До селища Войнилова поблизу Калуша прибув письменницько-науковий «десант». У гостях земляків видатного українського літературного критика, а також публіциста й перекладача Миколи ЄВШАНА (Федюшки) з нагоди 135-річчя з дня його народження побували голови Івано-Франківської та Херсонської обласних організацій Національної спілки письменників України – літературознавець, критик та есеїст Євген Баран і поет Василь Загороднюк, заступник голови Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка Василь Бабій, доценти кафедри української літератури та теорії літератури Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка – член НСПУ Олег Баган і директор наукової бібліотеки вишу Ігор Розлуцький та автор цієї розповіді.

Відзначення ювілею Миколи Євшана й водночас Дня Героїв войнилівці розпочали ранковою загальною урочистою лінійкою у просторому холі місцевого ліцею. Його директорка Світлана Козар представила гостей учням та вчителям. Присутні вшанували молитвою пам’ять Героїв, які загинули на нинішній московсько-українській війні, усіх борців за волю й незалежність України. До них належить і сам Микола Євшан. Він, поручник Української галицької армії, 23 листопада 1919 року помер від тифу у Вінниці. Учасники святочного віча «Наш аристократ духу» в межах інформаційного презентаційно-меморіального проєкту «Євшанів розмай-2025» (таке дійство відбулося в Калуському районі вже шостий рік поспіль) поклали квіти до встановленої 1992 року на фасаді будинку ліцею меморіальної таблиці Миколі Євшану.

Відтак в актовій залі ліцею з яскравою літературно-мистецькою композицією, в якій не раз згадувалось ім’я славного войнилівця, звучали цитати патріотичного змісту з його публіцистичних творів, виступив перед старшокласниками, педагогами, гостями ліцею учнівський загін «Нескорені» ім. М. Євшана. Він брав участь в обласному конкурсі «Серцем єдиним, ми – Україна!» і став переможцем серед команд освітніх закладів Войнилівської ТГ і торік, і вже нинішнього року, як почув я від педагога-організатора ліцею Галини Ящук.

На святочному ж вічі про значення вагомого творчого спадку славного земляка для українського красного письменства й загалом для нашої культури та націософії мовили директорка ліцею Світлана Козар, завідувачка його бібліотеки Оксана Півторак, котра порадила учням, які твори Євшана варто прочитати, головний спеціаліст відділу культури, молоді та спорту селищної ради Войнилівської ТГ Ольга Ковалишин, натхненник «Євшанового розмаю» – краєзнавець, учитель-методист Калуського ліцею ім. Д. Бахматюка, працівник обласного відділення Малої академії наук України Віталій Півторак.

«Як я прийшов до Євшана» – таким був лейтмотив виступів гостей з Івано-Франківська і Львівщини, який для них окреслили господарі. Вони були приємно подивовані тим, що на Калущині попри складні умови воєнного часу вишукали можливості для відзначення 135-річного ювілею свого славного земляка – навіть випустили кольорові афішки для промоції заходів проєкту «Євшанів розмай-2025». Справжнім сюрпризом для приїжджих євшанознавців стало те, що їм вручили на згадку про зустріч у ліцеї керамічні горнятка з фотопортретом М. Євшана.

Бентежними для нас були й хвилини перебування на обійсті, де колись малий Микола бігав босоніж. Хати ж, де народився майбутній український літературний критик європейського рівня, не збереглося – на її місці зведено сучасний будинок. До нас вийшла Софія Безрука з онучкою, донею її дочки, четвертокласницею Василинкою Романович.

– Молодша сестра Миколи Федюшки Анна вийшла заміж за Ярослава Безрукого й була бабусею мого чоловіка, яка померла 1977 року – розповіла вона. – Сам Євшан дітей не мав – невдовзі після одруження зі Стефанією Добрянською він у рядах УГА перейшов Збруч і воював у Центральній Україні. Стефанію Микола так більше ніколи й не побачив. А її у червні 1919-го заарештувала польська окупаційна влада й запроторила до концтабору Домб’є поблизу Кракова (цей табір, де в різний час мордувалося 10 тисяч українців, чомусь дуже рідко згадують наші історики).

На жаль, дослідникам біографії М. Євшана досі не вдалося виявити жодних документальних свідчень того, як склалася доля його дружини. Хата, де нині живе Софія Казимирівна з рідними, стоїть на тій вулиці селища, яку названо ім’ям М. Євшана. Добре було б, якби тут, біля дороги, на краю колишнього обійстя Федюшок, встановили бодай невеличке погруддя Миколи Євшана, про що належало б подбати, звісно, місцевій владі – таке побажання висловлювали гості з Івано-Франківська й Дрогобича. Адже ця людина уславила своїм ім’ям містечко Войнилів, і його громада має по праву пишатися постаттю літературного критика, знаного й далеко за межами України – своїми статтями про творчість європейських письменників.

Окрім Войнилівського ліцею, співорганізаторами проєкту «Євшанів розмай» є і Центр професійного розвитку педагогічних працівників Калуської міської ради, наукова бібліотека Дрогобицького педуніверситету ім. І. Франка, Калуське міськрайонне відділення Української бібліотечної асоціації, Центральна бібліотека ім. Т. Шевченка цього міста. Власне сюди після Войнилова завітали приїжджі – на ювілейний академічний полілог «Карби духу Миколи Євшана (Федюшки)». Їх радо зустріли читачі й працівники бібліотеки, де директором Наталія Воробець. Розмова з гостями про суголосність Євшанових національних пріоритетів з нашим сьогоднішнім, яку вів Віталій Півторак, мала своїм мотто слова славного уродженця Войнилова «Я свідомий, для чого живу».

Кандидат філологічних наук Ігор Розлуцький із Дрогобича, котрий захистив дисертацію про творчість Миколи Євшана, деталізував окремі сторінки життєпису видатного літературного критика (жаль, що на зустрічі з приїжджими відомими євшанознавцями майже не було калуських учителів-філологів і місцевих літераторів).

Путівку у світ української культури дала Миколі Федюшці Станіславівська гімназія. До неї батько, хоч був малоземельним рільником, таки послав учитися сина, бачачи, що слабке здоров’я все одно не дасть змоги хлопцю успішно ґаздувати в їхньому селянському господарстві, а той виявляє нахил до книжки. І гімназист Микола ще 15-річним записав у рідному Войнилові, який тоді більше нагадував велике село, ніж містечко, дві народні пісні, надіслав їх Володимирові Гнатюку, котрий надрукував їх у своєму збірнику «Гаївки». А вже у студента Львівського університету М. Федюшки помітив неабиякі здібності до літературної критики викладач історії Михайло Грушевський. Професор запросив юнака водночас працювати бібліотекарем Наукового товариства ім. Шевченка, відтак Микола був секретарем НТШ, якийсь час – навіть його особистим секретарем.

Згодом Євшан у своїх літературознавчих студіях виокремив в Івана Франка та Юрія Федьковича фольклорний, автентичний пласт української культури, зберіг замилування усною народною творчістю впродовж усього свого короткого життя. Це у Євшана поєднувалося – дивним чином як для розуміння деякими його сучасниками – з тим, що він «сягав по науку до Європи», а в царині літературної критики був «естетом-модерністом».

Дехто вкладав у таке визначення негативний зміст, бо не сприймав його критики на адресу тих, котрі воліли й далі сповідувати у красному письменстві й літературознавстві засади панівного у другій половині XIX cт. народництва – із зображенням етнографічного побутовизму українців, вічними сльозливими наріканнями на соціальні біди, з глибоко вкоріненим українофобами у свідомість нашого люду комплексом меншовартості й жертви для чужоземних завойовників і можновладців на наших теренах. Себто йшлося про ті, на думку Євшана, ознаки-«рудименти», які гальмували розвій українського народу, стримували усвідомлення ним об’єктивної суспільно-політичної необхідності стати відкритим для Європи.

Кандидат філологічних наук, керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олег Баган відзначив як заслугу свого колеги на кафедрі Дрогобицького педуніверситету ім. І. Франка Ігоря Розлуцького встановлення ним точної дати народження Миколи Федюшки – 19 травня 1890 року. В літературознавстві ж до того стверджувалося, що Євшан прийшов на світ 1889-го. Великою мірою завдяки проведеній 2019-го у Прикарпатському (нині Карпатському) національному університеті ім. В. Стефаника Всеукраїнській науково-практичній конференції «Микола Євшан у контексті доби» наступного року побачив світ великий (понад 900 сторінок!) том вибраного з його творчої спадщини, в якому вперше опубліковано й понад десяток раніше не відомих читацькому загалу публіцистичних статей уродженця Войнилова, кілька його листів до Михайла Грушевського й Михайла Коцюбинського, а також добірку відгуків на смерть Євшана.

«До здійснення цього видавничого проєкту доклав найбільше зусиль як його організатор івано-франківський науковець і письменник Євген Баран», – зазначив учений із Дрогобича. Співупорядниками книжки «Вибране» Миколи Євшана були і сам Олег Баган, автор передмови до неї, та львівська літературознавиця й поетеса, докторка філологічних наук Мар’яна Комариця. Ще раніше вийшов друком збірник матеріалів згаданої конференції. Саме ці дві книжки сприяли тому, що широке коло українських літературознавців, філологів, і не тільки, більше дізналися про Миколу Євшана.

– Відтоді вже маємо певну платформу євшанознавства, – зазначив О. Баган. – А він є автором парадоксальним у позитивному значенні цього слова – літературним критиком, мудрим, глибоким, оригінальним, безкомпромісним, чиї статті й рецензії сповнені творчої думки. Це критик-філософ, якого я поставив би на друге місце за значенням для української літератури після Івана Франка. Він випереджав тогочасне красне письменство, генерував ідеї для його розвитку й тим самим, можна сказати, «тягнув» за собою. Як політолог він своїми творами пропагував ідеї вольового націоналізму, які розвинув найповніше Дмитро Донцов. Євшан був лідером серед авторів публікацій у «Літературно-науковому віснику» та в журналі «Українська хата», що виходив у Києві з 1909 р. Я порівняв би його з метеором, який осяяв українську культуру і змінив її інтелектуальну парадигму, але, на жаль, згас раптово й дочасно...

Євген Баран у виступі нагадав такий промовистий епізод з біографії Євшана. Поручник австро-угорської армії Микола Федюшка 1918 року, коли розпадалася ця імперія, до якої належала й Галичина, зумів буквально за одну ніч загітувати старшин-українців дислокованого у Перемишлі та його околицях 9-го полку до, кажучи по-сучасному, переформатування цієї військової частини на українську військову частину. А всіх польських офіцерів підрозділу було заарештовано.

Проте очільникові сформованого у Перемишлі українського військового форпосту Миколі Федюшці наказали їх звільнити, а полк розпустити – вирішила знайти «порозуміння» з поляками й задовольнити ці їхні вимоги Українська національна рада міста, яка провела з ними перемовини. Полк виявився деморалізованим також з тієї причини, що не підтримала вона й пропозицію М. Федюшки висадити у повітря залізничний міст через річку Сян. Якби це здійснили, то польська армія під командуванням генерала Юзефа Галлера, яка тоді вже підходила до Перемишля, не змогла б оперативно перекинути весь свій особовий склад, військову техніку та озброєння до Львова, де 1 листопада 1918 року було встановлено українську владу в результаті Листопадового чину…

Довелося Євшанові вночі вибиратися з Перемишля, щоб не потрапити в руки полякам. Захисники Львова, оборонці проголошеної в ті листопадові дні Західно-Української Народної Республіки змушені були зрештою відступити під натиском ворога, який набагато переважав їх чисельно й збройно. Євген Баран означив те, що відбувалося під час національно-визвольної боротьби 1918–1920 рр., як хаотичний стан керівництва новопосталою державою, зумовлений тим, що владці загрузли у дискусіях і суперечках замість того, щоб діяти твердо й рішуче, без зволікань ухвалювати рішення, адекватні швидким змінам ситуації у протистоянні українського війська ворожій мілітарній силі.

– Микола Євшан був якраз тим «променем», який у своїх творах і на ділі означував конкретні орієнтири прогресивного розвитку держави й суспільства, – сказав Євген Баран. – Чи йдеться про військову тактику і стратегію, чи про культуру, громадське життя й навіть економіку. Мимохіть напрошуються певні паралелі між тим, що діялося в Україні 1918–1920 рр., і тим, що відбувається нині. Сьогодні хаос – це внутрішній стан українців, починаючи від наших проводирів і закінчуючи пересічними громадянами. Війна ж додає всім переживань, хвилювань, руйнує наші уявлення про стабільний світ…

Через повномасштабну московсько-українську війну зупинено й розкопки у Вінниці на місці колишнього цвинтаря за казармами, на якому поховано у братських могилах понад 10 тисяч вояків УГА, більшість яких загинули не на полі бою, а померли від тифу – заразилися, на думку багатьох вітчизняних воєнних істориків, унаслідок таємної операції, проведеної контррозвідкою армії генерала Галлера.

Серед цих вояків був і Микола Євшан, який помер через три тижні після свята Галицької армії на честь першої річниці Листопадового чину.

Того дня, 31 жовтня 1919 року, він виголосив перед солдатами й офіцерами свою блискучу промову «Великі роковини України», яку вважають вершиною публіцистичної творчості Євшана, його військовим і політичним заповітом сучасникам і прийдешнім поколінням.

Як розповів Євген Баран, він на початку 2014 р. побував на місці колишнього цвинтаря вояків УГА, який совітська влада цілком знищила, зрівнявши із землею. За української Незалежності за кошти батьків учнів єдиної тоді у Вінниці української гімназії було споруджено пам’ятний знак усім похованим тут воякам УГА. Є й ім’я поручника Миколи Федюшки у переліку тих, які вдалося встановити. Але з початком великої війни московії проти України знову засипали землею ті могили, які вже розкопали, щоб ідентифікувати (вояки УГА, особливо офіцери, мали при собі металеві жетони з їхніми прізвищами) та урочисто перепоховати останки Миколи Євшана та його бойових побратимів. Асфальтованою ж дорогою, прокладеною через колишній військовий цвинтар, і далі їздять автомобілі…

Євген Баран був першим лауреатом заснованої на Івано-Франківщині обласної премії ім. М. Євшана, а Василь Бабій, котрий теж виступив перед калушанами, – четвертим (також цією престижною нагородою відзначено письменників Володимира Качкана й Дмитра Юсипа). Він наголосив на глибокому символічному сенсі, який має відзначення 135-річного ювілею Миколи Євшана саме у День Героїв. Адже уродженець Войнилова на Прикарпатті теж поліг за волю й незалежність України. Один із розділів свого художньо-документального роману-есе «Столиця Станіславів» В. Бабій присвятив М. Євшану. Його, на той час коменданта міліції військової округи у Войнилові, відкликали з цієї посади до Станіславова – з початку 1919 року третьої столиці ЗУНР – для роботи в урядовій газеті «Республіка». Проте через опублікування Євшаном у цьому й інших часописах своїх статей з критикою політики керівників ЗУНР його заарештували за надуманим звинуваченням у соціалістичних поглядах. Утім, через тиждень таки випустили з тюремної камери. І тоді Євшан іде на фронт… Войнилівські учні й педагоги мали нагоду послухати з уст автора уривок твору, одним із персонажів якого є Микола Євшан.

Голові Херсонської обласної організації НСПУ В. Загороднюку довелося зблизька бачити рашистів і їхні безчинства під час окупації ними цього міста, а нині він живе й працює в Івано-Франківську. Письменник і науковець розповів присутнім про своє пізнання неординарної особистості й творчості М. Євшана. У ньому вбачає того, хто вніс у літературну критику системність. Пан Василь переконаний у важливості місії літературного критика як своєрідного посередника між автором книжки та її читачами. Адже багатьом просто цікаво дізнатися, як оцінює поетичну збірку чи роман саме такий фахівець. Зрештою, це допомагає їм краще осягнути творчий задум і реалізацію його письменником.

«Таких відкриттів ви знайдете чимало у літературно-критичних і публіцистичних творах вашого славного земляка. Отож читайте Миколу Євшана!», – закликав авдиторію пан Василь.

Вичерпно й вагомо схарактеризувала творчу постать уродженця Войнилова видатна українська письменниця буковинка Ольга Кобилянська, чиє висловлювання прозвучало під час зустрічі приїжджих гостей із читачами у Калуській центральній бібліотеці ім. Т. Шевченка: «Микола Євшан – це чоловік високої культури зі шляхотністю своєї душі, повен людської і національної гідності. Він так тонко відчував і мав таку ніжність душі, що міг перенестися в найглибшу психологію людини. На його осуди все дуже багато покладала і все числилася. Він прекрасно визнавався на світовій і нашій літературі й мав надзвичайно добре вироблений смак…».