Віддамо шану українському Героєві, згадавши хоч би скупими рядками з його життєпису послідовний шлях Людини в її майже самотньому змаганні проти нелюдської системи.

Хоча В. Стус народився на Вінниччині, його дитинство і юність минули на Донеччині. Навчався в тамтешньому педагогічному інституті, трохи вчителював на Кіровоградщині. Під час навчання почав віршувати. Його перші публікації з’явилися 1959 року в «Літературній Україні».

Восени 1963-го вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР. У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. За це його відрахували з аспірантури, за ним почало стежити КДБ…

У січні 1972 року Василя вперше арештували. Після дев’яти місяців перебування у слідчому ізоляторі покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Після повернення восени 1979 року до Києва приєднався до Гельсінської правозахисної спілки. Попри те, що його здоров’я було підірване, заробляв на життя робітником на заводі.

У травні 1980 року В. Стуса знову заарештували, визнали особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засудили на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку.

28 серпня 1985 року В. Стуса відправили до карцеру за сфабриковане порушення табірного режиму. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Загинув у ніч з 3 на 4 вересня. Офіційна версія смерті поета – зупинка серця

Поховали Василя спершу на табірному кладовищі. Але 1989 р. його прах разом із останками його побратимів – Юрія Литвина і Олекси Тихого – перепоховали на Байковому кладовищі Києва.

В. М.