Помер журналіст Михайло Дмитрович Городенко з Косова. Про це повідомила журналістка Аліса Мудрицька з посиланням на дочку Марину Стойко-Городенко.
Михайло Дмитрович Городенко – журналіст, літератор, краєзнавець.
Народився 7 жовтня 1954 року у селі Спас Коломийського району. Жив у Косові. Закінчив Львівський державний університет ім. Івана Франка. Член Спілки журналістів України. Тривалий період був власкором обласної газети «Галичина». Публікувався у республіканських, обласних і районних виданнях України, а також в україномовній пресі США і Канади. Один з авторів другого тому книги «Скрипторій історичної прози» «Літопису Червоної калини» (Львів, 1996). З-під його пера вийшла також книги нарисів-досліджень «Таємниця царських воріт» (1997) – про історію гуцульських церков і «Чарівний край Черемошу й Прута» (1999) – про озера і гірські вершини гуцульських Карпат, численні статті про рідкісні й лікарські рослини Карпат.
А ось що про себе розповів сам Михайло Городенко у спогадах, написаних 2020 року для газети «Галичина» з нагоди її 30-річчя
…Мимоволі пригадалися два перші рядки з пісні Олександра Білаша «Два кольори» на слова поета-земляка Дмитра Павличка: «Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами...», що дуже співзвучні з моєю автобіографією.
Народившись у Спасі на Коломийщині, восьмирічну і середню освіту я здобував у сусідніх селах Долішньому та Гірському, які на той час належали до Косівського району. Далі «незнані шляхи» повели мене до Львова на факультет журналістики державного університету, де наприкінці навчання одружився з однокурсницею Людмилою, а вже з дипломами, за направленнями, обоє ми опинилися в обласній молодіжній газеті «Молодогвардієць» колишнього Ворошиловграда (тепер Луганськ). Та не минуло й року, як дружину запросили на роботу до республіканської газети «Зірка», і ми перебралися до столиці. Для мене ж знайшлося місце у редакційно-видавничому відділі ВНДПКІ редукторобудування на посаді старшого інженера.
Повернутися до Косова спонукала не лише побутова невлаштованість у Києві, а й ностальгія за рідним краєм – «чарівним краєм Черемошу й Прута», як часто-густо співала тоді Софія Ротару. Правда, і вдома складалося не так, як гадалося: деякий час працював у районці, а коли Людмила очолила колектив «Радянської Гуцульщини», перевівся на роботу в райкомі партії.
На своєму місці, як мовиться, відчув себе лише тоді, коли Богдан Галюк запропонував мені посаду власного кореспондента «Галичини», першого демократичного часопису в Україні. Власне, даруйте за тавтологію, я вдячний світлої пам’яті Богданові Павловичу, що саме він заінтригував мене ідеєю створити літопис «цікавих подій та історій славної Гуцульщини», про що детальніше оповім у спогаді про роки мого творчого натхнення.
У нас… – журналістська династія. Дружина Людмила тривалий час була редактором демократичного часопису «Гуцульський край». На превеликий жаль, її зірка згасла на 46-му році життя (2001 р.). Дочка Леся – професор, доктор наук соціальних комунікацій, кандидат філологічних наук (журналістика), завідує нині профільною кафедрою інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Молодша Марина закінчила цей же інститут, працювала в ньому викладачем, а тепер журналістка одного з київських інтернетвидань. І зяті – журналісти.
Не цурався я й громадських доручень – був депутатом трьох демократичних скликань Косівської райради. І вже третій десяток літ на громадських засадах співпрацюю з місцевими журналами «Гуцули і Гуцульщина», «Гуцулятко» і видавництвом «Писаний камінь»…
…Вузькопрофільним журналістам велося-творилося, мабуть, легше, ніж нам – власкорам-універсалам на периферії. І за жанрами, і за тематикою публікацій. Іноді простіше було написати нарис на цілу шпальту, ніж роздобути 30-40-рядкову добротну інформацію. І не одну, а п’ять щотижня, бо на перших порах «Галичина» виходила п’ятиразово.
Тематика виступів теж була обширною, про що нерідко свідчили навіть заголовки з підзаголовками. Наприклад: «Сам народ був ворогом собі. Монолог одного з перших косівських каторжан Івана Васильовича Кабана», який лише за те, що був «каменярем» поступової молодіжної організації «Просвіти», поплатився 16-ма роками жорстокої неволі; «Кобзар на Сокільській скелі» — репортаж із урочистого відкриття оновленого першого в Україні пам’ятника Т. Г. Шевченку; «Гуцульський театр — живе!» — про відродження славних традицій минулого в Красноїллі Верховинського району; «Ним захоплювався світ» — вислід про талановитого зі світовим іменем бандуриста, уродженця Надвірної Володимира Луціва, замовчуваного у радянські часи; «Тепер спасіння ближче до нас» — інтерв’ю з авторами художнього фільму про складну і суперечливу долю двох вояків УПА, уродженців Гуцульщини в часі самих зйомок; «Стали землеволодільцями» — проблемна стаття про відродження селянина-ґазди; «Незгасна ватра» — нарис про родину чабанів із яворівського присілка Безулька Василя Шульдиса, який 65 років підряд зі своїх 78-ми літував на полонинах разом із трьома синами Василем, Михайлом та Миколою. «Ні, не можна дати згаснути професії чабана!» — закликала газетна публікація... І це лише дещиця з мого творчого доробку в «Галичині» за 16 років власкорівської вахти.
За милу душу я вів тематичну сторінку в «Тижневику Галичини» під назвою «Чарівний край». З часом назбиралося стільки краєзнавчих публікацій, що дружина Людмила домовилася з меценатом — великим українцем Ярославом-Василем Новицьким, громадянином Австрії, винахідником антиракового препарату «Україн» видати їх окремою книгою. За нею побачили світ й інші: починаючи з 1997-го по 2019 рр. — «Таємниці царських воріт», «Чарівний край», «Перунів первоцвіт», «Чарівне зілля», «Шафранів оберіг», «Зачарована країна краси. Чорногора», «Зачарована країна краси. Чорногірські хребти», «Зачарована країна краси. Морські очі Карпат». На черзі — ще три книги етнографічно-художніх нарисів, присвячених дивовижам Сокільського хребта, високогір’ям Чивчини та Гриняви…
Джерело – газета «Галичина», 2020 рік.
Приєднуйтесь до нашого каналу в Телеграмі та сторінки у Фейсбуці, щоб дізнаватись про найважливіші новини.
