В Івано-Франківську з аншлагом пройшла презентація першої прозової книжки талановитого письменника, ветерана війни Артура Дроня – «Гемінґвей нічого не знає». Це дуже інтимна і чесна проза про побратимів, котрих уже немає в живих, але які живуть у його пам’яті, про війну очима ще зовсім юного добровольця, мрії і любов. В інтерв’ю для газети «Галичина» Артур розповів про свою нову книжку, її основні меседжі, про те, чого не знає Гемінґвей, а також поділився своїми думками про місію і завдання літератури під час війни, своє повернення з фронту і пережитий досвід. Розмова вийшла неймовірно щирою, сповненою смислів та віри, словом такою, яким письменник є в житті.
«Єдиний спосіб навчитися жити із втратами, болями і травмами війни – це говорити про них»
– Артуре, вітаю з виходом твоєї прозової книжки. Як би ти сам її охарактеризував? Який її основний меседж?
– Дякую! Я би сказав, що передусім вона про любов, яка є в людях навіть у найскладніших обставинах. Про світло всередині, яке інколи вдається зберегти під час повної темряви. І про те, що слова таки мають силу. Особливо, коли ми називаємо і проговорюємо наші травми, страхи, болючі досвіди й досвіди загалом.
– Назва твоєї книжки «Гемінґвей нічого не знає» дуже промовиста. Як ти вважаєш, у чому основна відмінність між тим, що писав Гемінґвей про війну, і нашим сучасним досвідом боротьби? З чим ти найбільше не погоджуєшся в його поглядах?
– Головне, мабуть, те, що Гемінґвей не потрапляв у війну такої природи, як у нас. Коли прийшли винищити конкретно твій народ, конкретно твою сім’ю з-поміж інших. І хочеш-не-хочеш із цією війною до тебе прийшли і не хочуть зупинятися, поки всіх не винищать. Перша світова, про яку писав перші книги Гемінґвей, була зовсім іншою. А ще – зовсім не його. Вона не загрожувала безпосередньо його сім’ї, і він вирушив на неї, бо так захотів. А ми маємо справу з війною, якої ніхто би з нас не хотів, і яка прийшла сама, прийшла саме по наші сім’ї.
– Попри те, що книжка вийшла порівняно недавно, її наклад уже додруковують. Як ти поясниш феномен її успіху, адже часто читачі уникають творів воєнної тематики?
– Я думаю, що це наша про нас помилкова думка, що мовляв, всі втомилися говорити й думати про війну, а тим паче не хочеться вже читати таких книжок. Так, багато кому справді вже до всього байдуже, але мені завжди йдеться тільки про наше коло свідомих адекватних людей, які розуміють, в яких обставинах ми живемо і намагаються робити якийсь свій шматок роботи. Насправді, свідомо чи підсвідомо ми розуміємо, що єдиний спосіб навчитися жити із втратами, болями і травмами війни – це говорити про них. В різний спосіб: розмовляти, писати, читати. Проговорювати наш біль і досвід. Історія з цією книжкою добре це доводить. Все таки нам хочеться проговорити той біль, в якому живемо, і виокремити в ньому частинки світла, за які можна вхопитись.
«Зрозумів, що література й не повинна фізично захистити людей, чи нашкодити ворогам»
– «Ґемінгвей нічого не знає» – це твоя дебютна прозова книжка, адже раніше у тебе виходили лише поетичні збірки. Що тобі ближче – поезія чи проза?
– Це два зовсім різні жанри, і кожен з них має свої особливості. Я би не говорив про те, що якийсь ближчий, а якийсь дальший. Радше скажу, що важливо зрозуміти, яка саме тема чи історія стоїть перед тобою і в який спосіб вона має бути проговорена. Бо про будь-що можна написати в будь-якому жанрі. З історії можна зробити вірш, новелу, роман, есе. Це не гірші чи кращі жанри, вони просто різні й важливо зрозуміти, який спосіб буде найкращим для конкретного чогось, про що ти зараз хочеш написати.
– Чи не плануєш в майбутньому перейти до більших форм, і наприклад написати роман? Якщо так, то про що б він був?
– Так, я дуже хочу. У мене є задумка роману, не пов’язаного з моїм військовим досвідом. Я пробував його трохи писати ще на початку 2022-го року. Хочу колись до нього повернутись. Думаю, що з часом так і зроблю.
– Пригадую, як на презентації своєї збірки віршів «Тут були ми» у Івано-Франківську, ти говорив про розчарування літературою на початку великої війни, бо вона не може фізично захистити людей. Що змінило твоє ставлення до ролі літератури під час війни і яку місію сьогодні ти бачиш у письменництва?
– Найперше, я зрозумів, що література й не повинна фізично захистити людей чи нашкодити ворогам. Вона цього не може, але може багато іншого, і це теж важливо. Наприклад, зафіксувати щось важливе чи когось важливого, і зберегти від забування. Розповісти про людей не ззовні, а зсередини. Із чим всередині вони живуть і виживають. Також література може помогти краще зрозуміти чийсь досвід, протилежний твоєму. І навіть краще зрозуміти себе самого.
– Що з останнього прочитаного тебе найбільше вразило?
– Друга книга Халеда Госсейні «Тисяча осяйних сонць». Це афгано-американський письменник, автор світового бестселера «Ловець повітряних зміїв». У другому романі він також пише про Афганістан, але тепер вже крізь призму долі жінок. «Тисяча осяйних сонць» – це розповідь про двох жінок, чиї долі переплелись у найважчий період життя і для них самих, і для Афганістану. Вона вийшла українською на початку цього місяця, й окрім того, що сама по собі це дуже щемка й болюча історія, мене зачепило те, що в цій розповіді справді є речі, які перегукуються з нашим сьогоденням.
«Одне з пріоритетних завдань – дати зрозуміти людям, які повертаються до цивільного життя, що їм сприятимуть саме в такий спосіб, який для них буде найкращим»
– Після важкого поранення ти пройшов період реабілітації. Що було найскладнішим для тебе у поверненні до мирного життя?
– Щось таке типове для цих ситуацій, про що багато інших ветеранів говорять. Байдужість, розуміння того, як уже багато кому нема діла до тієї війни; відчуття, що ти потрапив у якийсь інший світ; проблеми зі сном. Набір таких типових труднощів.
– Як це бути ветераном у 24 роки? Загалом, як війна змінила твоє ставлення до віку?
– Мабуть, я втратив йому лік. Пригадую, що 2023-го писав у пості до дня народження, що чуюсь на 73. А нині не сказав би, на скільки років відчуваю себе, напевно, втратив це розуміння віку. Але може воно ще повернеться (усміхається).
– Після повернення з фронту багато військових відчувають прірву між ними й цивільними. Як ти гадаєш, що потрібно робити, щоб її подолати і покращити взаєморозуміння?
– Думаю, одне з пріоритетних завдань – дати зрозуміти людям, які повертаються до цивільного життя, що їм сприятимуть саме в такий спосіб, який буде для них найкращим. Бо немає якогось одного рецепту чи рішення, ідеального для всіх. Якомусь ветерану хочеться говорити про свій досвід і якнайбільше спілкуватися з рідними і близькими, інший, навпаки, не хоче говорити взагалі. Комусь потрібно одразу знайти собі цивільну роботу і поринути у працю, а для когось буде краще ще довгий час відпочивати після пережитого і не поспішати. Всі ці способи правильні, й головне – запевнити вашого близького, який повертається з війни, що ви допоможете йому в такий спосіб, який він сам вважатиме найкращим для себе.
– Віра займає важливе місце у твоєму житті, це чітко прочитується у твоїй поезії, навіть позивному «Давид». Іноді мені доводилося чути, що якби Бог існував, то він би не допустив цих подій, і це похитнуло віру багатьох. А як щодо тебе? Все те, що тобі довелося пройти на війні, все що ти там бачив укріпило твою віру чи, навпаки, поставило її під сумнів?
– У книжці «Гемінґвей нічого не знає» є текст, який торкається цих тем, він називається «Господь окопний». То скерую читачів саме до цієї книжки та цього тексту, адже там, напевно, найкраще сформулював те, як сам бачу ці теми.
Довідка «Галичини»
Артур Дронь народився 31 грудня 2000 року в селі Воскресинці Рогатинського району Івано-Франківської області. У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, пішов добровольцем на війну. Служив у Збройних Силах України понад три роки, зокрема у 125-й окремій важкій механізованій бригаді. У липні 2025 року Артур демобілізувався за станом здоров'я через поранення, отримане на фронті. Автор поетичних збірок «Гуртожиток №6», «Тут були ми».
