«День Незалежності України: що об’єднує українців і як ми бачимо перемогу на шостому місяці війни» – так називається публічна дискусія, яку організував фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. До річниці Незалежності України «Демократичні ініціативи» разом із Центром Разумкова провели опитування громадської думки, результати якого й обговорили з провідними експертами. Окрім презентації даних, експерти поділилися своїми думками з приводу актуальних тем сьогодення.
Які цінності готові захищати українці та якою громадяни бачать перемогу України? Коли та завдяки чому Україна зможе зупинити окупантів та звільнити свої території? Що спонукає українців віддавати мільярди на підтримку армії? Яке місце України у спільноті європейських народів? На ці запитання відповів ексклюзивно для газети «Галичина» учасник дискусії провідний український політолог, професор політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», науковий директор фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Олексій ГАРАНЬ:
– Наше опитування насправді підтвердило ті тенденції, які були і до повномасштабного вторгнення. Це підтвердження того, про що вже говорили соціологи протягом багатьох років. Ми бачимо, як українці об’єднуються й допомагають армії. Але коли ми говорили напередодні війни, що українці готові захищатися і будуть захищатися, то нам не дуже вірили. Навіть на Заході не думали, що Україна аж так протримається. Ну а путін точно не вірив. Він думав, що то все якісь вигадки. Але соціологія виявилася досить точною. Справді, український народ довів величезну здатність до самоорганізації.
Ми нині боремося не тільки за нашу незалежність і територіальну цілісність, а й за те, якою буде наша країна. Це дуже важливий момент – чи будемо ми демократичною, некорумпованою країною з верховенством права. Я переконаний, що так і буде, тому що те, що бачимо тепер, це фактично зіткнення цивілізацій, це зіткнення абсолютного зла, тоталітаризму, успадкованого від радянського союзу й російської імперії, з демократичною країною. Це бій Давида з Голіафом, в якому переможе Давид, бо правда на його боці.
Питання демократії під час війни. Нещодавно презентували опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) на замовлення ОПОРи, яке привернуло увагу ЗМІ, у тому числі й закордонних, бо ішлося про те, що в умовах війни українці готові надати перевагу сильному лідеру, а не демократії. Наше опитування показало, що демократичні цінності для українців залишаються незмінними, вони навіть зростають. Ми акцентували більше на світоглядних запитаннях: що краще – демократія чи авторитаризм? КМІС запитував про конкретні умови під час війни: чи можна пожертвувати демократичними свободами і цінностями заради перемоги? Очевидно, що ці два опитування насправді не суперечать одне одному, бо зрозуміло, що війна передбачає певні обмеження, й ми до них готові. Навіть більше, й експерти, й опозиція домовилися намагатися не критикувати владу. Основні суперечності вирішуватимемо вже після перемоги. Але якщо говорити про базові цінності, то українці й далі вірять у демократію.
Зокрема ми ставили запитання: чи є демократія найбільш бажаним типом державного устрою для України? А альтернативним запитанням було, чи за певних обставин авторитарний режим може бути кращим, ніж демократичний. То частка тих, які чітко висловлюються за демократію, дуже зросла. І 64 відсотки вважають, що саме демократія є найбільш бажаним типом державного устрою для України, а лише 14 відсотків кажуть, що за певних умов автократія може бути кращою, ніж демократія. Показник 64 відсотки є найвищим від 2014 року. Це дуже позитивний результат.
І ми ще ставили таке доволі провокативне запитання: чи готові ви в обмін на власний добробут поступитися державі частиною своїх прав і свобод? Ну і 30 відсотків респондентів сказали, що готові. Але 47 відсотків відповіли, що ні. Заради особистої свободи і громадянських прав вони готові терпіти певні матеріальні труднощі. Тобто більшість українців все-таки вважає, що свобода – це така річ, яка не продається навіть за власний добробут. І при цьому чим вищий рівень освіти, тим більша ця частка. Це теж доволі позитивний результат. Понад 90 відсотків українців пишаються своїм громадянством. І це найвищий показник за весь час соціологічного моніторингу.
Також ми запитали, що об’єднує українців? Віра у перемогу на першому місці, на другому – віра у краще майбутнє, на третьому – патріотичні почуття. А такі питання, як невдоволеність владою – 4 відсотки, політичні погляди – 4 відсотки… І ще, думаю, дуже важливий момент – як ми бачимо завершення цієї війни. Понад 90 відсотків вірять у перемогу України. З них 30 відсотків вважають, що це відбудеться до кінця цього року, 34 відсотки – що через рік-два. Але ж постає питання: а що таке перемога? І 55 відсотків вважають, що це відновлення кордонів України на початок 2014 року. А ще 20 відсотків навіть радикальніші: вони вважають, що перемога – це знищення російської армії та сприяння повстанню всередині росії. Не знаю, наскільки це реалістично, але головне те, що українці налаштовані на перемогу. І лише невелика частка – 9 відсотків вважає, що ми можемо поступитися Кримом. Ще 7,5 відсотка вважає, що це відновлення статус-кво на 23 лютого. Тобто віра в перемогу у війні і патріотичні почуття переважають в українців.
Понад 75 відсотків вважають, що після перемоги України ми маємо розірвати відносини з росією – аж до цілковитої заборони на в’їзд росіян в Україну. Це також дуже радикальна позиція, але так думають три чверті українців.
Також ми поставили цікаве запитання про те, хто ж відповідає за цю війну. І тут 86 відсотків вважає, що саме керівництво росії, а 42 відсотки – що й громадяни рф. Думаю, це дуже важливо, оскільки ми розуміємо, що російське суспільство хворе. Але при цьому ще близько 20 відсотків вважають, що відповідальність за цю війну лежить і на керівництві України, ще 18 відсотків кажуть, що і на країнах НАТО… Тобто це означає, що дехто все ж обирає кілька варіантів відповідей.
Це соціологічне опитування, яке показує, що українці вірять у перемогу, що українці готові терпіти матеріальні труднощі заради свободи. І вони справді жертвують дуже багато власних коштів на армію. Прикметно, що люди організовують допомогу і відправляють її цілеспрямовано в окремі підрозділи. Тобто вони не просто переказують кошти на якийсь фонд, а самі починають працювати як волонтери, зв’язуються з військовими, щоб з’ясувати їхні потреби, самі закуповують потрібне, а потім і доправляють. Я також їжджу з волонтерами в зону бойових дій і бачу, як це робиться. Люди, які не мають стосунку до армії, не мають фондів, просто збирають кошти і реагують на потреби захисників.
Щодо Європи. Іноді ми можемо почути думки, що нам перестають допомагати чи допомагають недостатньо. Справді, з 2014 року ми буквально волали, щоб дали нам зброю, ввели повномасштабні санкції проти агресора. Але Захід з цим не поспішав. Санкції були, проте обмежені. Захід дуже повільно розкручував маховик санкцій. А серйозна зброя пішла вже після повномасштабного вторгнення. Ми розуміємо, що й досі росіяни мають перевагу в артилерії на Донбасі, вони обстрілюють наші міста ракетами. Тому нам потрібна протиповітряна оборона, нам треба більше артилерії. Ми бачимо, що західна зброя ефективніша від російської і вона дарує дуже великі можливості.
Міжнародна політика – це складна річ. На носі осінь, і росіяни намагаються спекулювати на тому, що недостатньо газу в Європі, вони намагаються розколоти Захід, використати якісь урядові кризи, вибори в країнах демократії… Це звичайна тактика диктаторів, які використовують демократію, щоб боротися проти неї самої. Тому не все однозначно, не все просто. Але ми й далі працюємо.
Дуже важливо, що ми отримали кандидатський статус на вступ до ЄС. І це важливо не лише з символічної точки зору, а й тому, що це потужний механізм для перетворень у самій Україні. Наприклад, у грудні відбувся конкурс на голову САП, проте ніяк не могли затвердити його результати. Та коли в ЄС наполягли на тому, що це умова, то Офіс Президента спромігся – комісія зібралася і все швиденько затвердили. Тому ми можемо змінювати нашу країну і під час війни, хоча розуміємо, що це непросто, що є спокуси монополізації, концентрації влади. Зрештою, вони неминучі, бо війна вимагає концентрації влади. Але повернімося до нашого опитування: українці не готові пожертвувати своєю свободою навіть заради власного достатку. І це те, що нас відрізняє від країни-агресора.
