У чергову річницю Незалежності України, Богом подарованої нам внаслідок мирного розпаду Радянського Союзу, знову є сенс оглянутися, аби оцінити пройдений нашим суспільством шлях – зіставити цифри, розглянути факти, визначити, чого ми досягли і що втратили…
Але й цього разу вже вкотре доводиться констатувати одне й те саме: на старті свого самостійництва Україна була серед найбільших і найбагатших європейських країн – з понад 50-мільйонним населенням, з розвинутими промисловістю та сільським господарством, а головне – без жодної копійки зовнішнього боргу. Більше того, на її території дислокувалося військо в понад 600 тисяч «багнетів», яке присягло на вірність Українській державі, щойно вона постала. Причому в розпорядженні того порівняно потужного армійського угруповання (збройні сили, приміром, Росії сьогодні сягають заледве 900 тисяч бійців) перебувало на той час високотехнологічне ядерне озброєння – від стратегічних ракет до бомбардувальників і підводних човнів, оснащених атомними боєголовками.
Такі стартові умови гарантували міць, безпеку й економічний поступ юної демократії, яка звільнилася з-під колоніального гніту. Проте… За майже 30 років «розбудови» молодої держави вона так і не сягнула, скажімо, хоча б тих соціально-економічних висот, до яких піднялись її посестри по колишньому так званому соцтабору – Чехія та Словакія, які на початку 90-х років у складі єдиної країни – Чехословаччини мали навіть дещо нижчий економічний потенціал. А навпаки – зубожіла до рівня найзлиденніших європейських країн. Точніше, останніми роками з перемінним успіхом «змагається» за титул найбіднішої з Албанією. А за темпами вимирання населення посіла цього року друге місце у світі – після Лесото (країна в Південній Африці).
Чому так сталось і як таке могло бути? Адже, здавалось би, ніщо зовнішнє не перешкоджало ні на зорі Незалежності, ні надалі здійсненню тих чи інших патріотичних обіцянок-декларацій, які попервах сипалися на голови посполитих як з рогу достатку. На кшталт, скажімо, того, що «через кілька років Україна стане другою Францією!» – так запевняли довірливий люд ще 1991-го деякі тодішні наскрізь українські політики…
Так, позірних перепон начебто й не було. Та якщо глянути на так званий графік ВВП (валового внутрішнього продукту) у роках, то побачимо, що перший спад вітчизняної економіки стався відразу після набуття нею суверенності й тривав орієнтовно до середини 90-х рр. Відтак спостерігався деякий підйом, на піку якого, що припав на 2002-й, експерти-оптимісти вже твердили, нібито через кілька років ми повернемося до показників 1991-го (!). Можна уявити, який то був спад – не спад, а гігантський обвал.
Однак дива, означеного як «через кілька років після 2002-го», так і не сталося. Навпаки, після Помаранчевої революції, як зафіксував для історії графік ВВП, в Україні почалося нове економічне падіння. Апогею воно досягло 2008 року, коли так звана американська іпотечна криза вдарила по економіці багатьох держав, а по господарці й фінансах України чомусь навіть дужче, ніж по самих США. Дійшло до того, що 2010-го ВВП нашої держави становив лише 61 відсоток від показників 1991 р.
Але й це, як мовлять, було лише квіточками. «Ягідкою» ж став жорсткий економічний обвал 2014–2015 років. Ми й досі не оговталися від нього. І про глибину того падіння можна судити з таких запевнень-прогнозів з уст наших учорашніх-нинішніх державників: «Через 25 років вийдемо на показники, які були за Януковича (!)». Зайве й казати, як зашкалює цинізм таких заяв після обіцяних на Євромайдані «покращення життя вже завтра», «європейських зарплат, пенсій, свобод», «великих західних інвестицій», які так і зосталися голослівними. Та чи лише сама війна, розв’язана Росією на східній окраїні наших земель, є тому виною?..
Як би ми не героїзували й не романтизували (цілком заслужено) Революцію Гідности, мусимо водночас констатувати, що після неї ВВП України «провалився» більш ніж удвоє – зі 177 мільярдів доларів до 84 млрд. Ще разючіше про «роль і значення» двох революцій у новітній історії України незворушно звістує такий показник, як зовнішній борг держави. Так-от, відразу після першого Майдану, причому лише за рік, борг зріс із $15 млрд до 32 млрд, а після другого – з 52 до 77 млрд доларів. І тепер, за термінологією фінансистів, обслуговування зовнішнього боргу, тобто повернення позик нашим закордонним кредиторам, щороку забирає 45 відсотків Держбюджету.
Уже й не кажемо, що національна валюта знецінилась у три з половиною рази, а відповідно «подешевшали» й заощадження українців… Так, безумовно, ось уже майже три десятиліття ми живемо у власній державі: маємо свої синьо-жовтий прапор, гімн, герб, можемо безборонно віддати шану пам’яті борцям за волю України різних часів. Але ніде й правди діти, як мовлять у народі, – її можна лише висловити: всі атрибути державності й політичні свободи без належної соціально-економічної складової нагадують лише гарну обгортку без відповідного вмісту. А через спалах сепаратизму на сході, який збройно підтримала Росія, дискредитовано й саму ідею створення Української соборної суверенної держави.
Чому ж так вийшло, що й цієї річниці, за великим рахунком, нам пишатись і тішитися нічим? Та хто в Україні нині застановляється над цим питанням?! Ніхто й визнавати не хоче, що ми з нашим «Ще не вмерла…» вже не балансуємо на краю прірви, а зсуваємося в неї – поступово й неухильно.
І коріння такого стану речей – нашого безталання – таїться в політичній системі України, сформованої після розпаду Союзу і спрямованої на створення не сильної держави, а лише умов, сприятливих для грабування народної власності олігархами, як ми про це писали в матеріалі «Країна, що зникає?» в «Галичині» за 25 червня. Годі було і сподіватися, що в такому середовищі народиться-сформується національна правляча еліта. Її немає, як і немає нині патріотичних сил, спроможних зламати хребет олігархатові. Зрештою, як і немає в суспільстві усвідомлення, що саме ця напасть є найбільшою небезпекою для Української держави, а не та чи інша зовнішня загроза.
