Журналісти часто полюбляють запитувати в людей, дотичних до кіно, про те, який фільм обов’язково потрібно подивитися. Я ніколи не знала, як відповідати на це запитання. Адже мені здавалося, що на нього немає єдиної відповіді. Тепер же у мене вона є і звучить так: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Це його дебютна робота як режисера й це однозначно фільм, який потрібно бачити кожному. Кіно, яке зафільмувало початок повномасштабної війни в Маріуполі, облогу й безжальне знищення росіянами міста Марії.

Прем’єра фільму відбулася 21 січня 2023 року на фестивалі незалежного кіно «Санденс» у США. В Україні стрічка вийшла 31 серпня й зібрала в національному прокаті рекордні, як для документального кіно, два мільйони гривень. Фільм отримав десятки нагород та позитивних відгуків у всьому світі. Але найважливіше, що він пройшов ценз на чесність у тих, хто став свідком цих подій – у маріупольців. І саме він став першою українською стрічкою, яка потрапила до числа номінантів на «Оскар». Чи переможе кіно у номінації «повнометражний документальний фільм», стане відомо в ніч з 10 на 11 березня. Крім того, «20 днів у Маріуполі» змагається у двох номінаціях Британської академії телебачення та кіномистецтва BAFTA – «найкращий документальний фільм» і «стрічка іноземною мовою». Церемонія нагородження переможців відбудеться 18 лютого.

Після оголошення номінацій престижних світових премій стрічка вийшла в повторний кінопрокат в Україні. Щоправда, побачити її зможуть жителі окремих міст. Івано-Франківська, на жаль, немає в цьому переліку.

Уперше українське кіно потрапило до списку номінантів «Оскара», проте немає відчуття тріумфу й радості. Адже впевнена, що навіть режисер не хотів би, щоб такий фільм колись з’явився на світ. Натомість є розуміння, що це вагома й непересічна подія. А також ще одна можливість привернути увагу до війни в Україні й вкотре продемонструвати світові неспростовні докази воєнних злочинів росії.

«20 днів у Маріуполі» повертає глядача у лютий-березень 2022 року й розповідає про облогу міста російськими військами. Автори стрічки – журналісти Associated Press Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко приїхали в Маріуполь за годину до початку наступу. Вони стали свідками історичних трагічних подій і зробили все для того, щоб їх зафільмувати та опублікувати. У місті, відрізаному від світу, це була місія з розряду неможливих. Проте їм вдалося це зробити. На щастя.

«20 днів у Маріуполі» – важкий документальний фільм, який розповідає про жахливі випробування, які випали на долю жителів та журналістів, що опинилися у пастці в розпал російського вторгнення в Україну. Фільм фіксує розгортання трагедії з необробленою й нефільтрованою чесністю. Показує руйнівний вплив війни на місто. А розпочинається з розповіді Мстислава Чернова про ескалацію конфлікту, від зловісних ознак війни до напружених моментів, коли Маріуполь стає полем бою. Оповідь перемежовується інтерв’ю, спонтанними діалогами, сценами хаосу та безперервними звуками вибухів. Це створює моторошну атмосферу страху та невизначеності, тримає в напрузі до останнього. Режисер фокусує свою увагу на окремих історіях людей і це, беззаперечно, найсильніша сторона цієї стрічки, його душа. Ми стаємо свідками стійкості людей та їхніх відчайдушних спроб вижити серед руйнувань.

На початку стрічки глядач бачить кадри з Маріуполя, такого ще спокійного й на перший погляд мирного. Всюди висять синьо-жовті стяги. На в’їзді зустрічають ще синьо-жовті літери, що утворюють назву «Маріуполь». На перший погляд все так, як завжди. І це останні кадри зі ще цілого міста. Режисер стрічки, транслюючи ці ще «мирні» епізоди, каже про те, що війна починається не з вибухів, а з тиші. І стрічка передає цей стан. А потім настає пекло й суцільний жах.

Але перед тим глядач чує, як автор у перший день вторгнення заспокоює жінку й каже їй, що по цивільних не стріляють, щиро вірячи в це, адже є досвідченим військовим журналістом. Ця фраза зависає в повітрі й пронизує мене, прибиває. Мені так і хочеться гукнути у відповідь: «Це брехня!». Адже тепер ми добре знаємо, що у цій війні цивільні також є мішенями. Мені здається, що в цьому епізоді дуже тонко передано момент руйнування ілюзій щодо цієї війни, розуміння її жорстокості й безпрецедентності.

Камери журналістів стали їхніми очима й фіксували все, що вони бачили: гуманітарну катастрофу, хаос, відчай, боротьбу за життя, настрої людей, воєнні злочини, масові поховання, ситуативні морги у підвалах лікарень, наслідки бомбардування пологового будинку №3, цілодобову роботу лікарів, які відчайдушно борються за життя немовлят, дітей, підлітків, дорослих…

Цей фільм неможливо дивитися без сліз та клубка в горлі. Концентрація жаху, втрат і болю зашкалює. Ти бачиш, як згасає життя, бачиш, яке воно крихке. У моїй голові досі звучать імена і вік дітей, майбутнє яких вкрала росія. Ангеліна – 4 роки, Кирило – 18 місяців, ще безіменні діти, які так і не народилися…

У стрічці багато кадрів, які шокують. Це найстрашніше кіно, яке я бачила у своєму житті. І найбільше потрясіння у тому, що це не фільм жахів, не вигадки сценаристів, а реальні події. Ти бачиш лікарів, які, немов титани, працюють без відпочинку, без електроенергії, тепла, зв’язку, частково ліків, відчайдушно борються за кожне життя. Спостерігаєш, як їх огортає відчай, коли вони не можуть це зробити. Ти бачиш, як день за днем, цинічно й безжально росія вбиває Маріуполь, випалює все до руїн. Знищує його.

Як би парадоксально не звучало це, проте в цій безпробудній темряві все ж є надія й світло. Це вражає. Є не лише смерть, а й народження. Ти нервово дивишся на екран і бачиш, як лікарі намагаються запустити серце новонародженої крихітки, котра в утробі матері потрапила під бомбардування пологового будинку, де мала народитись. І коли через декілька хвилин, які, як здається, тривають вічність, чуєш її крик, з полегшенням зітхаєш. І вже не можеш не думати про її долю надалі. Що з нею? Чи вижила? Чи змогла вибратися з міста? Чимало запитань виринає в голові. Проте вони так і залишаються без відповіді. На жаль...

Це дуже важливий і важкий фільм. Так боляче бачити й розуміти, що це не вигадки, а події, котрі не так давно відбувались у твоїй рідній країні. Чернов каже, що вони були готові до ескалації війни, проте не очікували таких масштабів. Ніхто не очікував. І не був готовий. На жаль...

Раніше ніколи не думала про смерть міста. Яка вона? А яким є його вбивство? Тепер українці можуть багато розповісти про це. Для мене «20 днів у Маріуполі» саме про це, про безжальне й цинічне знищення міста, його людей: ненароджених, народжених, юних, дорослих... А ще нині це кіно є символом усіх тих міст і сіл, які росіяни безжально стирають з лиця землі під час повномасштабної війни.

«Мій мозок хоче забути це все, але моя камера не дасть це зробити», – каже Чернов у стрічці. А диво технічного прогресу робить так, щоб якомога більше людей не змогли це зробити, і не лише українці. А насамперед іноземці. Кожен, хто подивиться цю стрічку, не зможе її забути, і цього не варто робити, хоч як боляче не було б тримати це в пам’яті. Адже в ній ми бачимо лише частину тієї ціни, яку заплатили й платитимемо щодня, аж поки не переможемо.

«20 днів у Маріуполі» – це не просто кіно, це журналістський подвиг. Її творцям вдалося, ризикуючи власним життям, задокументувати війну, геноцид українського народу та передати фото- й відеоматеріали, щоб світ бачив те, що насправді відбувалося у Маріуполі. Саме за цю роботу команда документалістів отримала Пулітцерівську премію – найвищу відзнаку в журналістиці.

Назва фільму влучно окреслює подачу матеріалу день за днем, фіксуючи злочини росіян поза межею зла, впродовж 20 днів. 15 березня автори стрічки залишили місто через гуманітарний коридор, пройшовши 15 російських блокпостів. 30 годин відео, які вони звідти вивезли, стали основою для півторагодинної документалки. Але блокада Маріуполя тривала 86 днів. Тож про масштаби трагедії можна лише здогадуватися.

Це фільм, який треба подивитися, навіть розуміючи, що під час перегляду тобі буде погано, ти не зможеш заснути, в тебе розболиться голова і може почати нудити… Окрім того, що це документальна стрічка, яка фіксує події в реальному часі, це й професійний творчий продукт. Текст автора, який супроводжує всю стрічку, є дуже доречним. Підкидає багато думок для роздумів. Філософських і не дуже.

За плечима Мстислава Чернова – знімання в різних гарячих точках, проте він зізнається, що такого жахіття, яке він побачив у Маріуполі, не було ніде. «20 днів у Маріуполі», беззаперечно, є потужним нагадуванням про людські жертви війни та потребу документування таких звірств. Це надзвичайно важливий фільм, який залишиться з вами ще довго після того, як закінчаться титри. Його просто неможливо забути!