Мені про це важко навіть писати, а йому із цим треба жити. Жити без ніг. Без обидвох. Не тому, що їх ніколи не було. Якраз навпаки: були. А тепер немає. Медицина називає це високою ампутацією. От би ще якось ампутувати, викинути думки про те, як добре було з ними. З ногами. Бігати, стрибати, копати м’яч, куди хочеш – ходити, коли хочеш – встати і піти… Якось би викинути ті відчуття. Бо від них дуже важко. Вони дуже боляче дисонують з реальністю, в якій ніг уже немає.
А ще дуже важко від споминів про той день, коли це сталося. Хоча, власне, й спогадів, як таких, немає. Тому що після вибуху він одразу втратив свідомість. На довгих три тижні балансування між життям і смертю. Але звідкись усе пам’ятає. Ніби власний сон передивляється. Ось бачить купу залізяччя, на яку перетворилася їхня автівка. Бачить, як біжить до нього друг, якого викинуло з машини в інший бік. «Щось прилетіло?» – запитує друга. «Ні, ми наїхали на міну», – відповідає той…
Насправді ж Андрій не міг того ні бачити, ні чути, не міг говорити, бо максимальна сила вибуху припала на той бік машини, де сидів саме він. Тому після гострого дзвону у вухах одразу прийшла непритомність. І все ж він пам’ятає. Щось із того сну, а щось уже із розповідей побратимів. Навіть не так – братів по крові, якими зробила їх війна.
Про кожного із них можна писати поеми. І вони будуть написані. Бо там – що не доля, то готовий сюжет для книги. Як, наприклад, доля його, Андрія НАСАДИ, звичайного хлопця із невеликого села Негівці в Калуському районі. Ми зустрілися з ним у Чикаго, коли Андрій приїхав до Америки на протезування. Він тут уже близько восьми місяців. А недавно календар нагадав йому гірку на спомини дату – рік від часу отримання важких поранень. Це сталося 12 липня 2022 року. Той день і справді розділив його життя на «до» й «після».
Що було «до»? Як і у всіх – дитинство, юність, мрії. Після школи – навчання у профтехучилищі: знав, що зі здобутим фахом маляра, штукатура і плиточника на життя завжди заробить. Потім була армія. Не шукав шляхів, щоб «відкосити» від неї. Навпаки, хотів служити, прагнув загартувати тіло і дух бойовими навичками, не думаючи, однак, що вони коли-небудь знадобляться.
Знадобилися. Бо прийшов 2014-ий рік, коли на Україну поліз північний сусід і наші східні області перетворилися на зону АТО. Андрій пішов із дому 1 серпня 14-го. Місяць навчань на полігоні у Яворові і – Луганщина. Майже одразу потрапили під обстріл «градами». У їхній бригаді тоді вціліли всі, в інших були втрати. І було чітке розуміння того, що це – війна, якими б пом’якшуючими словами типу «антитерористична операція» її не називали.
А ще тоді вони так і не доїхали до Луганського аеропорту. На півдорозі отримали наказ повертатись назад, бо вже не було що захищати: російська артилерія вщент зруйнувала будівлі й українські захисники вийшли з руїн летовища.
Андрій називає чимало населених пунктів у східних і південних областях України, куди їх перекидали для підкріплення позицій захисту. Були неподалік Кримського півострова, біля Чонгарського мосту, біля ще цілої дамби Каховського водосховища. Ситуація й тоді складалася там доволі серйозна. Гинули люди. Наші захисники потрапляли у котли й полони. Росіяни ж з усією зухвалістю давали зрозуміти, що вони не мають наміру зупинятися у своїх загарбницьких цілях. Чи думала тоді наша влада, що країну треба приводити до бойової готовності на випадок війни? Якщо й думала, то якось надто кволо. А тим часом горіли склади з боєприпасами, закривалися підприємства, які могли працювати на військовий комплекс, вивозилося на металобрухт обладнання, скорочувалася армія… Нікого не карали за сепаратистські виступи. Нікому не казали відкритим текстом: «Чемодан – вокзал – рассєя». І той, хто тоді кликав «русскій мір», його таки докликався. Трохи пізніше. «Мір» із чорним нутром війни.
Це – не мої слова. Це роздуми Андрія, який має право і на більш різкі висловлювання. Бо той «мір» потім забере у нього ноги. А поки тривала АТО, він прослужив на захисті рідної землі трохи більше року. Спочатку приїхав додому на похорон батька, потім повернувся на схід і з часом вирішив звільнитися зі служби. Тоді ще відпускали. Тоді ще мали ким замінити тих, хто звільнявся.
Наступні роки його життя були роками мирної праці на будівельних об’єктах у своєму й сусідньому районах. Кілька разів їздив до Польщі. Сам заробив собі на автівку.
– Я казала йому: «Андрійку, не купуй машину, бо машина і дорога – то біда», – це вже каже вона, його згорьована мати. – А він відповів, що біда може знайти людину всюди. Хоча його знайшла саме в машині і саме на дорозі, але зовсім не в тому сенсі, якого я остерігалася. Хіба ж можна було подумати, що на долю моїх дітей випаде війна?!.
З Андрієм ми зустрічалися і розмовляли у Чикаго, а з його мамою Оксаною – по вайберу, через океан. Я дуже хотіла почути її, цю мужню українську жінку, яка залишилася вдома, у своїй хатині, сама: чоловік помер, обидва сини, молоді, неодружені, пішли на війну. А ще з нею в хатині живе чекання. І молитва. За дітей. На вустах і в серці матері вона живе завжди, а в час смертельної небезпеки – тим більше. Хоча… У неї тепер тільки пів серця: другу його половину вона розділила і відправила на війну разом з Андрієм і Павлом. А пішли вони у перші ж дні після нападу росіян на Україну.
– Бачите, як у житті виходить: одного дня ти крутиш гіпсокартон, а наступного уже береш до рук автомат, – каже Андрій Насада. Каже про себе. Бо 23 лютого і справді ще працював на будові у сусідньому Брошневі, слухав новини по радіо, але не хотілося вірити, що скупчення російських військ біля наших кордонів (було ж уже!) цього разу означає реальну загрозу вторгнення. Однак потім зайшов у Facebook на сторінку спілки учасників АТО і прочитав про перші обстріли. А потім йому зателефонували з військкомату. І через два дні він вирушив на війну. Брат Павло, на рік старший, – через два тижні. Добровільно. Не мусив, бо в армії не служив, військової практики не мав ніякої.
– Синочку, чом же ти мене тут саму лишаєш? – не стримувала сліз Оксана. Павло відповів: «Мамо, закінчиться війна і мені буде встидно, що Андрій воював, а я дома сидів… Та ще й по телевізору казали, що не слід ховатися, не слід по закутках відсиджуватися…».
Відтоді, а минуло вже півтора року, й у війську. Може, завдяки силі маминої молитви, – на наших західних кордонах, де все ще не так небезпечно.
Інші дороги випали тоді 31-річному Андрієві: з дому – на Львів, далі – Великі Трояни на Кіровоградщині, де оформляли документи, отримували зброю і необхідну амуніцію, а за якихось два тижні – на Миколаївщину. Там уже були чорні дими, спалена техніка, понищені споруди, крики поранених людей, сирени повітряних тривог – вони зливалися із сиренами машин «швидкої», які поспішали на допомогу… Були місцеві жителі, які казали: «Хлопчики, захистіть нас!» і приносили їм домашні харчі. А на Луганщині й Донеччині не раз чули: «Зачєм ви сюда прієхалі? Скоро здєсь будєт русскій мір, скоро здєсь будут наші…».
І знову його доля, його будні почали переплітатися з географічними назвами українського сходу. Дніпропетровська область, Херсонщина, Миколаївщина, Снігурівка, Баштанка, підступи до Бахмута на Донеччині… А ще – Спірне, селище, біля якого все і сталося.
Того ранку, 12 липня, Оксана якраз збиралася до праці, як у вікно почала битися сорока. Білий птах з чорною ознакою якось одразу стривожив її. Розповіла жінкам на роботі. Ті заспокоїли: будеш мати якихось несподіваних гостей. «Ні, – сказала у відповідь. – То, певно, щось із моїм Андрійком…». Серце матері не помилилося.
Андрій же того липневого ранку тішився рідкісним затишшям на передовій. Читав у телефоні привітання зі святом Петра і Павла, адже брат його – Павло, й обидва вони – Петровичі. Прийшов командир, сказав, що треба поїхати до хлопців на сусідню позицію. Наказ – зрозумілий, машина – справна, дорога – знайома, десятки разів нею їздили. Ще тиждень тому цією ж машиною по цій же дорозі він вивозив із поля бою поранених друзів. Отож заскочили із побратимом Всеволодом до свого «Форда» і рушили. Від’їхали якихось 500 метрів… Гострий дзвін у вухах… Темінь в очах…
Звідки взялася та міна на знайомій до сантиметра польовій дорозі? Над цим не було часу роздумувати – Всеволод побіг по допомогу, не будучи до кінця певним, що Андрій дочекається: поранення його були жахливими. Хлопця, без свідомості, доправили спочатку до Краматорська, потім – у Дніпро. Там провели ампутацію порваних у клоччя ніг. До колін. Далі – гелікоптером до Києва. Все ще без свідомості. Зате із дивними снами: то він відчував себе прив’язаним до ліжка, і ніяк не міг звільнитися від тих пут; то страшенно хотів пити і ніхто не давав йому води; то рвався у бій на передових позиціях; то зустрів брата на нулі: Павлику, звідки ти тут?!
Ті сни Андрій згадав потім, коли свідомість повернулася. Спочатку він думав, що покалічені пальці правої руки – це, очевидно, єдине, що він втратив у тій підірваній на міні машині. Потім, коли зняли пов’язки із посіченого осколками обличчя, зрозумів, що правого ока нема. «Й одним обійдуся», – промайнуло в голові. – Головне, що живу, що дихаю і розмовляю…». До втручання медиків і того не міг: одна легеня не працювала, друга – майже не працювала. Врятували. Запустили. «Певно, і з ногами не все в порядку, бо чомусь дуже болять», – продовжував розмірковувати. І навіть не допускав, що ніг може не бути взагалі.
…Після того ранкового «візиту» сороки у вікно її домівки, Оксана одразу ж почала телефонувати до сина: лиш би почути його голос. Одненьке слово. Але зв’язку не було три дні. Потім зателефонував старший, Павло: наш Андрій у госпіталі…
Вона вирушила до Києва. Побачила сина непритомним і в бинтах, крізь які просочувалася кров. Розуміла, що він не чує її, однак припала на коліна біля його ліжка і щось говорила, говорила, шептала, кричала, плакала, молилася… Швагро, який поїхав разом із нею, не давав впасти у відчай: Андрійко живий – хіба ж ти не про це Бога просила?
Лікарі відправили її додому, пообіцявши, що повідомлять, коли син опритомніє. Через тиждень вона знову їхала до столиці. Туди ж відпустили на кілька днів і Павла. При Андрієві вони говорили про все, що завгодно, тільки не про його ноги. А їх доводилося чистити все вище і вище, аби не допустити гангрени. Він того не знав. Тільки просив маму то поправити на правій нозі шкарпетку, бо, як йому здавалося, сповзла, то почухати біля пальців ліву, бо свербить. Котрогось дня, гадаючи, що Андрій спить, почала вести з медиками мову про протезування. Аж завмерла, коли почула: «Мамо, кому потрібні протези?». – «То ми, синку, просто так говоримо… Кажемо, що війна багато лиха людям робить…». – «Мамо, я питаю, кому потрібні протези?” – чи то крик, чи то шепіт завис у повітрі. – Тобі, Андрійку… У тебе немає ніг…».
Він ще був у селищі Великий Любінь на Львівщині, в реабілітаційному центрі, а вже ціла команда щирих серцем людей працювала над організацією його поїздки до Америки для проведення високоякісного протезування та лікування. А все завдяки тому, що є така фантастична жінка – Ірина Ващук-Дісіпіо. І є організований нею та її однодумцями благодійний фонд «Revived Soldiers Ukraine». Він працює ще з 2015 року, практично від початку АТО, коли з’явилися не просто важко поранені, а такі, яких в Україні записували до безнадійних. Саме для них І. Ващук шукала на американському континенті лікарні й лікарів, які могли би допомагати нашим воїнам, шукала спонсорів. Кошти були потрібні чималі, бо число поранених зростало, а з початком великої війни в Україні їхня кількість стала просто-таки катастрофічною.
Вони раді допомагати всім, однак можливості такої немає. Тому вибирають найскладніші випадки. Такі, наприклад, як у Андрія Насади. Про нього пані Ірина дізналася не в Україні, а саме в Америці, адже тут є земляки Андрія, які, довідавшись про його біду, вирішили шукати контакти з фондом. Родичка його однокласниці Люба та її чоловік Мирон Калинюк розповіли про Андрія священнику церкви святого Йосифа Обручника отцю Миколі Буряднику, а той, будучи волонтером фонду, вже знав, що робити далі. Українська громада взялася за збір коштів: це були й індивідуальні офіри, й надходження від бізнесу, і гроші від проведення різноманітних культурних та спортивних заходів.
– Ти будеш ходити! – сказала І. Ващук, коли Андрій Насада у грудні минулого року прилетів до Чикаго. Наступного дня він був уже в Орландо, де у спеціалізованій клініці йому виготовляли біонічні протези. Фонд оплатив їхню вартість – 50 тисяч доларів. Упродовж кількох місяців Андрій навчався користуватися протезами. Навчався ходити. Чи пам’ятає свої перші кроки? Пам’ятає. Хоча то були навіть не кроки, а так – зусилля втриматися вертикально і спроба рушити з місця хоч на кілька сантиметрів на своїх нових біонічних ногах. З двома милицями, поміж двома перекладинами – аби не впасти.
Повернувся до Чикаго. Тут багато своїх, українців. Тут він має дуже відчутну підтримку й допомогу. Його долею не перестає перейматися уже згаданий фонд «Revived Soldiers Ukraine». Саме волонтери фонду звернулися до лікаря-офтальмолога, українця за походженням, Мирона Левицького, який прооперував поранене око бійця, відновивши зір із 40 до 90 відсотків. Добродій Левицький посприяв також у протезуванні втраченого правого ока. Правда, тоді довелося провести ще й операцію з видалення чималого шматка гуми, який, очевидно, і вибив око під час того підриву і залишався «сидіти» в очній ямці черепа. У відповідній клініці Андрієві провели часткову пластику обличчя, прибираючи глибокі шрами, очищуючи чорний порох, який проник глибоко під шкіру. Безкоштовно запропонував нашому воїну свої професійні послуги і лікар-стоматолог Василь Барановський. Це все дало хороший результат: якщо порівняти фотографії Андрія у перші дні після приїзду до Америки і сьогодні, то, звичайно, відмінність разюча.
Проживає Андрій Насада в будинку, спеціально придбаному фондом «Revived Soldiers Ukraine» для тих наших воїнів, які прилітають до Америки для лікування. Тут хлопців оточують увагою і волонтери фонду, і всі, хто бажає допомагати коштами, продуктами, організацією харчування або ж має можливість забирати їх із собою у недалекі автомандрівки, на екскурсії, підвозити при потребі до медичних закладів для консультацій чи необхідних лікарських процедур. Як це роблять, наприклад, земляки Андрія Насади з його рідних Негівців, які уже тривалий час проживають і працюють в Чикаго, – Дмитро Когут і Люба Швед. Вони й самі помагають хлопцеві, і намагаються залучити до допомоги максимальну кількість своїх знайомих, друзів, співробітників, розвішують оголошення про збір коштів (як для Андрія, так і фонду взагалі) у найбільш людних місцях.
Не повірите, але Андрієві Насаді судилося спробувати себе у Чикаго і в ролі актора: творча і талановита Оксана Свідрук зняла доволі чуттєвий кількахвилинний відеофільм за участю пораненого воїна та юної вокалістки Анастасії Ратуш із піснею «Дякую тобі, воїне-друже»...
А якщо додати активні заняття спортом – у спеціально відкритій для воїнів залі і на стадіонах, то стає зрозуміло, що їхнє життя тут доволі насичене.
– Звичайно, я дуже втішилася, коли почула, що мій Андрійко поїде до Америки на протезування і лікування, – говорить пані Оксана. – Але, правду кажучи, навіть не уявляла, що там надають хлопцям таку істотну всебічну допомогу, що так багато небайдужих людей відгукуються на їхню біду. Я безмежно вдячна всім. Я цілувала би руки кожному, хто допомагав і допомагає моєму синові…
Вдячна пані Оксана і своїм землякам, які з перших же днів після отриманих Андрієм травм максимально сприяли його, без перебільшення, поверненню до життя. Серед них – колишній міський голова Калуша Ігор Насалик, калушанин Любомир Андріїв (в один день ішов з її сином на війну і також мав серйозні проблеми зі здоров’ям), який кожних вихідних забирав Андрія з реабілітаційного центру до себе додому, працював із ним у басейні, на спортивних тренажерах, не дозволяв ані на мить падати духом. Вдячна фермеру Миколі Гіщанському та його сім’ї, всім односельчанам за моральну підтримку, за фінансову допомогу, адже кожна її поїздка до сина у госпіталь, поки він був в Україні, потребувала чималих коштів. Вдячна церковній громаді і отцю Петру Мельнику з їхньої церкви Воздвиження Чесного Хреста, які молилися за здоров’я Андрія, які у кожній Службі Божій моляться за наших захисників і за те, щоб закінчилася війна, щоб усі матері дочекалися додому своїх дітей.
Її Андрійко також невдовзі приїде до неї: в Америці воїну допомогли практично всім, чим можна було помогти в його ситуації. А вдома… Вдома Андрія чекає непростий період адаптації до нових умов життя. Чого ж таїти: не порівняти те, наскільки для людей з інвалідністю зручна і пристосована інфраструктура в Чикаго і наскільки можуть виникати із цим проблеми в доступі до найелементарніших потреб в умовах села. Навіть у доступі до рідної оселі: отих кілька десятків метрів від центральної дороги до їхнього дому – важливо, аби вони мали тверде покриття; оті три сходинки під самою хатою – там потрібен пандус і невеличка площадка, щоб візком маневрувати, щоби з милицями, на штучних ногах, не впасти і не зробити собі ще більшої біди.
Пані Оксана каже, що до неї уже приходили працівники Верхнянської ТГ, до якої належать Негівці, пообіцяли, зробити належний під’їзд до їхнього дому, пообіцяли, що візьмуть їхню сім’ю під особливу опіку. Вірю, що слова свого дотримають. Так, війна перемолола життя не однієї української родини. Але в таких, як Насади, доля доволі особлива: коли вдова відправила на війну обидвох синів; коли один із них повернувся до неї без ніг.
Мені важко про це навіть писати, повторюю, а йому з цим треба жити. Але ти живи, Андрійку, живи. Назло всім тим, хто хотів твоєї смерті. Хто сіє смерть і біду по всій нашій Україні. Їм не збагнути, що такі, як ти, навіть на протезах міцно стоять на землі і своїми дужими плечима підпирають небо. Небо, якому пасує блакитний колір миру, а не чорний колір війни.
