70 років – це великий життєвий шлях для кожної людини. Інша річ, як ти його пройшов, і чи досяг чогось за цей час, йдучи через перемоги і поразки. Саме такі питання постають нині перед журналістом Богданом Білецьким, котрому завтра сповниться 70. Оскільки автор цих рядків віддавна творчо співробітничає з газетою «Галичина», в якій працює ювіляр, і з ним самим, то напередодні взяв інтерв’ю в Богдана Зіновійовича.

– Пане Богдане, коли Ви берете інтерв’ю в когось, то, як правило, спочатку представляєте нашим читачам людину, котра заслуговує на суспільний інтерес, отож і я попрошу Вас насамперед розповісти про себе спершу в загальних біографічних рисах…

– Народився 3 травня 1949 року в селі Цуцилові Надвірнянського району. Закінчив Цуцилівську восьмирічну і Переріслянську середні школи. Працював столярем-верстатником на Івано-Франківській меблевій фабриці ім. Б. Хмельницького. Служив в армії. По службі влаштувався фрезерувальником на котельно-зварювальний завод в Івано-Франківську. Відтак був кореспондентом Богородчанської районної газети «Нове життя», кореспондентом, завідувачем відділу Верховинської районної газети «Світанок». Заочно навчався на факультеті журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. В обласній молодіжній газеті «Комсомольський прапор» (наприкінці 80-х її перейменували на «Світ молоді») працював спочатку завідувачем відділу оборонно-масової роботи і спорту, а потім – завідувачем відділу громадсько-політичного життя і спорту (1978–1990). Надалі ж у моєму життєписі були такі віхи: головний редактор обласної просвітянської газети «Новий час» (1990–1998); редактор газети «Поступ» ВАТ «Івано-Франківськцемент»; кореспондент газети «Галичина» (2000–2019). Також я – лауреат «Ніки-2005» як найкращий спортивний журналіст області, член Спілки журналістів України з 1980 року.

– Ви найдовше працювали й нині працюєте саме у спортивній журналістиці, тож звідки така любов до спорту?

– Любов до спорту, зокрема футболу – генетична. Як і до історії. Мій тато Зіновій Олександрович за панування Польщі в Станіславі навчався в українській гімназії та грав у півзахисті за молодіжну українську команду «Пролом», котра виступала в чемпіонаті Польщі. Як діяв він на полі, я дізнався з однієї невеличкої книжки футбольних спогадів, виданої в Канаді, звідки її потім надіслали одному з жителів Ямниці. Тато був і добрим істориком. Якраз ці якості характеру я успадкував від нього.

З книжкою і футбольним м’ячем не розлучався у шкільні роки. Удень кількагодинні ігри на пасовиську, де замість дерев’яних воріт стояли два камені, постійні обведення суперника, фінтування при цьому, удари по воротах завжди приносили велике задоволення. А коли у 16 років тебе зараховують до складу команди рідного Цуцилова, що виступала в чемпіонаті Надвірнянського району, то самі уявляєте, яка це була для мене безмежна радість. І так тривало ще років 16-17. Навесні, улітку й восени недільні дні були для мене щасливими. З простої причини – тоді відбувалися домашні або виїзні матчі, після яких за чарчиною ми обговорювали свої дії на полі – критикували і хвалили одні одних…

Я не тільки грав правим нападником, а після служби в армії організовував футбольну команду, воював з головою колгоспу «Жовтень» (у Цуцилові була бригада, а центральна садиба господарства – у Волосові), бо з різних причин час від часу переорювали футбольне поле села – або через якесь будівництво, або через збільшення орної землі бригади. Порівняно з іншими сільськими активістами, мені було робити це легше, бо працюючи в районних газетах Богородчан і Верховини, а потім в обласній молодіжній газеті «Комсомольський прапор», приходив зі скаргами до партійного і радянського керівництва району, організовував і готував відповідні публікації в обласній пресі. І голові колгоспу доводилося здавати свої позиції і виділяти землю під нове футбольне поле. І окрім того, що сам грав у футбол, я ще став і захисником цього виду спорту, а заодно – і його пропагандистом.

– Пане Богдане, а як Ви потрапили в журналістику? Скільки років віддали друкованому слову?

– У журналістику потрапив, коли перебував на військовій службі в Бердичеві – публікував свої дописи в дивізійній газеті «Гвардейская слава», в газеті «Слава Родіни» Прикарпатського військового округу. Отож відтоді набігає 47-48 років праці у цій сфері.

Втім, у журналістиці я опинився, як видається, випадково. Хоча й не зовсім так. У Цуцилівській восьмирічці українську мову і літературу викладала чудовий педагог – Марія Петричук. Вона прищеплювала учням любов до рідного слова, українського письменства, заохочувала до творчості. Наприклад, мені й моєму товаришеві доручила намалювати географічну карту трьох подорожей Тараса Шевченка по Російській імперії (вона в кольорах була досить велика і висіла у класі на стіні). Відчуваючи мій творчий хист, Марія Михайлівна порадила писати невеликі літературні твори. Пригадую, я мав грубий зошит з гуморесками і сміховинками (на жаль, не зберіг його). Мої творчі починання публікували в Надвірнянській районній газеті і в «Комсомольському прапорі». До того ж я був членом літературного об’єднання при Надвірнянській районній газеті.

– Ви спочатку сказали, що в журналістику потрапили випадково, а на яку професію серйозно налаштовувалися після закінчення середньої школи?

– Мій батько, як я вже сказав, був кваліфікованим істориком, і я теж дуже любив історію. Тому вирішив вступати туди, куди душа найбільше прагнула, тобто на історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника. Але не пройшов за конкурсом, а коли вступав після армії, історію здав на «п’ятірку», але провалив письмовий твір з української мови та літератури. Рознервований невдачею, домігся, щоб мені показали твір. Пам’ятаю хвилясту червону лінію в одному з речень і висновок: історична тема не розкрита. «Як так?» – думаю... Заглядаю в підручник, за яким навчався у школі, в посібник, виданий уже після служби в армії. Невже, гадаю, за три роки щось таке сталося, що змінили навчальну програму? Та довелося змиритися з дійсністю. Втім, у 60-70-ті роки минулого століття було досить важко вступити на історичний факультет, адже йшли туди всі, хто погано знав математику. І крім фаху історика, міг, за сприятливих обставин, піти працювати в комсомольські чи партійні органи… Принаймні першого разу, коли я вступав, було 12 претендентів на місце, а другого – 13.

– Але ця невдача мовби змінила плин Вашого життя…

– Так. Наступного року я поїхав вступати заочно на факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. І за конкурсом 3,5 бала на одне місце без проблем це зробив. І коли на третьому курсі слід уже було працювати за фахом (більшість студентів тоді трудилася в різних редакціях на різних посадах), мені з допомогою татового товариша вдалося влаштуватися кореспондентом Богородчанської районної газети «Нове життя» – на період декретної відпустки однієї з тамтешніх журналісток.

– Зрозуміло, починати завжди важко, тим паче, якщо йдеться про постійну творчу роботу. А коли Ви відчули себе справжнім журналістом?

– У Верховині – в районній газеті «Світанок». Там були важкі умови для творчості. Туди, як казали, відправляли немісцевих журналістів «на заслання», а я пішов добровольцем з подачі одного з інструкторів сектору преси відділу пропаганди обкому партії. І подолавши за півдня дорогу до Верховини, відразу ж захотів повернутися, але мене умовив залишитися заступник редактора газети Олексій Островський. І так на Гуцульщині я попрацював два з половиною роки. І за цей час у пошуках газетних матеріалів пішки пройшов майже піврайону. Чому так? Чотиристорінкова газета виходила тричі на тиждень, а в районі тільки шість колгоспів, з підприємств – лісокомбінат, кілька малих організацій і партійні, радянські та комсомольські органи. А в номері газети не можна було вмістити два матеріали, наприклад, з одного колгоспу. Сполучення до населених пунктів нікудишнє. Їдеш у село автобусом, а повертатися уже нічим. Пригадую, скільки разів повертався пішки із села Красника за 13-15 км. Редакційна машина була або в ремонті, або в Косові, куди редактор газети Владислав Шульга тричі на тиждень їздив і де друкували наш «Світанок». Рятував телефон, якщо він був справним. Траплялося й таке, що за терміновою інформацією доводилося «пішкувати» Верховиною, яка тягнеться на кілька кілометрів. Нині я молодим журналістам кажу, щоб хоч раз побували в тих умовах без належного зв’язку та Інтернету.

– А де Ви проживали у Верховині?

– Для приїжджих у редакції був так званий голуб’ятник, але там було холодно, бо ніколи не опалювалося, то я майже постійно жив просто в кабінеті. Зрання під звуки радянського гімну приходила прибиральниця, я швиденько згортав матрац і сідав за стіл працювати.

Хтозна, як далі склалося би моє життя, якби одного разу не зателефонував редактор молодіжної газети «Комсомольський прапор» Богдан Вівчар. Доти ми один одного не знали, але мене добре знав мій однокурсник Степан Дем’янчук, який працював завідувачем відділу в «Прикарпатській правді» і який також добре пам’ятав, скільки на навчальних сесіях я стоптав мештів, граючи у футбол. А Богданові Дмитровичу терміново потрібен був завідувач відділу оборонно-масової роботи і спорту. І обов’язково на цій посаді хотів бачити журналіста чоловіка, бо боявся, що йому обком комсомолу нав’яже жінку, котрих і так було багато в редакції. Але з’ясувалося, за лічені дні покинути Верховину просто не вдасться. У зв’язку з браком кадрів редактор спершу не збирався вирішувати це питання, тому довелося тричі ходити до першого секретаря райкому партії Василя Лютича (він обіцяв редакторство в майбутньому, квартиру), однак усе вирішив редактор, який звільнив мене за сімейними обставинами і допоміг потрапити до Івано-Франківська.

– Після далекої та не дуже зручної Верховини Ви не боялися йти працювати в обласну газету (нагадаємо ще раз нашим читачам, що в радянський час їх було дві – «Прикарпатська правда» і «Комсомольський прапор»), де вищий журналістський рівень і більша відповідальність?

– Звісно, боявся, але також чудово розумів, що, можливо, маю останній шанс вирватися з важкого гірського району. Поступово звикав до нових умов і викликів. І допоміг мені саме нелегкий досвід роботи на Верховинщині. Так непомітно пролетіло 12 років у «молодіжці», завдяки якій добре ознайомився з областю, з багатьма обласними центрами України, побував у Білорусі, Ленінграді, Новгороді, Москві, Тбілісі, Єревані, Баку, відвідав Польщу (правда, туди їздив до родини), Югославію, Румунію, Угорщину. І з більшості поїздок публікував репортажі у «Комсомольському прапорі».

А творчу діяльність у «молодіжці» поділив би на два життєві етапи: перший – прорадянський, коли очолював відділ оборонно-масової роботи і спорту, а другий – патріотичний, коли редактор газети, поетеса, член Спілки письменників України Галина Турелик умовила мене на посаду завідувача відділу пропаганди, до якого долучилися двоє журналістів – поет Василь Ганущак і Тамара Поварчук. Це був незабутній журналістський період у моєму житті та в житті всього колективу. В Україні наростало невдоволення радянською системою правління, ширилися, зокрема в Галичині, багатотисячні народні мітинги, на яких люди ганьбили прогнилу тоталітарну радянщину, бажаючи бачити Україну незалежною.

– А як у тих напружених політичних умовах діяла обласна преса?

– «Прикарпатська правда» і далі прославляла комуністичну партію і критикувала тих, хто виступав за незалежність. А от «Комсомольський прапор» зійшов з традиційних ідеологічних рейок, бо став на бік демократії і свободи народу. Крім змісту, поміняли й обличчя газети – «Комсомольський прапор» став «Світом молоді», а відділ пропаганди перейменували на відділ громадсько-політичного життя і спорту. Взагалі політичні процеси, які відбувалися в області, висвітлював переважно я. Пригадую надіслані зворушливі листи від читачів газети, які щиро нам дякували за чітку незалежницьку політичну позицію. Наскільки вагоме значення мала тоді «молодіжка», свідчить хоча б таке: до першої обласної ради демократичного скликання (до неї входило 140 депутатів) від усіх обласних ЗМІ двом нашим журналістам виборці довірили депутатські мандати – Галині Турелик і Василеві Ганущаку.

– Пане Богдане, «молодіжка» раптово вийшла з-під радянського контролю. «Прикарпатська правда» цього не зробила, як і обласне радіо. Дивно якось виглядало. Чому так сталося?

– Річ у тім, що забурлили демократичні процеси і в комсомолі. Обком комсомолу намагався йти в ногу з комуністичною партією, а івано-франківський міськком комсомолу пішов наперекір радянській системі. За цих обставин обком комсомолу, засновник газети, втратив вплив над виданням. Цим ми, патріотично налаштовані люди, повною мірою скористалися…

– Відійдімо наразі від суто журналістики… Ще перед нашою розмовою Ви сказали, що після «сімдесятки» у Вас нічого цікавого не передбачається, бо переїдете жити до рідного Цуцилова і займетеся сільським господарством. Тож цим інтерв’ю, як видається, хочете «висповідатися» перед читачами?

– Пане Дмитре, я сповідався раз у житті 20 років тому після обширного інфаркту. Одна знайома моєї дружини Марії відвела нас до катедри в Івано-Франківську, де ми взяли церковний шлюб (у Цуцилові церква була закрита). Ця церемонія якраз відбулася перед вінчанням. Розумієте, не так просто сповідатися, адже всі ми грішні по-різному. Та й дії людини не завжди від неї залежать – різний час, різні обставини іноді спонукають нас щось робити не так, як насправді хотілося би...

– Ви колись казали, що 18 років були членом компартії. Вступили туди за покликанням чи з інших міркувань?

– У молодості я був досить активною людиною, і не лише у футболі. Працюючи фрезерувальником на котельно-зварювальному заводі, міг на комсомольських цехових зборах покритикувати керівництво, а після вступу на факультет журналістики мені доручили випускати стінгазету. І ось одного разу підійшов слюсар і запропонував вступити в партію, давши на роздуми два тижні. Я питаю батька, що робити, а у відповідь чую: «Ти будеш журналістом, а преса партійна. Більше того, зі сходу їдуть люди з партійними квитками і посідають в області керівні посади. Треба, щоб там були і місцеві люди». Перед цим я схоже почув і від учасника національно-визвольної боротьби, а потім депутата обласної ради першого демократичного скликання Федора Ковтуна з Лісної Терновиці Надвірнянського району, який добре знав мого тата. І в поїзді дорогою на роботу і після роботи він чомусь часто заводив зі мною розмову про боротьбу українського народу за своє визволення. Тоді це було ризиковано, але було…

Отож я визначився і вступив до компартії. Правда, не приховуватиму, якогось часу я в партію повірив, що викликало велике незадоволення тата. А «горбачовщина» і деяка свобода друку почали потихенько все ламати. Навіть тато, член ОУН, піднісся духом. За півроку до смерті (помер від інсульту на 69-му році в січні 1987-го), він сказав: «Богдане, я до незалежності України уже не доживу, а ти можеш бути свідком цього десь за 50 років». А незалежність ми вибороли… через п’ять років. Ось такі парадокси долі.

– Коли вже зайшла мова про тата, то коли і як він вступив до ОУН?

– 1940 року в Берліні. Після трагічної смерті свого тата і мого діда він у 1938-му разом зі своєю мачухою німкенею (дідо Олександр женився з нею в Богородчанах, розлучившись з моєю бабою-полячкою Емілією) через Чехословаччину поїхав до Німеччини. За яких обставин вступив він в ОУН, на жаль, не знаю, але зберігся трохи зруйнований кубок переможця (а ним був тато) з лісового бігу молодих націоналістів. За виграюваним написом – це було в Берліні 1941 р. Хоча в тата було багато таємниць, у момент однієї відвертості він розповів, що в 1941-му очолював похідну оунівську бандерівську групу з п’яти осіб, що прямувала на Січеславщину (Дніпропетровщина). Вони йшли пішки територією загарбаної німцями Польщі, але якось уночі, під час переправи через водний канал, потрапили під промені прожекторів, і їх розстріляли з кулемета. Живими залишилися батько і один житель з Рівненщини. Прибувши до Львова, вони дізналися, що Гітлер арештував український уряд Ярослава Стецька. Тому рівнянину і моєму татові довелося нелегально добиратися в рідні краї.

– І чим це завершилося?

– У книжці, в якій йдеться про історію села Цуцилова, Зіновія Білецького названо пропагандистом ОУН. Коли я став головним редактором просвітянської газети «Новий час», до редакції завітав гість у формі вояка УПА із села Фитькова Надвірнянського району, і переконавшись, що я справді син Зіновія Білецького, дещо мені розповів. Виявляється, що тато, на дев’ять років старший від нього, давав йому читати націоналістичну літературу, а сам як пропагандист ОУН ходив навколишніми селами у перуці – задля конспірації. А після смерті Романа Шухевича, сказав, що національна боротьба програна і попросив повернути націоналістичну літературу і назавжди забути один про одного. З таким настроєм батько до пенсії працював у різних школах, а останніми роками – завучем Грабовецької восьмирічної школи Богородчанського району.

– А дітям нічого не розповів про минуле?

– Крім мене, у сім’ї три сестри (дві молодші померли, а старша живе в Києві). Одного разу проговорився, що на початку 50-х років у саду закопав літературу, але забув де. Узнав від нього ще один цікавий факт під час перегляду матчу по телевізору за участю київського «Динамо» (удвох ми завжди вболівали за цю команду). Після другого радянського «визволення» тато спочатку трохи працював у школі в с. Камінній теперішнього Надвірнянського району, а потім викладав історію в Цуцилові в семирічній школі, в якій згодом став директором. І ось його раптом викликає до тодішнього райцентру Ланчина начальник районного КГБ Бойчук («кагебісти» часто їздили селами і знали там місцеву інтелігенцію). Самі розумієте, чим могла загрожувати така поїздка до кровожерливого репресивного відомства…

Кагебіст витяг лист (мабуть, то була анонімка) і почав твердити, що Зіновій Білецький веде націоналістичну пропаганду в селах району. Заперечення не брав до уваги… Але раптом кагебіст пожмакав лист та викинув його у смітник. І на прощання сказав: «Я можу тебе і твою сім’ю хоч завтра відправити до Сибіру, але такого цього разу не зроблю». Вийшовши зі страхітливого приміщення, тато з нервів випив у «забігайлівці» 100 грамів горілки, присів на лавицю і заснув. А прокинувся від того, що його хтось будив. А то був водій начальника КГБ, який і привіз тата машиною додому в Цуцилів.

– Аж не віриться, що таке могло бути…

– Я теж не дуже вірив, але коли працював у газеті «Новий час» і мені потрапили до рук документи, ніде не опубліковані, що передавали політичну ситуацію на території нашої області (там були і документи стосовно Львівської, Тернопільської, Закарпатської та Чернівецької областей), дещо по-іншому подивився на такі речі. У них йшлося про терористичні дії енкаведистів, насильницьку колективізацію сіл, депортування населення, боротьбу ОУН–УПА з більшовиками. Їх мені принесли з обласної «Просвіти» для перегляду, але ознайомившись з ними, вирішив без коментарів у скороченому вигляді готувати їх до друку мовою оригіналу.

Отож з вересня 1991-го по липень 1993-го щономера виходили «1948-й. Вісті з терену (з документів підпілля ОУН–УПА на Станіславщині)». І там наводили різні факти. Наприклад, начальник міліції пиячить, дебоширить у сім’ї, але він нашій справі не шкодить, тому не треба його ліквідовувати. Як у сім’ї кагебіст поводився, тато не знав, зате знав, що його у 1947 році сталіністи розстріляли (Бойчук був родом з Хмельниччини). І хто його знає, чи не через сприяння націоналістичному підпіллю. Після відвідин кабінету карального органу тато ще більше затаївся, і як казала мама, не раз твердив, що за ним стежать. Правда, в 60-70-х деколи розв’язував язик на весіллях і тоді можна було почути слово «москалі» і т. ін. І тим нашкодив своєму зятеві – морському офіцерові атомного підводного човна. Хтось на Далекий Схід надіслав анонімку, що в Сергія Близнюкова тесть – український націоналіст. Великого розголосу то не набуло, але офіцерську кар’єру зятеві зламало.

– Пане Богдане, ми несподівано перейшли в далеке минуле, але повернімося до кінця 80-х – початку 90-х рр. Ви сказали, що в якийсь час повірили було в комуністичне майбутнє… А коли ця облуда спала з Ваших очей?

– Можливо, й не повірите, але це сталося відразу після того, як у «Літературній Україні» я прочитав програму Народного руху за перебудову. Немов щось перемкнуло у свідомості моїй тоді, видно, батькові патріотичні гени спрацювали. Будучи багатолітнім секретарем партійної організації «Комсомольського прапора» (був рік партійним секретарем і у Верховинській районці) я геть чисто «розперезався»: почав вести жорсткі дискусії на національну тематику в стінах міському партії та відділі пропаганди обкому партії.

– Сьогодні багато людей робить вигляд, що не були в компартії, більше того, дехто навіть заперечує свою належність до її лав.

– Якийсь страх донині тяжіє над окремими людьми, бо деякі, хто не був у партії, вважають, що партійці колись обов’язково співпрацювали з органами КГБ. Напевно, десь таке й було, але не в моєму випадку. Тому я спокійно інформую, скільки років був у компартії й де був секретарем організації. Та й, нарешті, загляньмо в історію: у ній є приклади, що деякі українські патріоти свого часу були комуністами. Втім, Народний рух за перебудову в Києві організовували в тому числі й письменники-комуністи. Було й таке, що деякі українські націоналісти за «горбачовської відлиги» вступали до компартії, а через рік-два з певних міркувань виходили з неї. Та й у двох гілках демократичної влади в нашій області було чимало колишніх комуністів. Як-не-як, завдяки тому, що тисячі комуністів в Україні перейшли на бік народу, наша незалежність була швидше завойована.

– А коли Ви вийшли з її лав?

– У липні 1990-го, коли мені доручили організувати обласну просвітянську газету (перший її номер вийшов 1 серпня цього року) під уже визначеною назвою «Новий час» (така газета виходила у Львові за панування Польщі). Я написав лист на ім’я заступника секретаря парторганізації редакції газети «Світ молоді» (там фактично ще був секретарем), в якому детально пояснив, чому виходжу з партії, і передав свій партквиток. Що з ним зробили, не цікавився, але за словами деяких людей, дехто зберіг квиток на всяк випадок. А раптом, мовляв, поміняється влада?

– А як Ви опинилися в «Новому часі»?

– Голова обласної «Просвіти» і керуючий справами облвиконкому Степан Шулепа доручив членові правління «Просвіти» і завідувачеві відділу облвиконкому Миколі Кравціву знайти журналіста-патріота, який би організував і очолив газету «Новий час». Ми з Миколою – земляки, добре знали один одного, він читав мої патріотичні публікації, тому запропонував стати редактором. Я довго не міг на це наважитися, але на одній із перерв сесії обласної ради (з їх роботи я писав репортажі) нарешті дав згоду.

– Про «Новий час» я чув добрі відгуки. І як у 90-х роках Вам творчо працювалося?

– Все-таки нова справа, нові соціально-політичні умови і новий журналістський досвід. На сторінках щотижневої газети (спочатку вона виходила на 4-х шпальтах, згодом – на 8-ми) ми повертали забуті імена в українській історії, часто друкували матеріали про боротьбу ОУН–УПА за незалежність України, критикували людей, які шкодили цьому, заповнювали інформаційні прогалини в культурі, мистецтві, освіті та літературі. На початку 90-х років «Новий час» чи не вперше в Україні відродив вживання літери «г» у тогочасній пресі, старі українські форми звертання, наприклад, «пан», «пані», «панна», частково перейшли на український правопис 20-х років минулого століття. Ясна річ, не всі з такими нововведеннями легко погоджувалися, зокрема стосовно старого правопису. Однак наша правота підтвердилася уже в період президентства Віктора Ющенка, коли серед мовознавців розгорілася дискусія і зайшла серйозна розмова про відродження у повсякденному житті старого українського правопису.

За все це постійно мали своїх прихильників і захисників. Мали ми, працівники редакції, й недругів із числа ненависників української незалежності, здебільшого людей із заплямованим комуністичним минулим. Скажімо, наслухалися телефонних погроз, бувало й били нас на вулицях (мене особисто тричі), окремі особи відкрито залякували і подавали до суду, а міліція, пов’язана невідомо з ким, намагалася нас кудись запроторити. Для цього знаходився будь-який привід. Ось така тодішня реальність…

– А крім Вас, кого ще хотіли кудись запроторити?

– Заступника головного редактора Василя Ганущака, з яким я останні чотири роки готував матеріали до восьмисторінкового тижневика (доти ж у «Новому часі» ще працювали журналістка Олександра Лісконог (Білецька) і письменник Олександр Смоляк). Інтелектуал В. Ганущак робив дуже багато, щоб газета трималася на високому творчому рівні. Власне, «Новий час» дехто вважав газетою для патріотичної творчої інтелігенції, а не для масового читача. З цим можна і не погодитися, бо в «Новому часі» виходив місячний додаток «Футбольний вісник», а потім якийсь час і чотиристорінкова газета «Копаний м’яч».

– Пане Богдане, завершимо нашу розмову розповіддю про Вашу роботу в «Галичині». Я чув, що Ви двічі могли бути її редактором…

– Першого разу – при заснуванні «Галичини». Вже пізніше дізнався від тодішнього голови обласної ради Миколи Яковини, який сам пропонував на ту посаду дві кандидатури – Богдана Білецького і редактора Тисменицької районної газети «Вперед» Василя Гордієнка, оскільки газета подавала матеріали про розкопки в Дем’яновому Лазу і жахливі масові вбивства енкаведистами українських патріотів. Мене рекомендував, напевно, тому, що я двічі чи й тричі брав у нього ще як голови обласного «Руху» інтерв’ю для «Світу молоді» (тоді не дуже наважувалися це робити)…

Однак пройшла кандидатура голови обласної ради Дмитра Захарука. І головним редактором демократичної газети «Галичина» став тодішній перший заступник редактора газети «Прикарпатська правда» нині, на жаль, покійний Богдан Галюк.

Вдруге така можливість випала мені 1994 року. Мене закликали до керівництва обласної ради і як редактора «Нового часу» запропонували очолити «Галичину». Я відпирався, але це було робити не так просто, адже обласна рада трохи фінансувала «Новий час»… Та все ж суто з низки об’єктивних обставин я таки відмовився від тієї пропозиції.

– Коли, врешті-решт, Ви потрапили до «Галичини»?

– У березні 2000 року її тодішній головний редактор Василь Назарчук зателефонував і запропонував співпрацювати на гонорарній основі, а через кілька років я став і штатним працівником редакції. Здається, даремно я тут хліб не їв. За традицією, значну увагу у своїх публікаціях приділяв футболові. Було різне – і похвала, і критика. І при цьому ніколи не забував команду майстрів «Прикарпаття». Вона набула доброї слави в радянський час, виступаючи в чемпіонаті СРСР спочатку як «Спартак», тож уболівальники хотіли таких самих гучних результатів від неї й за української незалежності. Але не все було так просто: мінялися президенти клубів, головні тренери, футболісти, мінявся настрій прихильників найулюбленішого виду спорту. Писав про це все, критикував, газета публікувала думки зацікавлених осіб та уболівальників. А щоб традиції не згасали, задумав і реалізував цикл матеріалів про ветеранів «Спартака» і «Прикарпаття».

Та не тільки футбольна тематика превалювала в «Галичині». Про досягнення і проблеми йшлося в матеріалах про чоловічий і жіночий баскетбол, волейбол, бокс, настільний теніс, легку атлетику, різні види боротьби. І наостанок трохи про матеріали, які виходять за межі області й стосуються спортивного розвитку всієї України. Вони народжувалися переважно у співпраці з Вами, Дмитром Лащуком. Я над такими речами працюю із задоволенням. Тут і аналіз, і критика, і цікаві факти – все те, що й має привертати до газети масового читача.