14-та числом книжка члена національних спілок письменників і краєзнавців Романа КИСЕЛЮКА з Делятина «Єзик не має слабости» навіть уже своєю назвою зацікавлює читачів, а насамперед – шанувальників фольклору. Бо йдеться про збірник гуцульських приповідок, прислів’їв, замовлянь, які він по праву розглядає як символи мислення та буття гуцулів, і навіть прокльонів. А отже, ці місцеві крилаті вислови символізують і колоритність, самобутність загалом Гуцульщини, якими вона як етнографічний регіон вирізняється на культурній мапі України. Власне, зібрав Р. Киселюк включені до видання майже п’ять тисяч паремій (одиниць фольклору) переважно на Делятинщині – тій значній за площею і населенням частині Гуцульщини, якій дав саме це найменування інший відомий делятинець – історик, краєзнавець, археолог Михайло Клапчук і яка, як він означив, склалася впродовж століть, простягаючись від своєї верхньої межі – Яблуницького перевалу вздовж витоку річки Прут аж до Саджавки.
Зі вступного слова письменника до книжки дізнаємося, що він зробив перший запис тих гуцульських крилатих висловів понад пів століття тому з уст своєї бабці Василини Йосипівни, котра «розсипала приповідками, як маком щедро в кутю на Різдвяний свят-вечір». Автор видання тепер жалкує за тим, що не все з мовленого нею увіковічив на папері: «...Як шкода, що не все записав, бо чимало суцвіть забрала з собою в могилу, а з незаписаного відтворюю лище дещицю з пам'яті. Це стало моїм захопленням, і я вже записував прислів'я, приповідки в мандрівках, у переповнених автобусах, на весіллях. Записував від гуцулів Микуличина, Татарова, Яблуниці, Заріччя, Ослав, Яремчого, Ланчина, Делятина. Як казав мій життєвий вчитель Михайло Миколайович Клапчук, – по всій Делятинщині...». Своєму вчителеві і присвятив цей фольклорний збірник пан Роман.
Отож, аби читач мав уявлення про ці розсипи мудрості гуцулів, перегорнемо сторінки книжки, у якій приповідки і прислів'я розміщено в алфавітному порядку. Я ж приклади їх наведу за тематикою. Життя горянина, якому впродовж віків доводилося й нині ще доводиться вести нелегку боротьбу за своє існування в умовах обмеженості орних земель та бідності місцевих грунтів, відсутності нормальних доріг між селами, суворого порівняно з низинами клімату (довга сніжна й морозяна зима, руйнівні повені внаслідок затяжних дощів та сильних злив) знайшла відображення, скажімо, в таких місцевих крилатих висловах: «Взимі в хаті головне: хліб, дрова і вода», «Хліб на ноги поставит, а горілка звалит», «Борщ, ріпка і каша – страва наша» (ріпою багато жителів Делятинщини називають картоплю), «Борщ без сметани на губоньци не стане», «Моримух до зупи не штимує» (мухомор для супу не підходить), «Єк весна, то й палиці цвіте».
Як гуцулові у непростих гірських умовах забезпечити сякий-такий добробут своїй сім'ї? Як він бачить сенс свого земного буття? Який зміст вкладає в моральні категорії добра і зла? І в цьому ширшому контексті філософію життя гуцула, коли «Хата обростає дітьми, а газда літами», знову ж таки передають його приповідки, зокрема ті, що відтворюють гіркоту ситуацій, у яких часом опиняються декотрі горяни: «Виджу, що біда довга, єк обруч на бочці», «Біда приходит, Йва', не одна, а з біденєтами», «Притисло лихо, єк пальці в дверєх», «Нема кілько біди, кілько чоловік си надумає», «Так в життю не буде, єк ти хочеш, а так буде, єк має бути», «Нема в світі кілько добра, аби на всіх стачило», «Навіть на ровері щістє не догониш», «Брєччику, тилко зло си довго пам'їтає, добро швидко забуває» (брєччику – побратиме, товаришу).
А вихід із тих прикрих ситуацій гуцул має шукати передусім сам – своїми розумом, важкою працею: «Хіба коні винні, шо плуг не зрєхтований?», «Від влади не жди добра, жди від свого мозолє», «Не думай, шо хтос ти мусит робити добро, навчиси сам робити комус», «Працюй гіренько – меш їсти солоденько».
В іншому ж разі людину чекає вельми сумна старість: «Прокапарив життє, єк свинє в стайни», «Старість в Єкима спитає, де була молодість», «Старість виміриш добротов власних дітий». Зрештою, кожен має усвідомлювати, що на людському віку є як весна й літо, так і прийдуть за ними осінь і зима, тому що нічого вічного на цім світі немає, людині судилось народитися, призначено й покинути згодом цей білий світ: «На світі один закон – щьєсливо померти», «Старість плаче за молодістю», «На старість усі болєки вілізут боком», «Від слабости, брєччику, не сховаєшси ні в закутку, ні в запічку», «Така слаба, шо не годна зрані кістки позбирати», «Нема гірших думок, ніж про свою слабість», «Гуцул каже: «Тєжко жити – жєль вмирати».
Як же розуміє він свою місію на землі, як бачить себе у стосунках із Богом і ближніми? Щодо людського оточення, в якому живе, то горянин так оцінює своїх односельців: «Брєччика впізнают не лиш в біді, а й у труді», «Віломивси в газди і думає, що через коліно світ перегне», "Пропхавси до влади, єк коза до гороху», «Такий скупий, шо горобцєм дулю покаже», «Такий добренький, шо навіть себе один раз в рік любит», «Така добра, єк редька в городі», «Так подивиласи, аж молоко скисло», «Така вчепитси і в стіну, не те аби в легінє».
Чимало приповідок і прислів'їв розкривають тему присутності Бога в житті гуцулів: «Нема більшої ласки, єк заслужена в Бога», «Кладе Бог драбинку вгору і вдолинку», «Зароблену копійку і Бог благословит», «Бог не без милості – опришок не без долі», «На силу Бог дав силу», "Бог не б’є – люди б’ют», «Від людських гріхів небо розкололоси, а не землє», «Бог єк хоче покарати, відбере розум», «Молитва залізо ломит», «Боже, Боже, забрав’їс силу – забери й думки», тому що «Живий живе гадає».
А ці думки в гуцулів і гуцулок часто зримо увиразнюються яскравими спогадами про молодече завзяття, якому й найважча фізична праця була під силу, і, певна річ, про палке кохання, яке, втім, із плином часу може й обернутися розчаруванням, подружніми зрадами: «Без милого й сонце не миле», «За доброго мужа жінка єк ружа, за пустого драба за рік, за два – баба», «Така молодиці: сєде посеред ріки – ополонка скресне», «Молода кажда на ангела подібна, стара – на дідька в коноплєх».
Не тільки своїм рідним і близьким, а часто й самому собі горянин адресує приповідки, що складаються йому в голові як результат набутого емпіричного досвіду життя, або відгук на конкретні суспільно значущі події, або ж оцінка діянь конкретної відомої особи: «Мудрішим від себе ніколи не станеш», «Хитруй, себе не перехитруєш», «На души хоч гриби суши», «Нема доброго – пустого не треба», «Кинь козу до овець, то вона заблеє».
Незрідка приповідки народжуються безпосередньо під час спілкування односельців чи й хатніх, ба навіть повсякденний побут спричинює появу таких експромтів, позначених притаманною гуцулам дотепністю: «Та ви тут жиєте, єк цигани в раю», «Закрий двирі, бо по капронах тєгне», «Коби кожен день свєто, а в неділю празник», «Посуньси, тлустий, на два черева далі», «Поцілуйтеси, вуйно, в лікоть», «Не жєль, що мої черешні рвеш, але чого там заліз?».
Власне, одні й ті самі життєві ситуації мовці сприймають із різних ракурсів, а отже, й їхні закладені у приповідках оцінкові судження часом істотно варіюються зі смислового погляду. Але спільним, що об’єднує ці гуцульські крилаті вислови, знаменником можуть слугувати знову ж таки мініатюри приповідкового жанру: «Кілько в Пруті води, кілько правди на землі», «На світі є дві правди: істинна, бо Богова, і сатанинска».
Саме в параметрах першої з цих двох правд горяни прагнуть творити свої приповідки і прислів’я, повсякчас пам’ятаючи, що «Збоку завше не так, єк здаєси», що «Кажде село має своє слово», що «Без гострого слівця – що борщ без приправи», і закликаючи: «На слово не зазіхайте – само визначит, хто шо вартний».
А як щодо згаданих вище прокльонів? Вони теж є у книжці, але порівняно із приповідками і прислів’ями їх – у цьому разі хочеться сказати не «на жаль», а «на щастя» – зовсім мало. Декотрі, правда, навіть якоюсь мірою підтверджують зроблені у двох приповідках фольклорного збірника узагальнення: «Від Гандзуниних проклєть камінь си розходит» і «Бігме, вуйно Михасихо, так не проклинайте, бо стану цапом». Напевно, читачам нової книжки Р. Киселюка, як і авторові цих рядків, видасться, якщо можна так сказати, прийнятним у побутуванні хіба що ось цей жартівливий «прокльон»: «Аби ті їла, Йванєтко, позаторішна міль!».
У післямові до книжки доцент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Євген Баран та доктор філософії голова обласної організації НСКУ Михайло Косило характеризують як подвижництво невтомну працю письменника в царині збирання приповідок і прислів'їв Гуцульщини, підкреслюють, що Р. Киселюк продовжив етнографічну традицію Івана Франка та інших своїх попередників на цій ниві. Адже саме з ім'ям українського Мойсея пов'язана історія збирання і видання гуцульських приповідок. Результатом багаторазового відвідування Франком Гуцульщини починаючи з 80-х років XIX століття стало і те, що він у1901-1910 рр. упорядкував і видав у шістьох випусках тритомник «Галицько-руські народні приповідки».
Особливо посилився інтерес до гуцульського фольклору в часи незалежності України. Для Р. Киселюка цей інтерес в сенсі збирання й публікування згадуваних місцевих крилатих висловів був не спорадичним. Ще 1996-го він у книзі «Папороть Чугайстра», присвяченій Гуцульському фестивалю в Яремчі, вмістив більше як 2000 гуцульських приповідок, також висліди цього свого життєвого і творчого чину частково представив у книжках «Звізди» (2017) і «Горлице моя гірська» (2018).
Відзначимо також те, що у фольклорному збірнику «Єзик не має слабости» подано пояснення гуцульських діалектизмів та рідковживаних слів, до чого доклався Олег Савчук. А в дизайні обкладинки книжки, що побачила світ в івано-франківському видавництві «Симфонія форте», використано картину «Мій дідо», яку 1977 р. створив художник Михайло Дідик із села Заріччя, сусіднього з рідним для Романа Киселюка Делятином.
Отож побажаймо авторові видання й надалі невсипущого пошуку на терені фольклору, чого, зрештою, він сам собі й іншим ентузіастам дуже потрібної справи зичить наприкінці вступного слова до книжки: «І ось п’ятдесятилітня робота, здається, завершена... Та ні. Ця книга писатиметься, поки буде Гуцульщина, а в ній – гуцули».
