Тимчасовому пандемічному «затишшю», певна річ, ми всі втішились. А для Ярослава ОСТАФІЙЧУКА, спортсмена-ветерана, заслуженого працівника фізичної культури і спорту України, кандидата наук, доцента кафедри фізичної реабілітації, ерготерапії та фізичної культури Івано-Франківського національного медичного університету й багатолітнього учасника його народної чоловічої хорової капели «Сурма», а ще – голови міської організації Народного Руху України, – це і відрадний привід знову випробувати свої сили у відновлених після тривалої вимушеної перерви легкоатлетичних змаганнях. Тож цікавлюсь, якими були для нього їх підсумки.

– Звісно, я охоче взяв участь у цих змаганнях, бо знудьгувався за стартами бігунів, – сказав Я. Остафійчук. – На оновленому стадіоні ім. А. Гемби Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу на початку липня відбувся відкритий чемпіонат області з легкої атлетики серед спортсменів-ветеранів. Я став переможцем у бігу на 80 м з бар’єрами, був другим – на 100 м і третім – за загальним рейтингом учасника змагань, при визначенні якого показані ним на різних дистанціях результати за певною формулою пов’язують з його віком. Успішно виступив і у проведеному напередодні 30-річчя Незалежності України в Тисмениці пробігу на 5 км «Кушнірські перегони» – посів третє місце серед ветеранів.

– Ви, пане Ярославе, універсал – і спринтер, і стаєр водночас, що є великою рідкістю для бігунів, бо в першому випадку дистанція вимагає від спортсмена максимальної швидкості бігу, а в другому – сказати б так, швидкісної витривалості. А які найдовші дистанції бігли на змаганнях Ви?

– Три роки поспіль стартував на «Пробігу друзів», який у Богородчанах традиційно проводять з нагоди Дня соборності України, і тричі подолав його 16-кілометрову дистанцію, а також двічі – дистанцію «Франківського півмарафону» (21,5 км). Та найвищі мої спортивні здобутки пов’язані саме зі спринтом. Скажімо, три роки тому я був другим на 60-метрівці,змагаючись із бігунами 60-65 років з різних регіонів нашої держави. Постійно беру участь у змаганнях на Кубок України з легкої атлетики серед спортсменів-ветеранів у закритому приміщенні, які відбуваються взимку в Києві, а влітку в Білій Церкві, Броварах та інших містах України, де є спортивні комплекси з належними для їх проведення умовами.

Я також уже тричі захищав честь нашої області на змаганнях на Кубок України зі спортивного туризму серед ветеранів, зокрема у жовтні 2019-го у Вижниці на Буковині команда Івано-Франківщини здобула «бронзу». За неї виступав і я, член обласної федерації спортивного туризму.

Певна річ, як свідчить одне з олімпійських гасел, головне для спортсмена – не перемога, а участь у змаганнях. І будь-які змагання додають емоційного злету й спортивного азарту – хочеться прийти до фінішу не останнім, а в числі перших.

– Але далеко не всі з нас мають задатки і здібності до того, щоб займатися спортом, от фізична культура – інша річ. Щодо великого її значення для зміцнення здоров’я, мабуть, нікого вже не потрібно переконувати, проте навіть елементарну ранкову зарядку роблять далеко не всі наші співгромадяни. Чи Ви як спортсмен відчували коли-небудь на собі, що зменшення – з тієї чи іншої причини – рухових навантажень негативно позначалося на вашій фізичній формі, самопочутті, здоров'ї?

– Безперечно, відчував такий зв’язок. Тому і вже старшим не роблю для себе ніяких послаблень на кшталт: сьогодні вихідний, тож посплю довше, обійдуся без ранкової зарядки, а потім – і без тренування на стадіоні. Мовляв, хіба не можна дозволити собі хоча б день повалятись, як інші, на дивані перед телевізором?.. Переконаний, що саме гіпокінезія, тобто зниження м’язової діяльності людини, як визначено цей термін у тлумачному словнику, і гіподинамія (ослаблення м’язової діяльності, недостатність рухів; стан організму, викликаний браком рухової активності) є одними з істотних причин незадовільного стану здоров’я багатьох наших співвітчизників старшого й середнього поколінь, ба навіть ще зовсім молодих, оскільки тепер і вони, за твердженнями медиків, дедалі частіше стають «мішенню» для різних хвороб. А в часі пандемії гостра коронавірусна інфекція найдужче уражає саме тих, у кого показники фізичного стану організму значно нижчі від норм для їхнього віку, адже тоді опірність організму недостатня для боротьби з вірусами.

– Як кандидат наук з фізичного виховання та спорту і педагог вивчаєте питання культури здоров’я передовсім нинішнього молодого покоління. Про те, що фізичне здоров’я більшості школярів і студентів залишає бажати кращого, ми знаємо. Та все ж, можливо, переоцінюємо гостроту проблеми?

– Не можу не довіряти висновку медичних працівників про те, що рівень соматичного здоров’я нинішніх дітей, підлітків, молоді загалом значно нижчий, ніж був у їхніх ровесників ще три-чотири десятиліття тому. Втім, у полі зору медицини опиняються зазвичай лише ті діти, які потрапляють до лікарні із серйозними недугами чи травмами або яких батьки приводять до лікаря з уже очевидними хронічними хворобами, з явно вираженими відхиленнями у фізичному розвитку. Якими ж є параметри стану організму інших хлопчиків і дівчаток, тобто більшості школярів, особливо сільських, ми достеменно не знаємо. Інакше кажучи, проблема тут, безперечно, є, але про неї поки що доводиться говорити без порівняльного аналізу за роками, без чіткої конкретизації кількісних показників фізичного стану дитячого населення загалом в Україні і в розрізі її областей, міст, селищ, сіл. Аж тоді, коли матимемо такі кількісні показники, зможемо з певністю визначати, наскільки гостра ця проблема для того чи іншого регіону. Знайшов підтвердження своїм роздумам як учасник однієї з всеукраїнських науково-практичних конференцій. Доповідач навів промовистий – на жаль, у негативному сенсі – приклад: у Рівненській області в середньому на 30 шкіл припадає лише одна медсестра. Але ж від цієї працівниці чималою мірою залежать виявлення і направлення учнів з вадами здоров’я до лікарів для ґрунтовного обстеження й діагностування захворювань, роз’яснювальна робота з батьками щодо профілактики недуг і зміцнення здоров’я їхніх дітей. Таку картину, як на Рівненщині, бачимо ще і в багатьох сільських школах Івано-Франківщини, хоча загалом показник медичного забезпечення шкіл у нас кращий.

У контексті теми нашої розмови хочу ще раз привернути увагу і педагогів, батьків учнів до проблеми дефіциту рухової активності, який може обернутися низькою опірністю організму до різних недуг для тих дітей, котрі годинами просиджують за смартфонами, перед комп’ютерами й ігровими приставками.

– А от Ви в дитинстві як проводили своє дозвілля?

– Я народився у селі Вербівцях на Городенківщині і дитиною був рухливим, до всього цікавим. У нашому селі є ставки, на яких ми змалку вчилися добре триматися на воді, глибоко пірнати, і я ще хлопчаком перепливав ставок. Тоді на шкільному подвір’ї була гімнастична перекладина. Вправи на ній розвивали у хлопців силові якості, спритність і координацію рухів. Найулюбленішим видом спорту для нас був футбол. Грали і на шкільному майданчику, і просто в полі клас проти класу, вулиця проти вулиці, один кут (частина села) проти другого, навіть проти хлопців із сусідніх сіл, котрі пасли корови поблизу Вербівців. А взимку каталися на лижах, ковзанах, санках, що їх самі й виготовляли. Для підлітків особливою гордістю було вміння з’їхати з найвищого і найстрімкішого в селі пагорба і якнайдалі стрибнути з гопанки – невеличкого трампліна, який ми самі щозими облаштовували.

Усе це сприяло формуванню у хлопців добрих фізичних здібностей і волі до перемоги, а мені особисто дало підґрунтя для вибору майбутньої професії – після сільської восьмирічки закінчив тодішній Івано-Франківський республіканський технікум фізичної культури (пізніше заочно – і факультет фізичного виховання Тернопільського педінституту). Розпочав свою професійну кар’єру вчителем фізичної культури у восьмирічній школі с. Тумира Галицького району. Невдовзі мене призвали на військову службу. Вона була пов’язана з регулярними фізичними навантаженнями, в армії я мав можливість також займатися лижними гонками і виконав норматив кандидата в майстри спорту. Успішно виступав і на змаганнях з легкої атлетики (бігав на довгі дистанції) та з військового багатоборства. Після армії продовжив професійну діяльність в Івано-Франківському медінституті, а нині національному медичному університеті: спочатку був головою спортивного клубу і в складі збірних команд вишу захищав його честь на змаганнях з лижних гонок, біатлону, легкоатлетичного кросу…

– Обстеження лікарями різного профілю людини будь-якого віку – процес досить непростий і вимагає певного часу. А чи існують якісь тести, щоб оперативно визначити стан її здоров’я?

– Таку систему експрес-оцінки рівня фізичного здоров’я розробив доктор медичних наук, професор Геннадій Апанасенко – він 1992 року в теперішньому Національному університеті охорони здоров’я України ім. П. Шупика організував і до 2013-го очолював кафедру спортивної медицини і санології (вона вивчає механізми стимулювання скерованих проти хвороб та їх виникнення процесів і реакцій в організмі; в санології значну роль відіграє спосіб життя пацієнта, бо саме від цього залежить його здоров’я). Г. Апанасенко – засновник і керівник наукової школи «Управління здоров’ям людини», яка проголосила своєю місією досягнення в перспективі амбітної мети: Україна має стати державою з найздоровішою нацією з найбільшою тривалістю життя її представників. Головні завдання, які вона поставила перед собою, такі: перехід від концепції «постійного вдосконалення медичної допомоги населенню», яка не виправдала себе, до концепції «відтворення, збереження і зміцнення здоров’я населення»; наукова розробка концепції «індустрія здоров’я». Вважаю, що наразі ніхто у світі не придумав ліпшого від запропонованого цим українським вченим експрес-методу, який дає змогу за певними показниками фізичного стану людини визначити рівень її здоров’я. Звичайно, такі тести не для всіх однакові, в них враховано вікову градацію для осіб, з якими проводять тестування, адже в кожному віці можливості людського організму різні.

– Отже, Ви прихильник наукової школи професора Апанасенка?

– Ви правильно здогадалися. Тема моєї кандидатської дисертації така: «Формування валеологічних компетенцій у студентів медичних коледжів у процесі фізичного виховання». Валеологія – це вчення, що має на меті формування, збереження та зміцнення здоров’я людини й до певної міри є альтернативою традиційній медицині. Валеологія бачить великий парадокс у тім, що сучасний лікар фактично є спеціалістом із хвороб, хоч мав би бути спеціалістом зі здоров’я. Випускники медичних закладів освіти пишуть історію хвороби пацієнта, а мали би писати історію його здоров’я. Бо хвороба – це патологія, а здоров’я – результат здорового способу життя людини, результат, сказати б, її валеологічного світогляду, хоча сама вона, можливо, і не здогадується, що такий спосіб її мислення та дій вчені іменують тим науковим терміном. Багато про що свідчить такий факт: володарі країн стародавнього світу платили своїм лікарям лише за ті дні, коли були здорові.

– Якщо казати про складові здорового способу життя, то вони і нині ті самі, про які ми чули раніше?

– Так, тут не придумаєш нічого нового – це ті чинники, які формують здоров’я: рухова активність, раціональне харчування, дотримання гігієнічних вимог, відсутність шкідливих звичок, маю на увазі передовсім надмірне вживання алкоголю, тютюнову залежність. Звісно, немале значення має і сприятливий психологічний клімат у сім’ї, в колективі, де працює людина.

– І Ви цих чинників старалися дотримуватись упродовж усього життя?

– Візьмімо, наприклад, рухову активність. Я експериментував на собі й переконався: якщо полишити тренування, мало рухатися, то організм починає поступово втрачати свої функціональні резерви. Якщо ж виконую ранкові чи передвечірні пробіжки на свіжому повітрі, то мої легені насичуються киснем, це сприяє підвищенню енергетичного потенціалу, а відтак і стійкості організму до впливу патогенних факторів довкілля. Приїжджі громадяни західноєвропейських країн дивуються з того, що в Івано-Франківську чи не на кожному кроці – аптеки, аптеки… Кажуть, що в їхніх містах, навпаки, найбільше – квіткових магазинів. В Україні фармацевтичний бізнес вельми прибутковий. Але ж якщо глибоко задуматися над суттю цього бізнесу, то він побудований на людських недугах і стражданнях. Немає ліків, які не давали би якихось негативних – більшою чи меншою мірою – побічних наслідків. Я, спортсмен і активний учасник спортивного руху, за своє життя твердо переконався в тім, що найдієвішими у світі ліками є фізичні вправи, а найкращими аптеками – стадіони. На мій погляд, пріоритетним для нашої держави має стати зростання з року в рік витрат бюджетних коштів на будівництво стадіонів, плавальних басейнів, спортивних залів – ці спортивні споруди слугуватимуть оздоровленню українців.

– З Ваших слів випливає, що Ви як науково-педагогічний працівник з багатолітнім досвідом завжди відчували і прагнули втілити в конкретні справи свою причетність до потреби формування валеологічного світогляду в майбутніх лікарів. Чи вже аналізували й узагальнювали особистий і колективний доробок Вашої кафедри в цьому напрямі?

– Так, я здійснював такий аналіз і узагальнення на основі зібраного багатющого матеріалу про історію і сьогодення фізичної культури, функціонування відповідної кафедри в нашому медичному виші, і в результаті моїх кількарічних зусиль побачила світ велика за обсягом книга «Важкий шлях до Олімпу». Я старався відобразити в ній за принципом «ніхто не забутий і ніщо не забуто» всі основні віхи розвитку фізичної культури і студентського спорту в медуніверситеті та згадати всіх тих його працівників, завдяки яким з роками удосконалювалась, наповнювалася сучасним змістом ця ділянка навчально-виховного процесу, утверджувалось розуміння її важливості у підготовці майбутніх лікарів.