Те, що витворяли російські загарбники на території Київщини, куди вони зайшли було ще в перші дня вторгнення до України, і що нині коять на Луганщині та в інших регіонах, які опинилися під їхнім контролем, нагадує почерк одного й того самого серійного вбивці – є такий термін у кримінології. З тією лише відмінністю, що таким рецидивістом виступає не маніяк-одинак, а ціла (не)людська спільнота, яка вже століттями з віку у вік безчинствує чи не на всьому євроазійському континенті. І сучасна українська Буча має вдосталь аналогів у минувшині…

Масові вбивства цивільних громадян України силами вторгнення рф – результат заздалегідь спланованої операції з фізичного винищення соціально-активного прошарку нашого суспільства. Це саме те, що московські психопати позначили терміном «денацифікація», але що цілковито відповідає термінові «геноцид». Доказом на користь цього слугує вже схожість та одноманітність страт різних людей у різних населених пунктах, що свідчить про їхнє виконання згідно з єдиною методикою. Скажімо, серед убитих мирних жителів Київщини найбільше чоловіків призовного віку зі зв’язаними за спиною руками та кульовими отворами в потилиці.

Те саме засвідчує й характер та однотипність масових поховань цілеспрямовано страчених українців. Ці «братські могили» відповідають новому ГОСТу рф, прийнятому у вересні 2021 року, який вступив у дію 1 лютого, 2022-го, тобто за три тижні до початку відкритої й масштабної війни «ерефії» супроти Україні. Його назва, до речі, звучить так: «Національний стандарт російської федерації. Поховання термінове трупів у воєнний і мирний час». Словом, у московії готувалися до війни грунтовно і з цинічно далекосяжними планами.

Ще одним свідченням про наміри масового винищення українців є мобільні крематорії, які почали завозити в тимчасово окуповані рашистами українські регіони майже відразу з початком війни. Їх згідно з відповідною політикою рф якраз призначали для спалення тіл страчених відомих громадських та суспільних діячів України. Щоби, мовляв, і їхніх могил не зосталося на землі, оскільки публічно відомі місця поховань мучеників з часом перетворюються на національні святині й «місця паломництва».

Між іншим, про підготовку мобільних крематоріїв для вторгнення в Україну армією РФ за добу до вторгнення заявив міністр оборони Великобританії Ben Wallace, як про це написав зокрема The Telegraph. Правда, пан Walles помилково гадав, що з їхньою допомогою армія рф збиралася приховувати власні втрати. На підтвердження ж того, що це не так, маємо те, що там, де рашисти збирали трупи своїх загиблих, діяв і налагоджений вивіз їхніх вантажів «200» за межі України. А де тіла не підбирали, то там вони й залишилися – ніхто не тратив на них солярку, якої згідно з інструкціями з експлуатації тих печей на колесах потрібно було 15-16 літрів для перетворення на попіл лише одного людського тіла…

Ясна річ, що оскільки в путінців на українській землі все пішло не так, то й мобільні крематорії не згодилися. Не знадобилися за прямим призначенням, до речі, й 45 тисяч мішків для трупів, які тилові частини армії рф завбачливо ввезли до України з початком війни. Оскільки, судячи з їхньої кількості, їх теж призначали для громадян України, котрих збиралися винищувати. Бо навряд чи росіяни, приготувавши для вторгнення на нашу територію 200-тисячне військо, заздалегідь запланували і його безповоротні втрати на рівні 22,5 відсотка й запаслися й відповідною кількістю мішків для транспортування «двохсотих». Їм і приснитися не міг такий розгром... Втім, хоч як, а «тари» для своїх трупів у них тепер достатньо.

«Зарядженість» росіян на такі соціальні чистки є зокрема наслідком багаторічної державної пропаганди у рф, що грунтується на незмінності modus operandi (методу дії) в Україні московитів чи не з часів Переяславської ради. Згадаймо, наприклад, лише різню в Батурині або ж криваві безчинства банд Муравйова в Києві 100 років тому. І нинішня масштабна війна «ерефії» в Україні, як і події останніх восьми років на Донбасі, лише підтверджують ту «тяглість».

Звісно, той modus operandi простежується не лише стосовно українців. Є чимало свідчень про звірства червоноармійців на землях Німеччини 1945 року. Ось які подробиці надибуємо, приміром, у спогадах вояка 1-ї Української дивізії «Галичина» Романа Лазурка (тексти подаємо мовою оригіналу): «Перша місцевість на території Німеччини, яку здобули большевики, було місто Гогензальц і там цілком офіційно совєтська армія дістала право від свого командування «три дні погулять». Як вони гуляли, переходить людське уявлення. Випили все, що було в місті до пиття, навіть парфюми і кольонську воду, в гімназії випили весь спірт, що в ньому роками маринувались ящірки і всяка інша слимачня учням на показ. Зґвалтували дослівно все жіноцтво, від сьоми років вгору до 65. Ґвалтували без розбору, брутально, прилюдно, на вулицях, на площах, у парках, на очах батьків, мужів і дітей.

Убивали без найменшої причини, просто, як комусь не сподобався відрух, чи лице якого-небудь німця, чи німкені. Грабували, що попало, що тільки можна було зрушити з місця. Що не можна було рушити, нищили. Чобітьми грали на фортепіянах, чобітьми роздушували молодим хлопцям ґеніталії, чобітьми поклали свою першу печатку на Західній Европі».

А далі автор описує безпосередньо власні спостереження під час своїх відвідин іншого німецького містечка – Ґольдапу, після того, як воно теж побувало в руках «визволителів» і яке німці в ході контрнаступу звільнили від них.

«Підпоручник Кеґеляйн сказав мені вибрати трьох стрільців і ми поїхали легким вантажним автом яких 35 кілометрів на схід від нашого табору, – пригадує Р. Лазурко. – Перед в’їздом до цієї місцевості затримала нас польова жандармерія. Кеґеляйн пояснив їм хто ми є і чого приїхали. Офіцер жандармерії глянув йому у вічі.

– Маєте сильні нерви?

– Очевидно, а що?

– Приготуйтесь на найгірше. Як ваші стрільці, в порядку? Здорові?

– Очевидно, але я не розумію цих запитань.

– Ми вас пропустимо, можете оглянути місто і тоді вирішувати, чи хочете тут стояти залогою. Їхати далі не можете, бо вулиці забарикадовані, там був бій...

Ми залишили авто під охороною жандармерії і вийшли у містечко. На око невелике, може на яких десять тисяч душ. Вулицями дійсно не можна було їхати, бо всюди стояли кізли з колючим дротом і рештки всякого військового виряду. Поміж те все десятки дір від гарматніх зривів, чи від мін, годі було сказати. Десятки димів ще снувались над містечком і між домами не видно було ні живої душі. Враження якесь таке, як на розритому цвинтарищі. Через момент всі ми усвідомляємо собі, що це сморід в’їдається в нашу свідомість, сморід спаленизни і щось ніби палена шкіра, чи шмаття, щось їдке, погане.

Обходимо першу розбиту барикаду і стаємо як вриті. На вулиці лежать трупи, один біля одного, самі цивільні, десь не десь між ними вплентаний совєтський однострій, а то самі старі, діти і жінки. Боже, жінки лежать у всяких фантастичних позиціях, всі майже а то й цілком нагі, я приглядаюсь ближче, бо не віриться очам: лежить труп із відрізаними грудьми, злитий весь кровю, а там зараз же жінка із розпореним черевом, цілком нага, друга, два хлопчики, з розтрощеними голівками, а там же дівчина мала, вся у крові, лице розбите чимось…».

Словом, один і той самий почерк – що в українській Бучі, що у згаданих німецьких містечках, хоча між їхніми трагедіями – 77 років. Словом, недарма після тотальної різанини татар (не плутати назву цього народу з історіографічним терміном «монголо-татари»), яку влаштувало в Казані 1552 року надіслане з Москви каральне військо, з легкої руки тих, хто вижив у тій бойні, московитів почали називати «кацапами». Навіть нині і в українському сегменті глобального інформаційного простору ще можна надибати думку, що це слово є образливим для росіян. Але насправді воно доволі влучно відображає звірячу сутність психопатів, і московитів недарма так прозвали. Адже це слово так званого тюркського походження – в арабській мові є «касаб» (qassab) – означає в перекладі «живодер» і «м’ясник».

Інакше кажучи, геноцид був і залишається головною воєнною стратегією Московії-Росії. І воєнні злочини рашизму в Україні є геноцидом української нації, як написав на своїй сторінці у Facebook голова Івано-Франківської обласної ради Олександр Сич, тобто системним і цілеспрямованим винищення частини або і всієї національної спільноти. Він наводить п’ять ознак, які передбачає офіційне визначення цього терміну у відповідних міжнародних правових документах. По-перше, геноцид – цілеспрямоване вбивство осіб за національною ознакою. І маємо вже тисячі таких свідчень – убитих військовими «ерефії» цивільних громадян нашої держави не випадково, нібито під час бойових дій, а зумисне, там і тоді, де вже панувало затишшя.

Геноцидом є, по-друге, й тотальне руйнування середовища існування населення за національною ознакою. З огляду на те, що чимало наших міст рашисти зруйнували майже дощенту, стає зрозуміло, що саме військово-політичне керівництво Московії дає накази системно руйнувати інфраструктуру українських населених пунктів. Лежить на поверхні і треті ознака геноциду української нації, що його коять сьогодні зайди, – масове примусове переміщення осіб за національною ознакою за межі території їхнього традиційного проживання: вже десятки тисяч українців, а серед них декілька тисяч дітей, вивезено до Московщини.

Є достатньо доказів і щодо наявності в безчинствах російської вояччини на наших землях і ще двох ознак геноциду – завдання серйозної тілесної або психічної шкоди членам переслідуваної національної спільноти та дії, спрямовані проти народжуваності у ній...

Втім, хоч як, але «міжнародна конвенція від 9 липня 1948 року «Про запобігання та покарання злочину геноциду» передбачає, що достатньо навіть однієї ознаки, щоби такі злочини кваліфікувати, як геноцид, – резонно зауважує О. Сич. – Лідери деяких світових держав, які сором’язливо уникають визнання цього факту, є непрямими співучасниками злочину!».