14 грудня 2025 року, жителі селі Дубівці зібралися на подвір’ї місцевого ліцею на урочисте відкриття та освячення анотаційних дошок на честь полеглих захисників України — Ігоря Куція, Петра Савчука, Михайла Соломуда, Петра Савчука, Михайла Савчука, Григорія Думенка, які добровільно стали на захист Батьківщини та віддали життя за її свободу і незалежність.
Під час заходу присутні спільною молитвою вшанували пам’ять полеглих воїнів. Освячення дощок стало знаком глибокої шани та вдячності тим, хто пожертвував найціннішим — власним життям — заради мирного майбутнього України.
Куцій Ігор Іванович народився 15 лютого 1978 року у селі Дубівці. Навчався у місцевій школі. У 1993 році вступив до професійно-технічного училища, де здобув професію «слюсар механоскладальних робіт-ремонтник».
Свою трудову дорогу розпочав у 1996 році в товаристві з обмеженою відповідальністю «Авторемгаз», працюючи слюсарем зварювальних робіт. Віддано й відповідально ставився до кожної справи, до кожного колективу, до кожної людини поруч.
У листопаді 2018 року розпочав роботу в товаристві з обмеженою відповідальністю «АРС Кераміка», де чесність, працьовитість та людяність зробили його не лише завідувачем складу, а й опорою для багатьох. У лютому 1999 року одружився в с.Межигірці, де прожив з дружиною Галиною 25 років у розумінні, любові, повазі. Виховав сина Віталія, якого дуже сильно любив.
У квітні 2024 року був мобілізований і відправлений на навчання на полігон. Через два місяці його було скеровано на службу в місто Дружківка Краматорського району Донецької області. Служив з 07 липня 2024 року за спеціальністю машиніст екскаватора інженерно-саперного взводу 2-го штурмового батальйону військової частини. 15 липня 2024 року під час проходження військової служби в Донецькій області його серце раптово зупинилося.
Савчук Петро Іванович народився 5 червня 1982 року у селі Дубівці. Тут, серед рідних полів і стежок, промайнуло його дитинство. Тут він навчався у Дубовецькій школі, тут формувався його характер. Після навчання пішов працювати водієм на завод «Івано-Франківськцемент». Життя не раз випробовувало його на міцність: у 22 роки він втратив батька, але, зібравши сили, став опорою для своєї родини. Одружився, радів народженню двох дітей, працював, творив майбутнє для найдорожчих.
Коли Україна покликала своїх синів, Петро не вагався. У березні 2022 року він був призваний, та через певні обставини отримав відстрочку до кінця року. Але 27 грудня 2022 року він став до лав захисників України. Його шлях на війні – це безперервний рух, навчання, переведення, виконання щораз складніших завдань.
Від Волині та Рівного – до Надвірної, де він став водієм бойової машини «Град». Згодом – полігон на Львівщині, а далі — найгарячіші точки сходу України: Донецьк, Бахмут, Ямпіль, Харківщина, Куп’янськ, Чугуїв, Лиман, Часів Яр. Там, де найважче – Петро був першим. Там, де потрібна була точність, витримка і холодний розум – він став снайпером, виходив на нульові позиції, ризикуючи кожного дня найціннішим. У грудні 2023 року отримав контузію, але вже через два тижні повернувся до побратимів. У січні – знову позиції, знову поранення. І знову – повернення до строю, бо він вмів сказати лише одне: «Хлопці там, я маю бути з ними».
У листопаді 2024 року його перевели до 33-ї окремої механізованої бригади. Мав служити водієм, та пішов у піхоту – допомагати тим, кому була потрібна його сильна рука й надійне плече.
26 грудня 2024 року, під час виходу на завдання, Петро загинув внаслідок артилерійського обстрілу в Донецькій області, у селі Дачне Покровського району. 4-го січня 2025 року тіло Петра, на позивний «Шпріц», рідна земля прийняла в свої обійми…
Соломуд Михайло Миколайович - народився 12 травня 1974 року і все своє життя прожив у рідних Дубівцях. Зростав біля колії, його батьки працювали на залізниці, тож шум поїздів, ритм рейок стали для нього музикою дитячих років. Коли настав час, він став поруч із батьком, перейняв його справу, а згодом і повністю замінив, очоливши колійну бригаду. Працьовитий, відповідальний, чесний – він заслужив повагу керівництва й глибоку щиру симпатію колег.
Одружившись, разом із дружиною Олею вони подарували світові двох дітей – Михайла та Ірину. Він був тим батьком, у якого очі світилися гордістю за своїх дітей, тим чоловіком, для якого сім’я була опорою й найбільшим щастям.
Добрий, щирий, чуйний, безвідмовний… Він завжди мав час вислухати, допомогти, підставити плече. Таких людей не просто люблять – ними дорожать.
Останні роки життя Михайла були непростими. Але замість того, щоб нарікати, він обрав шлях гідності: у серпні минулого року взяв до рук зброю й став на захист України. Стояв тихо, мужньо, без зайвих слів. Ніколи не жалівся на труднощі. Вірив у те, що кожен його крок, кожна ніч на позиції, кожна хвилина служби – це внесок у майбутню Перемогу.
Але безжальна смерть наздогнала його вдома, там, де він завжди був найбільш своїм. Нелікована двобічна пневмонія зупинила серце, яке так щиро вміло любити й так мужньо вміло служити. Захисник України, солдат, водій-електрик відділення управління роти військової частини ТО 300 помер 15 липня 2025 року.
Савчук Петро Михайлович народився 28 лютого 1979 року. Він був другим сином у великій, дружній, але небагатій родині. Його дитинство проминуло у рідних Дубівцях, де й навчався у школі. Уже з 14 років Петро разом із батьком їздив на заробітки, щоб підтримати сім’ю. Рано дізнавшись, що таке праця, він і сам став людиною надзвичайної відповідальності та працелюбності. Після дев’ятого класу вступив до ПТУ№15, де здобув фах екскаваторника.
Життя не раз випробовувало Петра. Перший шлюб не склався, але Бог подарував йому сина Артура. Після тринадцяти років самотності доля подарувала йому справжнє кохання. Разом із дружиною вони прожили десять щасливих років у Крихівцях, де в них народилася донечка Іринка. Там Петро залишив по собі не лише теплі спогади, а й добрі справи: знав майже кожну родину, бо працював руками й серцем — ремонтував, допомагав, підтримував. У 2021 році за сумлінну працю він отримав від міського голови Руслана Марцінківа відзнаку «Найкращий працівник року». Тоді Петро працював у КП «Івано-Франківськводоекотехпром й був гордістю колективу.
28 лютого 2022 року, у свій день народження, він отримав повістку. І без роздумів став у стрій. Воював на найгарячіших напрямках, проходив через те, що не кожен витримає. Був настільки відданий службі й побратимам, що навіть у відпустці, перебуваючи біля своєї сім’ї в Польщі, не міг залишитися довше аніж на день: «Я так чекав на цю відпустку… Але не можу підвести своїх братів. Вони ж через мене не відпочинуть. Я маю бути з ними. Вони молоді, багато не знають. А я зможу. Закінчу цю війну й повернуся».
У 2023 році два місяці — вересень і жовтень — він провів у нульових окопах під Куп’янськом. Вийшов із того пекла, пройшовши через безперервні бої. Петро брався за будь-які завдання: піхота, гаубиці, міномет. Навчився працювати з будь-якою зброєю — здавалось, не було того, що він би не зміг. Здавалося, що така людина — незламна, неподоланна. Та останній його вихід стався 25 червня 2025 року.
Петро, як командир розвідки, першим пішов перевірити позиції між Новоплатонівкою та Лозовою на Харківщині. «Мені нічого не стане́ться», — часто повторював він, бо завжди прикривав інших собою. Але цього разу, зайшовши в окоп, натрапив на ворожу засідку. Встиг лише крикнути своїм хлопцям: «Тікайте!» І був безжально розстріляний ворогом.
Савчук Михайло Іванович – людина великого серця й непохитної гідності. Народився 3 лютого 1980 року в Дубівцях у працьовитій родині Івана та Галини. З дитинства служив у церкві, де вчився тиші, покорі й тому внутрішньому світлу, яке проніс через життя. Навчався у Дубовецькій школі, згодом здобув фах електрогазозварника.
Після училища став до служби в Національній гвардії у Павлограді, де отримав звання старшого сержанта. У сімейному житті залишив добрий слід: у 2003 році народилася донечка Христина. Працював на шахті, завжди чесний, витривалий, роботящий.
Коли у 2014 році країна покликала до служіння, Михайло без вагань пішов добровольцем у зону АТО. Служив у 80-тій десантно-штурмовій бригаді, пройшов найгарячіші точки. Після повернення знав: якщо треба – піде знову.
Так і сталося 24 лютого 2022 року: Михайло став до лав ЗСУ. У складі Сьомого окремого стрілецького батальйону він пройшов Харківщину, Луганщину, Донеччину, Запоріжжя. Командир відділення, згодом головний сержант – опора свого підрозділу.
У 2024 році доля подарувала йому кохання – він створив сім’ю з Наталією. Продовжував служити, отримав низку нагород, серед них – «За бойову звитягу» та орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Після травми знову повернувся в стрій, але війна принесла непомітну рану – тяжку хворобу. Михайло вів свій другий бій так само мужньо, як на передовій: без нарікань, з гідністю й вірою. До останнього підтримував побратимів і тримався світло. Жив просто, працював віддано, боровся чесно. 2 вересня 2025 року Михайло Савчук відійшов у вічність – удома, серед рідних і в любові.
Думенко Григорій Богданович народився 9 червня 1983 року в селі Дубівці, де проживав усе своє життя. Проживав з мамою і старшим братом, який був йому опорою в його житті. Навчався в Дубовецькій загальноосвітній школі, після закінчення якої поступив в Івано-Франківське училище, де здобув фах муляра-зварювальника. За все своє свідоме життя опанував багато робітничих професій: працював і одночасно допомагав матері по господарству.
Після повномасштабного вторгнення став на захист України, за яку віддав своє життя. Ніс службу на Покровському напрямку в складі 2 батальйону 68-ої окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. 25 вересня 2024 року матері прийшла звістка, що Григорій пропав безвісті. А вже 4 жовтня 2025 р. повідомили, що тіло її сина знайдено. Тоді ж вона дізналася, що син, Думенко Григорій, загинув 25 вересня 2024 року на Донеччині: Покровський напрямок с. Маринівка. А перед загибеллю ще два дні разом з побратимами з усіх сил утримували позицію в с. Маринівка.
«Герої живуть, поки про них пам’ятають. Схиляємо голови перед подвигом героїчних захисників України! Пам’ятаємо кожного, хто віддав своє життя, захищаючи Україну! Вічна пам'ять і шана Героям! Герої не вмирають!», - повідомили в Дубовецькій громаді.
