Свою нову книгу «Дзвін у храми серця» газетярка Оксана Ровенчак, яка багато років працювала власкором «Галичини» в Долині, а нині відома і як публіцистка, есеїстка, присвятила постаті політв’язня радянського режиму Василя СІЧКА. Водночас журналістка пише про Василя, з яким приятелювала, і як про свого колегу. Адже він також навчався у 1975–1977 рр. на факультеті журналістики, однак під тиском КДБ його відрахували із Київського державного університету ім. Т. Шевченка.

Чому авторка так метафорично назвала свою книжку есеїв, яка недавно побачила світ в івано-франківському видавництві «Місто НВ»? Василь – син подружжя Петра і Стефанії Січків, котрі твердо обрали для себе в житті шлях активного, і не тільки суто політичного, спротиву ненависній «імперії зла»: в сув’язі імен українських дисидентів «родина Січків вібрувала дзвоном і скликала до боротьби з добою абсурду», – читаємо у передньому слові «Благовіст очима українців» від авторки книги.

Власне, познайомилися і побралися майбутні батьки Василя в місці відбування каторги, на яку були засуджені «за антирадянську діяльність», жили в землянці. Там, у селищі Стєкольний Магаданської області російської федерації, і прийшов на світ їхній первісток у день зимового сонцестояння – 22 грудня 1956 року,

Авторка книжки згадує, що якось попросила Василя, щоб написав біографічну довідку про себе. І з неї, з розмов із дисидентом відкрилися для журналістки ось які промовисті штрихи. Василь відмовився вступати в піонери, бо ще школярем був переконаний, що авторитарний режим своїм нав’язливим масовим залученням учнів до цієї комуністичної дитячої організації чинить насильство над людською особистістю. Тож траплялося, що без червоного галстука його не хотіли впускати до школи.

Діставалося хлопцеві від учителів за відмову вступати й до комсомолу, за те, що ходив до церкви. Крім Божого храму, його душа знаходила бажаний прихисток у Долинській художній школі, де на заняттях Василь давав волю творчій фантазії, втілюючи в малюнках своє бачення ідеального світу. Він також займався різьбою по дереву. А коли юнакові таки вдалося (інакше не скажеш з огляду на очевидну для КДБ «пляму» у Василевій біографії – факт участі його батьків у національно-визвольній боротьбі – вступити на факультет журналістики Київського університету, то на другому курсі потрапив під пильне око співробітників того відомства, оскільки темою своєї курсової роботи обрав… підданий анафемі ідеологами компартії України роман «Собор» Олеся Гончара.

Для студента із Прикарпаття собор символізував духовну красу людей, які збудували цю величну сакральну споруду, щоби приходити сюди з молитвами до Бога. Окремі викладачі радше з остраху, ніж із переконань, пропонували юнакові переписати ту курсову. Не переписав – укріпився в такому своєму рішенні після зустрічі й розмови з видатним українським письменником Олесем Гончарем. Утім, керівництво університету знайшло й інші причини, щоб за наполяганням кадебістів відрахувати Василя з вишу.

Відтоді він став активним діячем правозахисного руху. В лютому 1978 р. вступив до Української Гельсінської групи на місце тих перших її членів, котрих тоталітарний режим запроторив за ґрати. Після замаскованої під самогубство смерті Володимира Івасюка, яка викликала серед широких кіл громадськості небезпідставну підозру щодо таємної розправи комуністичної влади над цим надзвичайно талановитим творцем українських естрадних пісень, біля його могили на Личаківському цвинтарі у Львові Василь разом з батьком організували велелюдний патріотичний мітинг. Січки перші назвали справжніх убивць композитора. Звісно ж, КДБ їм цього не простив. Після того віча-реквієму заарештували Василя, відтак і його батька… До рідної домівки вони повернулися аж через шість років, причому Василь – хворим на туберкульоз, мусив рік провести в лікарні.

Січки одними із перших на Прикарпатті, не побоявшись переслідувань з боку влади, почали організовувати не санкціоновані її місцевими органами мітинги й виходили на них під синьо-жовтими – українськими національними прапорами. За такі дії Січка-старшого і Січка-молодшого почергово, а то й разом садили за ґрати.

Легше стало дихати після оголошення Горбачовим «перебудови» в СРСР. Ще до прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України Василь побував у Люксембурзі на конференції представлених у Європарламенті християнсько-демократичних партій різних країн. Виступаючи з її високої трибуни, він заявив, що в України може бути лише один подальший історичний шлях – до незалежності.

Невдовзі лідер УХДП став першим, що приїхав із комуністичної країни, делегатом конгресу Всесвітньої антикомуністичної ліги, який відбувся в Брюсселі. Бурхливі оплески присутніх викликали слова промовця Василя Січка про те, що Україна не буде провінційною губернією Москви, а стане правовою європейською державою.

Як згадується у книжці, Василь Січко привітав з виходом у світ 13 травня 1990 р. першого номера першої в Україні демократичної обласної газети «Галичина» її журналістів, серед яких була й Оксана Ровенчак. Тішився: «Уже є де друкувати про Україну». Він зустрівся із журналісткою в її долинському корпункті й розповів, як створював 1988 року Український християнсько-демократичний фронт.

Програму і статут цієї громадської організації Василь підготував буквально за кілька днів, узявши за зразок основоположні документи аналогічних політичних структур у Литві, Латвії, Естонії, у країнах ЄС із розвиненою християнською демократією. Але проблемою було зареєструвати УХДФ в умовах СРСР, де комуністичній партії офіційно відводили й далі «керівну і спрямовуючу роль» у державі й суспільстві. Від В. Січка вимагали самоліквідації тієї громадської організації. Василь не відступив перед загрозою репресій з боку тодішнього владного режиму, яка знову реально нависла над ним. 13 січня 1989 р. у Львові все-таки відбувся установчий з’їзд УХДФ, головою якого обрали Василя Січка. А на проведеному 21-22 квітня 1990 р. там же, у місті Лева, другому з’їзді УХДФ делегати проголосували за зміну його статусу: громадська організація стала Українською Християнсько-Демократичною партією.

Журналістка запитала В. Січка, чи досить було для нього такого короткого часу – п’яти днів і ночей, щоби підготувати програму і статут фактично політичної структури, що була створена ним спершу як громадська організація, а ті документи своїм змістом, ідеологічною спрямованістю викликали зацікавлення навіть у європейських країнах. Василь відповів, що до написання їх готувався понад 10 років. Він вважав трьома основами для побудови самостійної України національне відродження, державність, демократію.

Створення УХДП дало імпульс розвиткові процесів демократизації в Галичині. Це проявилося і в зародженні тут демократичної преси на противагу майже суцільно комуністичній.

Доля Василя Січка склалася трагічно. Сам він передбачав, що проживе лише 40 років. На жаль, так і сталося – на 41 році життя, 17 листопада 1997-го, наш земляк загинув у місті Чикаго за загадкових обставин, які знову ж таки наводять на думку про можливий у цьому випадку слід російських спецслужб навіть там, у США. Тоді засновник і почесний голова УХДП Василь Січко жив за океаном, але мав намір повернутися в Україну, щоб відновити діяльність цієї партії саме в такому форматі, як її створював. Домовину з його тілом транспортували через океан до Львова. Церемонія прощання з покійним була велелюдною. Тяжко сприйняв втрату сина Петро Січко, який лише рік перед тим поховав дружину Стефанію. Про цей похорон, на який приїхала до Львова, Оксана Ровенчак розповіла в публікації «Як завжди, справжніх патріотів убивають» у «Тижневику Галичини» за 11 грудня 1997 р.

Петро Січко упокоївся в Бозі 2010 року, він похований, як і дружина й син, на Личаківському цвинтарі, але не поруч, а трохи оддалік. З його дозволу Оксана Ровенчак надрукувала в «Галичині» за 4 вересня 1999 р. щемливий спогад Василя Січка «Мамо, коли ти помирала, зупинився мій годинник…», –він зберігається в домашньому архіві журналістки.

Стефанія Січко (дівоче прізвище – Петраш) гартувала свій характер в юнацькій ОУН, була зв’язковою. Потрапила до рук енкаведистів і за вироком «найсправедливішого у світі» – радянського суду відбула 10 років каторги на Колимі, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Петром Січком, вояком УПА й підпільником ОУН.

«Там, на далеких магаданських снігах, народився і я, – цитує Василів спогад авторка книжки «Дзвін у храми серця». – Хрещення прийняв суворе. Батько й мати присвятили мене боротьбі за Україну. І я їм вдячний за це. Згодом у Долині в нашій родині на світ з’явилися Володимир і Оксана». Свою неньку в тому спогаді Василь Січко охарактеризував так: «Мама була міццю і духом усієї сім'ї. Ми, чоловіки, мали б за ганьбу для себе проявляти будь-яку слабкість».

Красномовний штрих: в сукупності Січки – мати Стефанія, батько Петро та два сини – Василь і Володимир відбули 62 роки ув’язнення в сталінських і брежнєвсько-сусловських тюрмах і таборах. Дочку Оксану від переслідувань порятувало, вочевидь, лише те, що вона виїхала на постійне проживання до Латвії, де змогла вивчитися на лікарку – це була її заповітна мрія ще з дитинства, яку не дали б здійснити органи КДБ в Україні з огляду на «антирадянську діяльність» її найближчих родичів. У Ризі пані Оксану нині знають і як акторку українського народного театру – грає головні ролі у виставах за творами українських письменників.

Саме рідній сестрі головного персонажа «Дзвону у храми серця» її тезка – журналістка із Долини завдячує появою у своєму домашньому архіві віршів Василя Січка, які та надійно зберігала і передала їй виняткове право на опублікування цих творів. Вони зустрілися торік восени, коли пані Оксана прилетіла до Львова, щоби вклонитися пам’яті похованих на Личаківському цвинтарі мами, тата і брата. Отож завершує нове літературно-художнє видання О. Ровенчак окремий розділ уперше оприлюднених віршів Василя Січка (він також іще школярем писав замальовки, новели, оповідання), датованих 1976 – 1977 роками. Тобто, народились вони у нього під час навчання на першому і другому курсах факультету журналістики Київського університету й одразу, судячи зі змісту деяких творів, після позбавлення його тоталітарним режимом права на здобуття професії, про яку мріяв.

Воістину, ці «вірші дивляться в душу», як, представляючи їх читачам, оцінила поетичний доробок Василя Січка авторка книжки. На її думку, Василеві твори «треба читати один на день. Естетика пронизана світобаченням. Складним, неоднозначним, але зрозумілим для пошуку себе». Наведу для прикладу дві початкові строфи одного із вміщених у книжці віршів:

Відзначу також ошатне художнє оформлення книжки (і сам її головний персонаж, повторюю, проявив себе як учень художньої школи здібним живописцем, проте, на жаль, його малюнки не дійшли до нас). Відкривається «Дзвін у храми серця» художнім портретом Василя Січка, який створила молода столична мисткиня Анна Діденко. Книжку оформлено репродукціями художніх полотен та фрагментами графічних творів художника-дисидента Опанаса Заливахи. Обрала для цього його роботи авторка видання ще й тому, що Січки, батько Петро й син Василь, дружили з художником.

«Історія зберегла пам’ятну світлину, де вони плече в плече разом поруч з іншими побратимами – Євгеном Сверстюком, братами Богданом і Михайлом Горинями, Василем Овсієнком…» – читаємо у книжці. Окремі графічні роботи лавреата Національної премії України ім. Т. Шевченка за порадою його близького друга – івано-франківського художника Богдана Бринського авторці книжки надруковані вперше.

«Настрої у слові Василя Січка й художня образність графіки Опанаса Заливахи настільки суголосні, на мою думку, наче один писав, а інший водночас малював або навпаки. Так зріз відчуття думок увиразнює їх, зближує подієве осмислення мовою мистецтва, додає в просторі й часі спорідненості душ». З цими словами Оксани Ровенчак, які я процитував на завершення своїх розмислів про її нову книжку, важко не погодитись.