На жаль, до свого поважного ювілею отець Іван Луцький не дожив. Його серце зупинилося 16 травня 2014 року на самісінькому початку російсько-української війни на східних рубежах нашої держави. Як стверджують близькі та друзі отця Івана, він не пережив такої брутальної та цинічної наруги «старшого брата» над українцями бо, можливо, як ніхто інший із галичан усвідомлював увесь трагізм того, що сталося. Адже Росію знав не з підручників історії, а так би мовити, із середини пізнавши усю потворність «русского міра», його патологічну ненависть до Української держави та українства загалом.

У далекому 1970-му він, молодий хлопчина із села Боднарів на Калущині, яка подарувала Україні Провідника ОУН Степана Бандеру, їде до тодішньої, як тоді казали, культурної столиці СРСР Ленінграда та вступає там до духовної семінарії. Як пригадує дружина отця Івана пані Марія, народився її чоловік у небагатій, але глибоко віруючій і патріотично налаштованій галицькій родині, що свято зберігала батьківську віру та національні традиції, об які, наче об граніт, розбивалися в друзки потуги чужинців духовно та національно поневолити галицьких українців, котрі в історичній пам’яті своїй закарбували волелюбні державницькі візії княжого Галича та всієї Червеної Руси-України.

Там, на берегах Неви, на Обводному каналі, 17, де розміщувалася духовна семінарія, напівсирота із багатодітної родини пізнавав премудрості богослов’я, яке у «застійну брежнєвську епоху» перебувало ледь не поза законом. Матеріальною й духовною підпорою у ті роки було для молодого семінариста бездітне подружжя Петра та Катерини Бережницьких, що після смерті його батька заопікувалося ним. До речі, до останнього свого подиху отець Іван буде вдячний їм за це.

У Ленінграді І. Луцький не втрачає духовних зв’язків із рідною Україною. У семінарських стінах повсюди лунає українська мова, бо студенти цього духовного навчального закладу переважно були вихідцями із Галичини, Волині та Закарпаття. Та й до самої «матушки Расєї» з її «дорогами та дурнями» семінаристу Івану було не звикати. Військову службу в радянській армії він проходив на Уралі, бо у ті роки існувало неписане правило відправляти хлопців із Західної України служити «вєлікому отєчєству» подалі від дому, бажано на східні околиці тоталітарної імперії.

Закінчивши у 1974-му на «відмінно» духовну семінарію, Іван Михайлович цього ж року був хіротонізований у Новгороді Великому на диякона, а невдовзі й на священика. Попереду були навчання у Ленінградській духовній академії, душпастирська праця на Тлумаччині та в церкві Святого Йосифа Обручника на «Гірці» в Івано-Франківську.

…Середина 70-х років минулого століття. «Совєтизація» Західної України, в тому числі Галичини, сягає свого апогею. Зі збройним опором московським окупантам на цих землях давно покінчено. З оунівським підпіллям, здається, теж. Будь-яке інакодумство, не кажучи вже про відкритий спротив системі, карається надзвичайно жорстоко. Особливо прискіпливо окупаційна влада контролює уми інтелігенції та студентства, побоюючись, і небезпідставно, «ідеологічної крамоли» у цьому ідеологічно вразливому, як на неї, середовищі. Історична пам’ять попередніх поколінь українців піддана окупантами остракізму. Царина релігії віддана на відкуп російській, або, як вона тоді офіційно називалася, руській православній церкві, яка за задумом її найвищого керівництва повинна була виконувати роль клерикального цербера та обрусителя оцерковленої РПЦ частини тогочасного галицького суспільства.

Та існувала інша, паралельна, так би мовити, дійсність духовного життя галицького українства. Її уособлювала катакомбна Українська Греко-Католицька Церква. Як слушно свого часу зауважив викладач історії Української греко-католицької семінарії у Львові отець Кость Панас, московські колонізатори прорахувалися, прагнучи знищити духовну твердиню України. Вони не знищили її, а лише загнали в катакомби, як колись римська імперія загнала в катакомби перших християн.

Якраз тоді, у 70-ті, почалося масове нищення комуністами та їх приплічниками пам’ятників на наших цвинтарях. У Львові вони поглумилися над 700 могилами Українських січових стрільців. На Великдень 1974-го ці червоні потвори – іншого слова важко підібрати – проголосили «всєсоюзний лєнінський суботнік». Не пасли задніх можновладці і в Івано-Франківську. У варварській спосіб вони понищили міський цвинтар за драмтеатром. Як результат, значно посилився вплив на галицьке суспільство катакомбної УГКЦ, яку очолив після арешту єпископа Величковського владика Володимир Стернюк. Разом з тим священик УГКЦ, ієромонах-студит Григорій Будзинський та вірні цієї церкви Йосиф Тереля і Василь Кобрин засновують Комітет захисту прав віруючих та започатковують «Хроніку Української Католицької Церкви».

У той непростий час розпочинає своє душпастирство на прикарпатських теренах отець Іван Луцький. За словами його дружини Марії, доля, а найімовірніше – промисел Божий розпорядився так, що неподалік оселі подружжя Луцьких у Тлумачі жив священик підпільної Греко-Католицької Церкви, прізвища якого вона, на жаль, не пам’ятає. Отець Іван, що правив тоді у міській церкві, часто спілкувався з ним, а через нього близько зійшовся з одним з керівників навчальної мережі УГКЦ у Дорі біля Яремча – отцем Михайлом Косилом, а також священиками Порфирієм Чучманом та Іваном Репелою.

Автор цих рядків мав за честь познайомитись з отцем Іваном навесні 1989-го. Тоді він як душпастир церкви Святого Йосифа Обручника на «Гірці» в Івано-Франківську служив у приміських селах Угорниках, Микитинцях та Опришівцях. У Микитинцях тоді сформувався було чи не найчисленніший у цих околицях осередок Народного Руху України, з яким тісно співпрацював недавно призначений деканом Тисменицького деканату РПЦ отець Іван Луцький.

Розповідає один із засновників Івано-Франківського культурно-наукового товариства «Рух» та крайової організації НРУ, а із 1990 по 1992 роки –заступник уповноваженого у справах релігії УРСР в Івано-Франківській області Марко ПУТЬКО:

– Члени рухівського осередку «Гірка» проводили свої зібрання у приміщення кравецької майстерні неподалік церкви Святого Йосифа Обручника в Івано-Франківську. На ці зібрання часто навідувався декан Тисменицького деканату РПЦ отець Іван Луцький. Парафіяни храму Святого Йосифа Обручника, в якому продовжував своє душпастирське служіння отець Іван і серед яких було багато рухівців, любили свого духівника за добре, чуйне до чужого горя серце, чудовий спів, гарні, наповнені християнською любов’ю до ближнього церковні проповіді. Я й сам ходив до цієї церкви не лише як до храму, а й як до театру, де сіра радянська буденність перетворювалася щонеділі завдяки нашому парохові на величне свято зустрічі людини з Богом. Крім того, отець Іван у 1991 році в церкві на «Гірці» здійснив обряд хрещення моєї дочки Катерини-Іванни та подарував їй дитячу ілюстровану Біблію, яку вона зберігає вдома як найцінніший скарб…

Влітку 1989-го мирну маніфестацію духовенства та вірних катакомбної Української Греко-Католицької Церкви на чолі з єпископом Павлом Василиком, священиками Володимиром Війтишиним, Миколою та Григорієм Сімкайлами на мосту через Бистрицю Надвірнянську в Івано-Франківську жорстоко побили міліціонери. Про цей злочин влади автор цих рядків, тоді кореспондент Української служби радіо «Свобода», одразу повідомив на весь світ.

Моментально зреагували на таке безчинство комуністів і священики та вірні багатьох церковних громад РПЦ, заявивши, що поривають із московським православієм та переходять у лоно УГКЦ. Очолив цей перехід декан Тисменицького деканату РПЦ митрофорний протоієрей Іван Луцький, взявши попередньо участь у нараді духовенства в приміських Микитинцях під головуванням єпископа Павла Василика та священика УГКЦ Григорія Сімкайла.

Порвавши з «московським православієм», отець Іван Луцький з головою поринає в місіонерську діяльність УГКЦ, організовує дворічні курси з підготовки регентів при церкві на «Гірці», ініціює створення Духовної семінарії УГКЦ в Івано-Франківську, розпочинає та проводить будівництво парафіяльного храму в приміських Угорниках, урядує у Церковному трибуналі Івано-Франківської єпархії УГКЦ. За всі ці богоугодні справи та за ревне служіння на пастирській ниві отця Івана нагородили церковною Митрою, а єпископ Софрон Мудрий ЧСВВ – «Другим Хрестом з прикрасами».

Розповідає один із засновників Івано-Франківського культурно-наукового товариства «Рух» та крайової організації НРУ юрист Володимир КОВАЛЬЧУК:

– Через дорогу від храму на «Гірці», де правив отець Іван Луцький, в будиночку, що своїм виглядом нагадував солдатську казарму, у 80-х роках жила двоюрідна сестра Провідника ОУН Степана Бандери – Мирослава Антонович, яка опікувалася українською письменницею Ольгою Дучимінською. 90-літню Ольгу Дучимінську кагебісти буквально викинули на вулицю. Пані Мирослава, або, як її називали рідні та близькі, «наша тета Слава», заопікувалася одинокою старенькою, з якою відбувала кару в мордовських концтаборах. Та й просила її про цю послугу давня приятелька письменниця Ірина Вільде. Ці дві благородні старенькі жінки, що уособлювали розіп’яту «совітами» на голгофському хресті Галичину, були парафіянками храму Святого Йосифа Обручника на «Гірці», слухали проповіді отця Івана Луцького та сповідалися у нього…

Гортаю сторінки фундаментальної праці засновника та першого ректора Університету Короля Данила, академіка Української академії наук, доктора юридичних наук, доктора канонічного права, професора, відмінника освіти і науки України митрофорного протоієрея Івана Луцького «Християнство як світоглядне джерело Української держави і права», особливо її розділ «Вплив західноєвропейської філософсько-правової і релігійної традиції на правосвідомість українців та Українську державу і право», що стала, без перебільшення, антитезою псевдонауковим концепціям агресивного за своєю суттю московського політичного православ’я. Автор цієї наукової праці скрупульозно досліджує вплив Флорентійського собору (1439 р.) та Берестейської унії (1596 р.) на релігійну правосвідомість українців та їх цивілізаційний вибір на користь Заходу, прискіпливо вишукує в історичних анналах київського (українського) християнства події і факти, що синтезували духовні практики та традиції Царгорода-Константинополя і Риму.

Після здобуття Україною незалежності отець Іван Луцький робить блискучу наукову кар’єру: отримує диплом Українського вільного університету в Мюнхені (Німеччина) та ступінь доктора філософії за наукову працю «Створення Станіславської єпархії УГКЦ», закінчує Харківську юридичну академію імені Ярослава Мудрого, захищає дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, стає доктором східного канонічного права та доктором юридичних наук, а заодно його обирають депутатом Івано-Франківської обласної ради I та V демократичних скликань і депутатом Угорницької сільської ради. І що, мабуть, найголовніше – переосмислює роль і значення вищої освіти у незалежній Україні, яка отримала у спадок від тоталітарної імперії ідеологічну зашореність, безбожництво та вперте небажання переймати досвід у цій царині у провідних наукових центрів вільного світу.

Викладаючи теологічні дисципліни та основи права в Івано-Франківській духовній семінарії УГКЦ і Західноукраїнському економіко-правничому університеті, отець Іван мріє створити власний навчальний заклад, побудований на принципах християнської моралі, аби українська молодь не поневірялася світами у пошуках освіти, як це свого часу робив він, а у себе вдома здобувала знання та використовувала їх для розбудови власної держави.

У 1997-му ця заповітна мрія Івана Михайловича здійснюється. Він засновує Івано-Франківський інститут права, економіки та будівництва, перейменований на Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького а згодом – на Університет Короля Данила, та стає його першим ректором.

– Кожен понеділок у нашому виші починається зі Служби Божої. Таке правило завів Іван Михайлович, – каже одна з перших викладачів університету кандидат юридичних наук пані Оксана КАЛЕНЮК. – Він мріяв, щоб у нашому закладі здобували освіту обдаровані діти із незаможних родин. А ще казав кожному, хто навчався чи працював у нашому університеті: підставляйте у важку годину одне одному спину. Отець Іван перший приходив на роботу і останній залишав стіни рідного університету, що став для нього немовби четвертою дитиною. Діти його – Андрій, Мирослав та Наталія гідно продовжують батьківську справу. Андрій – ректор, Мирослав – перший проректор, а Наталія – проректор з фінансово-економічної діяльності університету...

Невдовзі сповниться п’ять років, як отець Іван відійшов у засвіти, але слова з Євангелія від Матвія «ви пізнаєте їх по їхніх плодах», які часто повторював Іван Михайлович, стали дороговказом для кожного, хто мав щастя працювати та спілкуватися з цією прекрасною людиною.