогою, по другий бік вулиці Карла Маркса (нині Грушевського), зустрічаю партійних функціонерів — Куравського, Шлемка, Півнєва та ще кількох. Веселих, усміхнених, торжествуючих, які кудись поспішали. Вони, тріумфуючи, поглянули на мене, як на «маленьке пиво» і, не привітавшись, поспішили далі.

…А в обласній раді — тихо і пусто, на місці не виявилося жодного з керівників, хто міг би прокоментувати ситуацію, повідомити про конкретні дії влади. Залишалось звертатись до простих громадян, хоч далеко не кожний насмілювався критикувати заколотників. Це вже на другий чи на третій день з’явилось відчуття, що путч захлинувся. А в суботу по радіо почув щасливе повідомлення, що Верховна Рада у Києві прийняла Акт Незалежності України… Ейфорія охопила всіх…

Вакуум влади, який так чи інакше утворився після відсторонення від неї комуністів, якось невимушено і природно заповнили Ради, їх виконавчі комітети на місцях. Скажімо, засідання Івано-Франківського міськвиконкому відбувалося під головуванням Ярослава Тайліха чи не щодня. На них вирішувалися усі питання життя обласного центру — від знесення пам’ятника Леніну до налагодження належного транспортного сполучення, криміногенної ситуації, патрулювання міліції і дружинників у нічний час, пошуку зловмисників, які після демонтажу статуї Ілліча кинули гранату у приміщення міськвиконкому.

На такі засідання запрошували керівників обласних силових структур, і вони приходили: зокрема начальник УКДБ в області генерал Іван Левенко, начальник обласної міліції п. Паньков та інші. Вони звітували про ситуацію в місті й області, їм давали доручення… Словом, виконавчий комітет був майже як революційний комітет. Зазвичай ті засідання закінчувались пізно ввечері. Розходились по домівках пішки, або йшли на автобусні зупинки, бо навіть за начальниками авто не приїжджали. Так-от, за таких обставин, уже на вулиці, одного разу мені випала нагода поспілкуватися з тим же Левенком. Спочатку обмінялись думками про те, що, слава Богу, той путч завершився мирно, без крові. Прощаючись, Іван Юхимович мовив:

— А знаєте, ви були сьомий у списку на арешт…

Зрозуміло, я подивувався, що були такі списки, але мій попутник заспішив, ми розійшлися і більше до цієї теми не поверталися... А втім, ходили тоді чутки, що тюремні камери за час перебудови уже відремонтовані, побілені і чекають на демократів.

Якщо хтось сьогодні думає, що компартія віддала владу Радам без опору, то глибоко помиляється. Це було щастя, що зловісний путч провалився. «Галичина» повідомила про це аншлагом: «Україні бути вільною!». І цю тему часопис продовжував вести продовж усього року. Після проголошення Акту Незалежності важливими темами були підготовка і проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня та перші президентські вибори у незалежній державі. Та, попри, здавалось би, вибраний і підтверджений на референдумі більш як дев’яносто відсотками громадян курс на незалежність, ідеологічна боротьба навколо цього державного акту лише загострилась. І це в нашому краї. Саме в цей історичний момент шляхи «Галичини» і «Прикарпатської правди» назавжди розійшлися, як і їх творчих колективів, які, власне, сформувалися на протилежних ідеях — національній і комуністичній.

Упродовж двадцяти років, перебуваючи на посаді редактора відділу політики, не було жодної події, акції, мітингу, про які б я не писав. Послідовно, правдиво і чесно висвітлював процеси національно-духовного й політичного відродження та пробудження на теренах Прикарпаття. Чи не кожна публікація знаходила резонанс у читачів, від яких тоді отримував десятки і десятки листів підтримки. Вистачало й недоброзичливців. Хто тільки не позивався на мене, відстоюючи чи то комуністичну ідею, чи рятуючись від ганьби безчестя, до якої врешті самі спричинилися. Позивалися на мене секретарі обкому КПУ Дмитро Шлемко і Володимир Тітов (кілька разів), активний рухівець, а потім голова російської общини Олександр Волков, голова обласної організації колишніх в’язнів фашистських концтаборів Фома Закордонець і навіть голова Союзу українок Уляна Скальська… Зрештою, всіх і не згадаєш. Відстоювати ж у судах свою правду було нелегко. Це зараз «Галичина» має адвокатів, а тоді я сам розслідував, як тепер би сказали, схему. Сам писав про неї, сам же опонував своїм опонентам, самотужки освоюючи адвокатську практику.

Згадується, зокрема, реакція на розлогу публікацію в «Тижневику Галичини» «КПУ: компанія поневолення України». У ній серед інших використав цитату із заяви голови Проводу ОУН і Конгресу українських націоналістів народного депутата Ярослави Стецько та вірш поета, теж народного депутата Петра Осадчука. Перший секретар обкому КПУ Володимир Тітов подав на мене позов до суду з вимогою «за образу партії стягнути з відповідача 1,5 мільйона гривень», неймовірну на той час, зрештою, як і сьогодні, суму. Водночас заявив, що співвідповідачами мають бути Ярослава Стецько і Петро Осадчук. Отож їх, як і мене, викликали повістками на судові засідання. Пані Слава, зрозуміло, вважала нижче своєї гідності приїжджати з Києва на слухання справи та ще й відповідати на якісь абсурдні звинувачення. А ось п. Петро був акуратистом, щоразу прибував київським поїздом, якраз встигаючи на початок судового засідання. А вони у цьому процесі часом скидались на лекції з філології. Було до смішного прикро, як суддя (боюсь помилитись і не називаю прізвища) намагався зробити чи то лінгвістичний, чи то політичний аналіз творчості поета. Врешті, після кількох слухань позивачеві було відмовлено у претензіях щодо моральних відшкодувань. Але судові витрати, вирішив суддя, мав відшкодувати народний депутат. І довелося п. Петру витратитися.

А вже за іншим процесом довелось платити мені. Власне, тоді я почав розуміти, що суд — це процедура, це вчасно подані і залучені матеріали, документи і т. д., і т. ін. Без адвоката краще не ризикувати. Наукою стала судова тяганина з уже згаданим вище Фомою Закордонцем. Справа в тому, що організація колишніх в’язнів німецьких концтаборів, яку він очолював, отримувала з Німеччини чималу гуманітарну допомогу. І вона була бажана, бо ж пам’ятаємо, яким важким було тоді життя, як гнобив усіх всеохоплюючий дефіцит. Допомога приходила, а розподіляв її п. Фома своєрідно: тільки членам КПРС і вихідцям зі східних областей України. Мовляв, мешканці Галичини «добровільно зголошувались йти у німецькі концтабори чи їхати на примусові роботи». Зрозуміло, це обурило людей — членів Спілки, про це з гнівом написав у «Галичині» і я. «Герой» нашого роману підняв страшенний рейвах, нібито у нього допомога видається за списками, а до тих, хто поскаржився в газету, черга ще не дійшла. І, звичайно, був суд. Програв його я — через порушення процедурних норм: невчасно подав свідчення осіб, яким відмовили у наданні допомоги, суддя відхилив клопотання про виклик на засідання нових свідків і т. ін. Завершився конфлікт рішенням суду опублікувати в «Галичині» спростування про недостовірність поданої інформації. Продовжувати цю судову епопею через оскарження часу не було. І все ж привернення громадської уваги до соціальної проблеми таки принесло позитивний результат: гуманітарну допомогу нарешті почали розподіляти справедливо.

«Галичина», яка мала великий авторитет і пошану, часто бувала першою або й останньою інстанцією, до якої читачі зверталися за допомогою у вирішенні своїх життєвих чи суспільних проблем. Первісткові демократичної преси довіряли, редакція щодня отримувала чи не сотню листів, його підтримували, про що свідчать тодішні тиражі. І цю довіру творчий колектив намагався виправдати чесними й правдивими публікаціями на живі теми та проблеми обласної громади. Не раз «героями» виступів журналістів ставали відомі люди, які ще вчора ходили із синьо-жовтими прапорами, а на повірку виявилися лжепатріотами. Як той же Олександр Волков, який на перших порах був чи не найактивнішим рухівцем і якого в Рух привела, здається, Дарія Децик, а ставши головою «Російської общини» в області, почав запекло проповідувати ідеї, як тепер розумію, «русского міра». Через це я мав кілька судових процесів, на яких він вимагав за нібито завдану йому моральну шкоду компенсації у сотні тисяч гривень. Коли ж запитав у свого опонента Волкова: «А якщо виграєш судовий позов, куди дінеш гроші?». «А куплю дом в Твері і пєрєєду…». Не виграв, не купив, не переїхав...

Повертаючись думками до тих пам’ятних миттєвостей українського державотворення, переконуюсь, що попри всі тодішні обставини ми жили і діяли в ім’я великої мети — постання і утвердження Української держави. На жаль, за майже тридцять років вона ще не стала такою, про яку мріяли ми, віддаючи свою працю і, якщо можна так сказати, талант. Розчарування теж відвідують мою душу, стискають серце, свердлять думки. Та не варто їм піддаватися. Попри все, ми таки живемо у своїй державі, про яку мріяли покоління і покоління українців. Зробити її кращою — завдання не лише наше, а й тих, хто йде за нами.