Під завісу року, що минає, традиційно означимо його чільні події в житті нашої держави. Втім, якщо обирати найголовніші з них, то їх і не надто багато. Крім того, вони пов’язані між собою. А почнемо, мабуть, із того, що ще на початку лютого 2021-го Президент Володимир Зеленський вперше задіяв механізм санкцій РНБО та завдав удару по кремлівській пропаганді в Україні: було закрито телеканали, пов’язані з Віктором Медведчуком, якими володів його давній партнер Тарас Козак, депутат від фракції ОПЗЖ. Пізніше ці санкції значно розширили, а з травня політик опинився під домашнім арештом. Нині він є підозрюваним у двох кримінальних провадженнях: про державну зраду й замах на розграбування національних ресурсів у Криму, а також про сприяння діяльності терористичній організації та причетність до поставок вугілля з ОРДЛО наприкінці 2014-го – на початку 2015 року.
Ці події стали одним зі знакових кроків української влади: про них згадувало чимало світових ЗМІ. А з огляду на те, що президент РФ Володимир Путін, кумом якого є Медведчук, кілька разів коментував кримінальні справи проти політика, назвавши їх «зачисткою політичного поля» в Україні, західні експерти пояснюють цим і наростання напасливих намірів РФ щодо України, які Москва продемонструвала спершу навесні, а відтак взялася грати м’язами й восени. Останнє нарощення збройних сил Росії поблизу українських кордонів, що пожвавилося в листопаді, триває й досі.
Та чи справді суто дії Зеленського викликали той вогонь на нас? Або ж чому Президент України наважився оголосити відкриту війну доти недоторканному Медведчукові? «Глухий кут у переговорах щодо Донбасу, зміна влади в США та падіння рейтингів змусили «князя Київського» Володимира Зеленського піти у відкритий наступ на проросійські сили в Україні», – констатують політологи.
Власне, чи не весь 2021-й пройшов під знаком боротьби з олігархами, яку демонстративно спробував розгорнути Офіс Президента. Верховна Рада ухвалила закон про деолігархізацію, В. Зеленський підписав його 5 листопада і заявив: «Іншого варіанта, окрім демонтажу олігархічної системи, бути не може. Без цього просто неможливо перемогти бідність в Україні та повноцінно приєднатися до європейської спільноти». Втім, хоч як, а на пострадянському просторі Україна все ж стала першою державою, яка хоч і більше декларативно, ніж дієво, таки підняла прапор «війни з тінями».
За пів року до остаточного затвердження цього документа на nv.ua за допомогою двох десятків експертів склали перший в Україні рейтинг вітчизняних олігархів – без перебільшення, господарів України. Видання визначили, хто найбільше впливає на глобальні процеси у країні, а хто сильніший в окремих сферах – політиці, економіці, громадському житті. До списку увійшли 15 бізнесменів, у першій трійці яких – Рінат Ахметов, Петро Порошенко та Ігор Коломойський.
Що невпинний контроль з боку доморощених олігархів української політики й економіки справді є проблемою, ми могли ще раз переконатися восени, коли між Р. Ахметовим і В. Зеленським спалахнув публічний конфлікт, оскільки першому не сподобалося те, що його можуть занести й до офіційного реєстру олігархів, а другому – політична й медійна підтримка мільярдером його опонентів… Ясна річ, що це загострення року, що минає, може вилитися 2022-го в нову фазу «війни з тінями», більш конкретну й видовищну. Власне, її прообраз вбачаємо в недавній історії з П. Порошенком, якому намагалися вручити підозру в державній зраді саме напередодні його як лідера партії запланованого візиту за кордон, а деякі ЗМІ подали його виїзд за межі країни як втечу.
Рівнобіжно з боротьбою проти олігархів, що нагадує радше розхитування держави, ніж її зміцнення, не можна не побачити на її тлі перші паростки становлення диктаторського режиму в Україні. Причому навіть не президентського, а сказати б, підпрезидентського. Адже протягом 2021-го значно посилився вплив на політичне життя нашої держави глави Офісу Президента Андрія Єрмака, котрий уже нерідко виступає наче в ролі заступника глави держави. «Єрмак із мікроменеджера перетворився на віцепрезидента, який формує порядок денний», – переконаний, приміром, експерт «Дому демократії» Анатолій Октисюк.
Так чи інакше, а на середину каденції В. Зеленського Єрмак «беззаперечно став другою за значимістю людиною в Україні, взявши на себе величезний обсяг обов’язків – від підбору кадрів на ключові пости в державі, формування конструкції влади та іміджу Президента до координації найважливіших напрямів внутрішньої та зовнішньої політики, – стверджують інші політики.
Але ще рельєфніше те підкреслюють такі події. 22 грудня вийшов Указ Президента, в якому зокрема зазначено, що з офіційними заявами та коментарями з питань зовнішньої політики України, з ініціативами міжнародного характеру можуть виступати лише Президент, прем’єр і чільник МЗС. Але того самого дня, вже після оприлюднення тієї директиви, А. Єрмак написав на своїй сторінці у фейсбуці таке, що можна трактувати як міжнародну ініціативу про «припинення вогню» на Донбасі, яка, по суті, забороняє українським військовим відкривати вогонь у відповідь на обстріли їхніх позицій бойовиками. Як вважає, скажімо, журналіст Юрій Бутусов, «замість підготовки країни до спротиву Єрмак фактично робить демобілізаційні заяви, що суперечать державним інтересам і вигідні лише російським агресорам, які готують наступ.
Словом, «вивищення» Єрмака таке, що означений вище термін стосовно нього як «другий за значимістю» нагадує один з анекдотів про Штірліца та його «могутній вплив» у Третьому рейху, що закінчується так: «– То ви хочете сказати, що ви – друга людина в Німеччині після фюрера. – Чому друга?».
Уже й не кажемо, як вище згадували, що майже весь рік, а надто ж його останні місяці, Україна провела на апогеї тривожних повідомлень про масштабну концентрацію російських військ біля її кордонів. Загрозу нового вторгнення РФ посилює дедалі агресивніша риторика Кремля. Зокрема протягом року В. Путін, Д. Медведєв та кілька інших «рупорів Москви» оприлюднили програмні статті, які заперечують право України на незалежність та власний курс, а напередодні грудневих переговорів американського й російського президентів РФ сформулювала ультиматум Заходу – в Кремлі вимагають юридичних гарантій нерозширення НАТО на схід та невступу України до Альянсу… Очевидно, що на цьому апогеї ми й зустрінемо новий рік і, безумовно, ще й переживемо принаймні перші його місяці.
P. S. Серед сьогорічних подій у світі, що мали чи не найдужчий політичний резонанс, фахівці виокремлюють зокрема вихід США з Афганістану, що скидався радше на панічну і ганебну втечу, ніж на організовану акцію. До речі, це вже третя наддержава (після колоніальної Великобританії й Радянського Союзу) за останнє століття, що потерпіла фіаско в намаганні, завоювавши цю країну, приборкати її і зробити своїм сателітом. І цікаво, що незабаром після такої невдачі і ВБ, й СРСР розпалися. Чи повторить і США їхні долі?Ще однією знаковою подією сучасности стало те, що політичний подіум покинула внаслідок цілком демократичних виборів довголітня канцлерка Німеччини Ангела Меркель. За тривалістю її каденції й, отже, накопиченим політичним досвідом її можна порівняти із «залізною леді» (неофіційний титул англійської прем’єрки Маргарет Тетчер). Однак до «залізної» вона не дотягує – тут більше пасувала б либонь «мідна фрау»…
З приводу відставки Меркель політичні зубоскали натякають, що тепер у черзі «на пенсію» ще один довгожитель із плеяди «олімпійців» – В. Путін. Про Олександра Лукашенка не згадують, бо його, як усі домовилися, вважають самопроголошеним і нелегітимним.
