21 січня суддя Господарського суду Івано-Франківської області Петро Матуляк відзначив своє 60-річчя. Перед тим, як одягнути суддівську мантію, Петро Ярославович пройшов хорошу життєву та професійну школу: здобув педагогічну освіту, працював учителем, а потім служив в органах внутрішніх справ. Був одним із найкращих слідчих прикарпатської міліції. Під час міліцейської служби на його долю випало немало випробувань. Найсуворіший іспит пройшов у Чорнобилі, де був у числі перших правоохоронців – учасників ліквідації наслідків катастрофи на атомній станції.

Петро Матуляк народився у передгір’ї Карпат, у селі Вільхівці Рожнятівського району, в робітничій сім’ї. Його мама працювала на нафтопромислі в Ріпному, тато – механіком на лісокомбінаті. Після закінчення середньої школи юнак став студентом історичного факультету Івано-Франківського державного педагогічного інституту. Далі чотири роки викладав історію та правознавство в школі у селі Негівцях на Калущині.

Молодий учитель з дитинства мріяв стати юристом. Але на той час здобути юридичну освіту було непросто. На юрфак приймали тільки членів партії або правоохоронців. Тому першим кроком для здійснення цієї мрії стало призначення його на посаду інспектора інспекції в справах неповнолітніх Калуського райвідділу міліції.

7 квітня 1986 року Петро Матуляк прибув у Київ на курси початкової підготовки при Вищій школі МВС СРСР. А на світанку 26 квітня слухачів курсів підняли по тривозі. Командири розмістили їх в автобусах, які поїхали в бік Чорнобиля. «Я тоді ще нічого не знав про атомну станцію, як і більшість із 52-х слухачів, яких першими з працівників органів внутрішніх справ привезли зі столиці, – згадує Петро Матуляк. – Дорогою ми жартували, розповідали анекдоти. О десятій ранку були в Чорнобилі й розташувалися в приміщенні районного управління сільського господарства.

Невдовзі нас повезли у Прип’ять. Красиве сучасне місто жило вихідним днем, ніби нічого не сталося. Мами гуляли в скверах з дітьми, чоловіки грали в доміно чи сиділи з вудочками на березі водосховища. Був теплий погожий день. Ми спочатку навіть подумали, що то була навчальна тривога.

Але коли під час інструктажу і міському відділі міліції генерал Олександр Войцеховський з Міністерства внутрішніх справ повідомив про розгерметизацію одного з блоків атомної станції, то стало зрозуміло, що це не навчання з цивільної оборони. А невдовзі ми відчули на собі, що таке радіоактивне опромінення. Спершу група, до якої я входив, чергувала біля нафтобази, на відстані 600-700 метрів від АЕС. За кілька годин перебування там відкриті ділянки шкіри вкрилися засмагою, нас почало нудити, страшенно боліла голова, піднялася температура. Потім приїхали дозиметристи й виміряли рівень радіації – 10 рентген на годину!

Нашу групу перевезли в інше, більш безпечне місце. Кожен мав накопичувач, і коли ми вже від’їжджали в Київ, то мій показував 98 рентген, а в декого було 120 й більше. По приїзді в столицю накопичувачі забрали й нам заявили, що їх показники неправильні. В персональні картки опромінення записали зовсім інші цифри. В мене, скажімо, – 14 рентген».

Разом із товаришами Петро Матуляк брав участь в евакуації жителів Прип’яті. Міліціонери ходили квартирами, говорили людям, що необхідно виїхати на кілька днів, поки тут небезпечно. У Прип’ять з’їхалося більше півтори тисячі автобусів. За чотири години в 45-тисячному місті залишилися тільки три тисячі людей: працівники станції, правоохоронці, медики.

Засоби індивідуального захисту міліціонерам почали видавати тільки на третю добу, після того, як евакуювали людей. Але вже було пізно.

«У вівторок, 29 квітня, у мене почалася кровотеча з рота, хитало, ніби отримав сильний удар у голову, – згадує Петро Ярославович. – Наступного дня нас, дванадцятьох слухачів, які найгірше почувалися, відвезли до Києва, помістили в госпіталь».

За героїзм при ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи Петра Матуляка нагородили медаллю «За відмінну службу з охорони громадського порядку», а міністр внутрішніх справ УРСР генерал Іван Гладуш вручив йому фотоапарат «Зеніт». Коли лейтенант міліції вийшов на сцену клубу МВС по нагороду, в нього з носа пішла кров. Тоді велася зйомка урочистостей, й кадри, коли на білій парадній сорочці Матуляка виступили краплі крові, з’явилися на екранах телебачення.

У ще недавно здорового, як дуб, молодого чоловіка, батька двох малих діток, було заблоковано кровотворення в організмі, уражені основні внутрішні органи. Петро Матуляк розумів, що ліки – це одне, а треба рятуватися самому. Зайнявся гартуванням, моржуванням, голодуванням. Без відриву від служби навчався на юридичному факультеті Львівського державного університету ім. І. Франка. Після закінчення юрфаку його призначили слідчим Калуського райвідділу, згодом очолював слідство в міськвідділі, працював у слідчому управлінні обласного УМВС. Розслідував чимало резонансних кримінальних справ, як-от звіряче вбивство двох малолітніх братів на околиці Калуша. Завжди старався дотримуватися закону, чинити по справедливості.

«Покійна мама Ольга казала мені, коли почав працювати в міліції: «Сину, якщо будеш когось допитувати, уяви, що перед тобою хтось із членів нашої родини. Я так і робив…» – згадує Петро Ярославович.

У 1999 році Петро Матуляк вийшов у відставку, але не «загубився» в цивільному житті. Спочатку працював в органах юстиції, а від 2000-го – в Господарському суді Івано-Франківської області. Був заступником голови суду, має багато відомчих нагород, у тому числі найвищу – відзнаку Вищої ради юстиції України. За майже 20 років роботи в суді на нього не надійшло у вищі інстанції жодної скарги! Щоправда, одного разу йому довелося оскаржувати в апеляційній інстанції… своє ж рішення.

«Було це на початку моєї суддівської кар’єри, – з усмішкою розповідає Петро Матуляк. – Одна міська рада звернулася в суд із позовом про розірвання договору оренди житла та виселення з нього чоловіка, який начебто ухилявся від оплати за кімнату. Відповідач не з’являвся на засідання, не повідомляв про причини неявки. Тому я прийняв рішення на користь позивача. А через якийсь час появляється цей чоловік – на милицях, у гіпсі. З’ясувалося, що потрапив, бідолаха, під машину, був у реанімації, ледь видряпався з тої халепи. А головне – приніс пачку документів: додаток до угоди, квитанції про сплату квартплати. Мені так усередині защеміло, що я позбавив хвору людину житла! Сів і підготував від імені того чоловіка апеляційну скаргу на своє ж рішення. І так усе розписав, що Апеляційний суд скасував те злощасне рішення, хоча минули всі терміни. А потім Верховний суд залишив його в силі, і цій людині повернули житло».

У цьому вчинку весь Петро Матуляк – людяний, чутливий до чужої біди, готовий допомогти. Поза роботою має багато захоплень: затятий мисливець, рибак, грибник. Обожнює театр і колекціонує картини місцевих художників. І понад усе любить Карпати. Дав собі слово, що до свого 60-річчя підкорить 60 карпатських вершин, і його дотримав.

Рідні Петра Ярославовича, його друзі дитинства та юності, товариші по захопленнях, колеги по роботі та колишній міліцейській службі бажають ювілярові підкорити ще не одну життєву та гірську вершини!