Наприкінці минулого року косівську мальовану кераміку внесли до Репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини людства. Весь процес забрав понад сім років. Нині косівська кераміка відома у всьому світі – це справжнє визнання, до того ж гордість для людей, які її створюють.

Усе почалося у 2012-му… Тоді в країні мало говорили про Репрезентативний список ЮНЕСКО, а ще менше знали, як писати досьє, оформляти його і презентувати. Та все ж від України подали петриківський розпис і косівську кераміку, розповідає заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, доцент, член Національної спілки художників України, голова БО «Автентика Гуцульщини» Марія ГРИНЮК.

«Петриківський розпис внесли до списку, а нашу кераміку – ні. Постало запитання: чому? Я зрозуміла, що для прийняття успішного рішення над цим повинні були працювати на різних рівнях – влада як місцева, так і обласна мала цим цікавитися», – зауважує жінка.

Коли заявку повернули в область, не було кому цим займатися, тож фахівці з відділу культури звернулися до Марії Миколаївни. Мовляв, роботи небагато, тим паче для кераміста і мистецтвознавця. Та з’ясувалося, що роботи непочатий край, вона потребує багато часу і зусиль. До того ж – на волонтерських засадах, за це ніхто нічого не платив. Треба було відкласти все інше, не лише провадити дослідницьку діяльність, а й гуртувати людей, пояснювати, що таке нематеріальна спадщина, спілкуватися з майстрами і формувати список контактів, характеристики їхньої творчості, проводити виставки, шукати можливості для розміщення інформації у ЗМІ, готувати публікації. Усе це – для популяризації традиції.

«А потім усе те треба було сформувати в досьє. Здавалося б, нічого складного. А насправді це як половина докторської дисертації, яку, до речі, мені було простіше писати. Ця робота забрала сім років», – пригадує науковець.

Майстриня пояснює, чому косівську кераміку внесли до списку нематеріальної спадщини. Матеріальна спадщина – це архітектура, нерухомі об’єкти, нематеріальна – традиція. Тож до списку внесли не просто кераміку як виріб, а традицію косівської кераміки. Вона охоплює багато факторів – її зародження, вигляд, збереження і розвиток, розпис, технологію, імена майстрів тощо.

«Усе це слід було зібрати докупи і переконати ЮНЕСКО, що ми особливі, – пригадує пані Гринюк. – Там ретельно перевіряли всі подані матеріали. Презентація на їхньому сайті висіла цілий рік. До Колумбії на голосування з’їхалися представники понад 150 країн світу. Лише тоді я зрозуміла масштаб, відповідальність. І як це грандіозно, наскільки далеко ми зайшли. Стало навіть трішки страшно».

За цілий рік до їхнього досьє не було жодного зауваження. Це було дуже приємно: сім років рутинної важкої роботи оцінили належним чином. Поїздка до Колумбії виявилася дорогою. Коштів на це в обласному бюджеті не заклали, і якби не тодішній голова ОДА Денис Шмигаль, вона не відбулася б. Він дуже цікавився усім процесом, а пізніше допоміг із фінансуванням поїздки.

«Внесення косівської кераміки до Репрезентативного списку ЮНЕСКО дуже багато значить. Це розуміння, що ми особливі у цілому світі. Для майстрів-керамістів – це гордість. Усвідомлення, що вони чогось варті, що їхню роботу цінують і визнають», – пояснює керамістка.

Технологія створення косівської кераміки складна. Глину для неї використовують як місцеву, так і готову, привізну. Спершу апробують, чи вона годиться – за технологією червону глину поливають білим ангобом. Ангоб – це каолінові білі глини, їх розмішують з водою до густини сметани. Якщо ангоб занадто рідкий, то виріб не буде білий і під час випалювання це відразу проявиться, жовто-зелений малюнок уже не вийде. А загустий ангоб відлітатиме від глини, тому дуже важливо все зробити правильно.

Далі писачком роблять графічний малюнок, це так звана техніка ритування, іноді її називають і технікою гравірування. Зверху на окремі елементи наносять коричневий ангоб. Кожен майстер знає, де саме він має це робити, потім тут буде коричневий колір.

«Коли майстер малює, тоді вже сам розраховує, де буде коричневий колір, де зелений і жовтий, а якого буде більше. Це три традиційні кольори. Особисто я коричневий не люблю, його беру мало, більше використовую зелений. А ще додаю трішечки кобальту, це синій – зовсім небагато, краплинками. Він оживляє. Його почали додавати значно пізніше, це пішло від Коломийської школи. За багато років він теж став традиційним, але його використовують небагато і не всі майстри», – розповідає пані Марія.

Виріб сушать, головне, щоб не було протягу – кераміка цього не любить. Тоді роблять перший випал у печі. Після цього його розписують оксидами металів: заліза – для жовтого та міді – для зеленого кольорів. Далі – полива, для ужиткових речей використовують безсвинцеву, випалюють виріб при температурі до 1000°C.

Зелений, жовтий та коричневий кольори використовували у ХVII столітті і в сусідній Польщі. «Під час написання дисертації бачила таку саму кераміку, датовану, здається, 1656 роком, у музеї в Кракові. Я спробувала доводити, що вона наша, гуцульська, та мене запевнили, що це польська кераміка. Але ж вона була аналогічна – такі ж кольори, технологія, відрізнялися лише сюжетні мотиви», – каже Марія Миколаївна.

Гуцульська кераміка відображає побут, життя гуцулів, історію, а ще вона славиться вишуканим малюнком. Наприклад, роботи майстра Олекси Бахматюка купував для своєї колекції навіть австрійський цісар.

Нині Марія Гринюк створює традиційну косівську кераміку. А от у дитинстві хотіла малювати і мріяла стати художницею.

«Мій перший учитель малювання Василь Аронець був керамістом, він і спрямував мою увагу на кераміку. А ще пам’ятаю свій перший ліплений виріб. Маленькою зі звичайної глини зліпила горщик, кинула його у вогонь. Тоді подумала: може, я буду горщики завжди ліпити. Як-то кажуть, накаркала, – жартує жінка.

Та коли навчалася на кераміста, не була переконана, що це саме той напрям, у якому хотіла би працювати. Думала поїхати до Львова вивчати живопис. Можливо, вплинуло те, що студентам часто повторювали: традиційне – воно не потрібне, маловартісне, це копіювання, а автори таких робіт – не художники.

Розуміння цінності традиційного прийшло значно пізніше. Під час однієї зі своїх подорожей майстриня закохалася в сучасну прибалтійську кераміку, знову і знову поверталася до музею, щоб ще хоч раз поглянути на експонати.

«Мене захопила сучасна кераміка, я й не думала, що буду працювати із традиційною. Деякі мої роботи, особливо виставкові, відрізняються від традиційних, мають абстрактні штрихи – це якраз вплив того, що я пізнавала інші напрями», – каже майстриня.

Пригадує, що їй було дуже цікаво працювати з керамістами в цеху, вивчати їхні роботи. Не завжди їй подобався почерк автора, і розуміння, що кожен із витворів майстрів – це безцінний скарб, прийшло не відразу. Нині вона переконана, що берегти традиції надзвичайно важливо. І майстрів також. Майстра, як і будь-яку творчу людину, легко ранити. Порівнювати роботи, казати, що якась краща, а якась гірша, не можна. Вони різні, але всі варті уваги, всі – золотий фонд.

Коли Марію Миколаївну називають майстром, це дуже багато для неї важить. Майстер наслідує традицію, копіює її, але лише завдяки цьому ремесло передається і саме так зберігається традиція – в елементах, мотивах, формах вона стає класикою.

Ціни на традиційну кераміку різні – залежать від сюжету, мотиву, розміру. Скажімо, плитка розміром 25х25 см коштує від 250 гривень. Її дуже важко робити. Тут потрібна фізична сила, щоб виріб набув потрібної форми, не деформувався. У печі плитка займає багато місця, а це додаткові витрати електроенергії. Іноді вигідніше зробити маленьку скульптурку, закласти в піч 10-20 таких виробів, а затрати електроенергії будуть такі самі, як на одну велику плитку. Люди не завжди вникають у це і кажуть, що вартість виробів висока. А насправді то не так, адже робота повністю ручна.

Наприклад, над сервізом для 12 персон Марія Миколаївна працювала понад пів року. Це більш як 100 предметів, виконаних і розписаних майстром. Кожен виріб – авторська робота. На жаль, далеко не всі розуміють цінність таких творів, констатує мисткиня.

Керамічні форми для своїх виробів вона купує в майстра – сама не точить. Щоб набити руку і створювати форми однакового розміру, на верстаті треба працювати постійно, це також майстерність.

«У цьому й цінність всіх наших майстрів. Без тих, що розписують, не буде традиційного малюнка, а без форми не буде виробу. До речі, ніколи всі процеси майстер не робив самостійно», – пояснює пані Марія.

Керамічні вироби дуже важкі, до того ж крихкі – їх легко пошкодити чи розбити при транспортуванні. Тож не всі майстри можуть потрапити на виставку і презентувати свої роботи. Нині Марія Гринюк працює над тим, щоб косівські митці мали постійне місце для експозиції – музей «Дзбан» стане окрасою Косова. До того ж це й один з елементів захисту традиції.

Всередині «Дзбану» буде мінікінотеатр та креативні індустрії – традиційна для регіону садиба, крамнички-майстерні, де митці працюватимуть і продаватимуть свої роботи. Це привабить сюди туристів. Тоді й майстрів буде більше, зростатиме здорова конкуренція. І більше людей залишатиметься в місті, а не виїжджатиме за кордон. Наразі Косів – це столиця майстрів, а чогось креативного, що можна показати гостям, тут немає.

Дедалі частіше керамістів запрошують працювати за кордон, наприклад, до Польщі. Багато хто виїжджає, удома залишаються патріоти. Марія Гринюк вважає, що держава має підтримувати своє мистецтво. Зокрема на такі ідеї, як створення «Дзбану», потрібно виділяти гроші, вони швидко окупляться. А ще слід розвивати туристичну галузь, робити промоцію регіону, змінювати податкову політику для майстрів, проводити фестивалі, практичні заходи, створювати цікаві історичні проєкти.

«Культура має бути синергією держави і майстрів. А ще слід працювати над вихованням дітей, розумінням ними традицій. Від держави має бути поштовх, фінансова підтримка, а люди долучаться. І будуть впевнені, що їхня праця вартісна», – підсумовує Марія Гринюк.