Богдан Бринський: Доля призначила Опанасові Заливасі виснажливу боротьбу, нелюдське терпіння, постійну працю і світлу віру в гідне майбутнє українського народу

Богдан Бринський та Опанас Заливаха (праворуч).

Івано-Франківськ пишається шістдесятником видатним українським художником Опанасом Заливахою, який назавжди пов’язав свою долю з родиною Степана Бандери і з нашим краєм. Сьогодні про нього розповість краянам його учень відомий український художник Богдан Бринський.

– Друже Богдане, хто познайомив тебе із Заливахою і як пройшла перша зустріч? Згадай, як Опанас Іванович умів створити навколо себе незабутню ауру духовного спокою неземного і мудрости, що променіла крізь нього завжди. Як він жив Україною?

– Денис-Лев Іванцев, який закінчив Краківську академію мистецтв ще до Другої світової війни, був радий за мене, коли відвідав мою виставку до Шевченківських днів. Саме від цього академіка з великої літери, як поважно величав його Заливаха, я почув перший прихильний відгук на свою творчість, здається «Нова зірка на фірмаменті (горизонті. – Прим. ред.)» в 1990 році. А коли Іванцев ще й дізнався, що я працюю в музеї, то сказав: «Пане Богдане, земляче-долиняне! Ми дністряни! – А він жив у сусідньому селі. – Нічого у твоєму віці писати пейзажі. Поглянеш, що таке справжнє мистецтво! Я тебе відведу до такого чоловіка, який тобі вкаже шлях!» Але одразу ніяк не виходило нам зустрітись, то він не міг додзвонитись, щоб скомунікуватися, то інші причини… Згодом так сталося, що до Заливахи разом потрапили Мельник, Мальцев і я. Як побачив його роботи, мені світ перевернувся. Почав міркувати над власним призначенням і місією митця в цьому світі: яким потрібно бути, як мислити, яким твердим залишатися. Він тоді нічого не говорив. Нічого не коментував. Тільки показував свої роботи. Відчувалося його хвилювання. Російськомовний Мальцев з Пітера, мистецтвознавець, якого по закінченні Ленінградської академії мистецтв направили до Івано-Франківська, бо тут жила мама-освободітєлька, сказав після споглядання робіт Заливахи, що художній Івано-Франківськ в його очах виріс на дві голови у творчому розумінні. Художня спілка - це добре, але це таке… І мовив далі: «От є чоловік, який є символічним маркером і великим знаменом для сучасних художників». Він тоді про Заливаху написав чудову статтю, на жаль, не знаю, де вона є. Може, донька Заливахи Ярина знає… А я тоді не брав пів року пензля в руки. Думав: «Та ні! Що там пейзажі, то кожен може таке робити!» І так мені було прикро, так маркотно… А потім як пробило мене на смакування кольорів – не зміг зупинитися!..

Роботи художника Богдана Бринського.
– Видається, що постать Заливахи не відпускала тебе від першої зустрічі. Він мав рідкісний дар притягати до себе людей, відкривати їхні світлі сторони і пробуджувати таланти. Хоч допускав до себе одиниці… Ви часто відвідували один одного?

– Так, часто. Тоді був радянський значок з двома олівчиками, на звороті якого написано: «ціна 15 коп.». Я його розмалював у синьо-жовті кольори, і так професійно, що ніхто з посіпак не міг прискіпатися. Звісно, я його носив, а на зауваження відповідав з обуренням: «Та я його у склепі купив! Будь ласка!» Мав успіх той значок серед нашого товариства. Опанас дуже тим тішився. На ту пору я організував осередок товариства «Рух» в обласному художньому музеї. Задушевні бесіди з Опанасом Заливахою стали відтоді моєю природною потребою. На другому поверсі колегіати, яку музейні працівники називали бібліотекою, бо там складували старі газети й журнали, зокрема й стоси «Bilder der Kunst», на яких я зростав, намалював’ім роботу «Ой там, на горі, Січ іде!», в центрі композиції якої зобразив Опанаса Заливаху. Коли він її побачив, підняв руки в кулаках догори – так він любив висловлювати в рухах захоплення – і мовив коротко: «Отак тримати!» То була перша моя робота, яка удостоїлась прихильного слова майстра. Це окрилювало.

У скорому часі я вже мав персональну аванґардову виставку, на полотнах були виписані теми і кремлівських пришельців, і «краю мого, моєї святої руїни», і перший портрет Заливахи у терновому вінці. Той портрет купили Надія і Вацлав, на жаль, прізвища вже не пам’ятаю, у художній музей у Словаччині. Заливаха на тій виставці мені й каже: «Поміняймося роботами!» Він вибрав мою добру роботу «Дорога», а тоді мовив: «Ти перший чоловік, якому я запропонував помінятись картинами».

Моє самолюбство тішило, що такий великий чоловік має єдину роботу іншого художника, і вона – моя. І чого таїти, й сьогодні по-особливому це приємно. В часі тієї виставки вийшли ми через ризницю колегіати на вулицю, я тоді ще не курив, але він дав мені цигарку, ми запалили, дивимося разом у стіну і… жодного слова від нього! А я переживаю, як на відповідальному іспиті: що ж він мені скаже? Тих кілька хвилин мовчанки стали для мене вічністю. Потім повернулися так само мовчки до музею і він каже: «Це вам, пане Богдане, такий аванс!»

– Повернімося до робітні Заливахи, до її по-особливому затишної і сонячної атмосфери, до його замилування близькими за духом людьми. Розкажи про свої зустрічі з майстром сам на сам. Яке значення вони мали для тебе?

– Він часто кликав мене до себе. Кожна зустріч з Опанасом була для мене вельми вартісною і трепетною до щему душі, вливала нові сили й бачення і надихала на творчу працю. Як маестро бере камертон у руки, щоб настроїти інструмент, так сприймав я щирі розмови зі своїм однодумцем-учителем, щоб я часом не сфальшивив у мистецтві, не злівачив. Художник Яремак з цього приводу любить казати: «Ну, він тебе любив!». Так, під оглядом вірності ідеалам, яким служив і за що відсидів у сталінських концтаборах, Опанас Заливаха завжди залишався безсумнівним моральним авторитетом і взірцем надзвичайно вимогливого до себе митця-патріота, на якого я рівнявся. Ми могли говорити на різні теми, що стосувалися чи не всіх сфер життя і мистецтва, але майже завжди виринала певна максима чи сентенція, яка, промовлена його голосом, врізалася мені у пам'ять на все життя. Подібно до того, як у середині 90-х років минулого століття поїздка за кордон нашого спільного знайомого художника та його враження викликали жваву дискусію у мистецьких колах Івано-Франківська про шляхи розвитку українського мистецтва. На що Заливаха мовив тоді коротко: «То, Богдане, буде багато спокус на життю»…

– Ти фактично став ініціатором і ґрунтовно попрацював над експозицією першої виставки Опанаса Заливахи у 1989 р. в Івано-Франківську, а допомагали музейники-«рухівці». Що запам’яталося найбільше?

– Панувала піднесена атмосфера родинного свята: співали народних, стрілецьких, повстанських пісень, раділи українському відродженню. Опанасові тоді було десь 60 з лишком. Я знайшов у фонді на фані переплетену жовто-синю китицю, напевно, ще з часів німецької окупації. Узяв, відрізав і зав’язав її Заливасі на шиї. Якби ти бачив, як гордо йшов він вулицями міста додому з тою китицею, як він нею пишався! А ще особливо запам’яталась історія з книгою відгуків. Отож бачу, несе Заливаха грубу, до двох сантиметрів завтовшки і завдовжки пів метра металеву станину, на якій грубим дротом прошито і заклепано пронумеровані сторінки. Він при цьому нічого мені не каже. Виставка триває довго, декілька тижнів. В її часі Зеновій Красівський, тюремний побратим Опанаса і останній крайовий провідник ОУН(р) у підрадянській Україні, знімає на відеокамеру виставку. І тут десь під її завершення директор музею Якибчук каже мені як голові «рухівського» осередку: «Богдане, аби ти знав. Хлопці з вулиці Чекістів (тобто «кагебісти». – Прим. ред.) хочуть забрати книгу відгуків до себе на вивчення». Я тоді подумав: добре, що хоч довів до відома… А на другий день, за 15 хвилин до відкриття музею, бачу, як здоровенний кагебіст несе ту важку незручну станину з книгою відгуків. Ну, вельми захоплива картина, яка і сьогодні вражає мене своєю монументальністю сарказму і зневаги вільної людини до комуністичної системи. А я не перестаю захоплюватися Заливахою, який передбачив таке завершення своєї виставки і вдало, зі знущальним гумором, нав’язав ідеологічним противникам власні правила гри.

(Зліва направо) Опанас Заливаха, поет Іван Світличний та Богдан Бринський.

– В останньому інтерв’ю з Опанасом Заливахою, яке я робив перед його відходом у вічність, митця не покидали думки і про майбутнє народу свого, і про розвиток українського мистецтва. Зокрема він зазначав, що ще не вироблено і не утверджено в суспільстві український погляд на мистецтво…

– Заливаха завжди був глибоко занурений в історію як світового, так і українського мистецтва. За духом йому рідним і надзвичайно близьким було художнє письмо Бойчука та його школи. Час від часу він мені говорив: «Щоб знав, Богдане: я завжди підглядаю за роботою великих майстрів!» Цим хочу сказати, що він постійно шукав і працював над вдосконаленням власного неповторного стилю у малярстві. Цей творчий пошук присутній і в листуванні між Аллою Горською і Опанасом Заливахою, і в його роботах франківського періоду життя, і в його глибоких студіях над літературою, яку передавали йому з діаспори, – від наукових напрацювань у царині мистецтва до нових текстів української поезії...

Як на мене, Бог змилувався над Івано-Франківськом і направив до нас українця-східняка, який виріс на Зеленому Клині, учився в Ленінградській академії, сидів у сталінських тюрмах і власними життям та творчістю зумів показати, що в любові до України меж немає. А загалом доля не встеляла йому шлях лаврами і визнанням, а призначила виснажливу боротьбу, нелюдське терпіння, постійну працю і, я би сказав, світлу віру в гідне майбутнє українського народу. Художник Коровай казав про нього: «Ми знали, що він сяде!», такий уже він був відвертий, безкомпромісний, не гнувся ні перед ким. Опанас Заливаха завжди залишався вірний світлим почуттям до Вітчизни.

– Чи був Заливаха свідомий свого чільного місця в когорті борців-шістдесятників?

– У неділю, 25 квітня 2007 року, ми з Юрком Андруховичем купили грузинський коньяк і коробку цукерок «Маестро» й завітали до господи Заливахи. До бесіди приєдналася знаменита Люба Лемик, яка мешкала в дружини Заливахи – Дарки Бандери, доньки рідного брата провідника ОУН Василя Бандери. Заливаха засипав Андруховича запитаннями, мотивуючи це тим, що, мовляв, мусить знати про все на земній Україні. Бо небесне товариство буде ретельно розпитувати, що ж тут діється. Ми ще пішли нагору, в майстерню. Я запропонував цигарки. Покурили. Каже мені Опанас: «Поглянь, ось побратими – Зеновій Красівський, Славко Чорновіл, Алла Горська… Весь наш іконостас. А ось тут, бачиш, Бодю, місце? То моє місце». Сходимо на перший поверх, тицяю йому цигарки і кажу: «Візьміть кілька, сховаєте від Дарки». Відповідає мені з усміхом: «Бодю! Я вже більше курити не буду!»…

Ще обійнялися на прощання… Через півтори доби Опанас Заливаха був у небесній когорті побратимів.

Редактор відділу газети “Галичина”