Під час своєї пресконференції, приуроченій до другої річниці «24 лютого», Президент Володимир Зеленський озвучив і втрати Сил оборони України (СОУ). «31 000 військових українців загинули у цій війні, – заявив він. – Не 300 000, не 150 000, як бреше путін зі своїм брехливим колом... Але й це великі втрати для нас».

Щоправда, глава держави не назвав ні кількості поранених українських бійців, які через важкі фізичні ушкодження вибули з лав ЗСУ, ні числа тих, хто опинився у ворожому полоні чи кого вважають зниклими безвісти. І ніхто з журналістів, присутніх на дійстві, не спромігся перепитати в нього про це…

Звісно, ту цифрову констатацію в українському суспільстві сприйняли неоднозначно. Бо насамперед впала в око істотна розбіжність між тим, що сказав наш гарант, і, наприклад, оцінкою американських анонімних чиновників в орієнтовно начебто 70 000 загиблих з української сторони, озвучену ще на початку літа 2023-го, як написав тоді The New York Times. А недавно це саме видання оприлюднило свіжу статистику, згідно з якою на 1 січня 2024-го втрати ЗСУ у живій силі становили нібито лише вбитими 80 110, а пораненими (середнього/важкого ступеня тяжкості) – 133 400 військовослужбовців. На ту ж дату, до речі, за цим же часописом, у рашистському полоні перебувало 2 700 бійців, а зниклими безвісти числилися 1 840…

Правда, не можна бути певним, що й ці дані достовірні. Зрозуміло, що вести статистику людських втрат на чинному театрі бойових дій – річ загалом украй невдячна, оскільки точний підрахунок їх фактично неможливий через високу динаміку змін на «нулі», через надмірну інтенсивність бойової роботи. Скажімо, бійця, котрий нині перебуває у статусі зниклого безвісти, завтра можуть ідентифікувати як «200-го» чи полоненого, а вчорашній важкопоранений сьогодні-завтра може померти у шпиталі, попри всі зусилля медиків врятувати йому життя. Та все ж якісь загальні показники, найбільш наближені до істинних, теоретично можна вивести. Аби з’ясувати, приміром, котре із двох чисел, виведених у заголовку до цієї публікації, ближче до правди.

Власне, до цього й вдалися недавно в журналі Forbes Ukraine – надіслали запити до 20 великих українських компаній з різних секторів української економіки про кількість їхніх працівників, мобілізованих з 24 лютого, та про кількість загиблих із них. Причому обрали такі, що присутні в більшості регіонів України, а їхні співробітники представляють більшість вікових категорій та мають різну освіту, словом, опитали тих, які можуть десь слугувати своєрідними моделями українського суспільства.

Отож, як з’ясувалося, найбільше призвали на фронт з «Укрзалізниці» (10 243), «Метінвесту» (9 000), ДТЕК (4 322), «Нафтогазу України» (4 000)… А частка загиблих співробітників цих мегапідприємств становить відповідно 5,9 відсотка, 3,6%, 5,8%, 2,9%. Аналогічно зіставили й дані решти учасників опитування і в підсумку вивели, що із 42 188 представників 20 бізнес-компаній, які стали на захист Вітчизни, загинуло 1 907. Звідси вивели сукупну частку втрат (СЧВ) – 4,5 відсотка.

Відтак зіставили число 31 000 із загальним числом особового складу СОУ у 880 тисяч осіб, яку В. Зеленський назвав ще в одному зі своїх січневих інтерв’ю, й порахували, мовляв, що інформація Президента про наші втрати на війні у форматі СЧВ, – а 31 000 проти 880 000 становить 3,5 відсотка – «краще корелює з даними бізнесу», ніж припущення закордонних аналітиків, згідно з якими СЧВ сягає замалим не 10 відсотків.

Безумовно, спосіб перевірки на «детекторі брехні», до якого вдався Forbes Ukraine, далекий від досконалості. Але то вже певна методика, своєрідний соціологічний інструмент, цілком придатний для таких досліджень. Та, либонь, краще було б, якби редакція видання подала запити до регіональних ОДА, які нині виконують і функції обласних військових адміністрацій і куди стікається вся інформація щодо загиблих жителів підвідомчих їм територій…

Втім, ми не знаємо, може, Forbes Ukraine і звертався з таким проханням, але йому відмовили з огляду на те, що таку сукупну інформацію на тому рівні державної влади, цілком підпорядкованому й підконтрольному владному Олімпові, мабуть, вважають секретною, тобто не призначеною для широкого загалу. Принаймні під час спілкування з відповідальними посадовцями Івано-Франківського обласного ТЦК і СП, де володіють достовірними даними щодо кількості полеглих на фронті військовослужбовців – вихідців із Прикарпаття, ми пересвідчилися, що справді цими відомостями тут не діляться ні з медіа, ні з іншими платформами вільного доступу до тих чи інших банків даних, а можуть подавати їх лише на запити «спеціальних органів».

Отже, як бачимо, узагальнені відомості про втрати у живій силі з нашої сторони у нинішній російсько-українській війні – це тема не те що табуйована, а така, що не належить до числа «тиражованих». І не лише тому, що зі зрозумілих причин наша влада не хоче, аби українці володіли тими достеменними цифрами, які ще, скажімо, й оновлювали б щокварталу – в бік зростання, звісно... А й через те, що, як нам підказали компетентні військові, за багатьма фактами загибелі бійців на передовій є й «своя конфіденційна інформація», про яку ми можемо лише здогадуватись.

До речі, втрати ЗСУ у живій силі – це загибель бійців не лише з-поміж українських громадян, а й добровольців з інших країн. Віддають свої життя у битві за волю України з рашистськими загарбниками й поляки, американці, британці, чеченці… Лише, наприклад, буквально днями повідомили про загибель одразу кількох бійців із грузинського легіону, а також по одному добровольцеві з Німеччини, Фінляндії, Чехії…

Ясна річ, що й органи статистики, як ми теж переконалися під час підготовки цього матеріалу, не ведуть обліку людських втрат нашої держави на фронті. Та все ж про сукупне число суто жителів Прикарпаття, котрі віддали свої життя на вівтарі служіння Вітчизні, можемо говорити конкретніше. Скажімо, газета «Галичина» з першого свого випуску після 24 лютого 2022-го й досі в кожному номері, тобто щотижня повідомляє про полеглих на фронті краян, збираючи інформацію про них буквально звідусюди. Отож днями співробітники редакції провели власне дослідження: перегорнули понад сотню номерів видання, які побачили світ відтоді, і з’ясували, що за два роки – 2022-й і 2023-й – «Галичина» назвала на своїх шпальтах імена 1 330 загиблих вихідців чи не з усіх громад області. Між іншим, упродовж перших місяців 2024-го на сторінках газети (разом з нинішнім її випуском) під умовною рубрикою «Галицький мартиролог» з’явилося ще 162 (+ допишемо на сторінці) імені.

Безперечно, не варто думати, ніби 1 330 – це остаточна кількість прикарпатців, полеглих на фронті впродовж, повторимо, 2022–2023 рр. Найімовірніше, що ті, хто володіє точними даними, можуть відкоригувати ту цифру, і навряд чи в бік зменшення. І було б добре, якби вони надіслали уточнення на адресу редакції.

Та, схоже, наразі сподіватися на це годі. Проте наведені дані газети – то все ж цілком тверда цифра. І якщо її екстраполювати на решту два десятки вкраїнських регіонів (за мінусом тих, котрі тимчасово частково чи й майже цілковито захопили вороги), тобто припустити, що в середньому по стільки ж загинуло на передовій і вихідців з інших областей, то можна виснувати: президентська цифра справді «краще корелює» з фактичними даними, ніж інформація із закордонних джерел.