Ольга Слоньовська дебютувала 1986 року поетичною збіркою «Гілочка глоду». За 25 років активного життя в літературі вона видала п’ять поетичних збірок, наукову монографію, кілька десятків підручників і методичних посібників. Член Національної спілки письменників України. Вже 20 років Ольга Слоньовська викладає українську літературу в Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника, розривається між творчістю і викладанням. 8 березня Ольга Слоньовська святкує свій ювілей. Про життя й літературу поетеса розмовляє з критиком Євгеном Бараном для читачів «Галичини».

— Ювілейні святкування в контексті розмов про Його величність Час завжди навіюють смуток. Як ви сприймаєте ювілеї?

— Поняття часу дуже відносне. У житті кожної людини бувають періоди, коли довго нічого важливого не відбувається, тобто продуктивний час практично не рухається вперед, бувають періоди «стиснутого», або «тісного», часу, коли все разом навалюється в один момент, як снігова лавина. Чесно кажучи, я найбільше люблю саме такий, «стиснутий», час. Впродовж його дії за кілька днів можна зробити те, що не вдавалося за місяць чи навіть за цілі роки. Також індивідуальний час здатний робити «петлі» в минуле чи майбутнє. Це неймовірно цікаві моменти. Наприклад, з минулого несподівано виринає персона або подія, про яку вже давно забуто, і не просто виринає, а потребує неабиякої уваги. Буває, що певне перехрестя подій виринає з майбутнього. Саме подібна до цього ситуація спричинилася до моїх більш ніж десятилітніх студій над книгами пам’яті про війну в Афганістані.

Стосовно своїх ювілеїв, то я боляче пережила тільки той, що відбувся десять років тому. Очевидно, наклалася екзистенційна криза, коли людина вже досить багато, як на свої літа, побачила, пережила, зробила і їй раптом починає здаватися, що далі в житті вже нічого цікавого не буде. Тоді час мене не просто лякав, а панічно жахав: мовляв, чого досягла, який результат твоїх надривних зусиль? А далі я впряглася в роботу — і все минуло. За типом нервової системи я взагалі трудоголік і належно відпочивати можу якнайбільше три дні. Далі — треба терміново тікати з курорту або санаторію, бо він уже йде мені тільки на шкоду. Ювілеї святкувати не люблю. Ні свої, ні чужі. Вони на мене навівають гнітючий настрій, особливо якщо йдеться про ювілеї солідні. Присутні квапляться сказати якнайкращі слова, штучно хвалять і помпезно возносять, а винуватець дійства має всі ознаки колись прекрасного архітектурного шедевру, який уже руйнується на очах. Час для ювілянта перетворюється на ворога, адже попри те, що душа залишається молодою, катастрофічно старіє тіло. Я не думаю, що це треба виставляти напоказ під час святкування днів народження. Не треба робити акценту на прожитих роках. В усі інші дні віку людини, з якою живемо поруч, ми ніби не помічаємо: він просто для нас не має ніякого значення.

— У вашому творчому доробкові є п’ять поетичних збірок, остання з яких — «Пектораль» вийшла 2009 року. Чим для вас є поезія? і як вам вдалося зберегти в собі Поезію?

— Поезія, наука і реальне побутове життя для мене існують автономно, практично не пересікаючись, як заведено говорити в геометрії, мимобіжно. Муза приходить, коли хоче, й покидає мене, коли їй забажається. З нею воювати чи її приневолювати — марна справа. Але моє реальне життя все-таки якимось чином опосередковано підпорядковане «астральному архівові», де стосами лежать ще не написані своїми авторами твори. Озираючись назад, можу сказати, що багато неймовірних подій у моєму житті відбулися тільки тому, що вони мали стати поштовхом до написання окремих віршів чи й цілої збірки. Коли поезія написалася, людина або подія втрачала будь-яку вартість, ставала мені нецікавою, непотрібною, хоч зовсім недавно все було з точністю до навпаки. Поезію зберегти чи не зберегти в собі не можна. Вона або є, або її просто немає. Час, коли приходять вірші, — це неймовірно чудові хвилини, божественні миті з величезним ефектом задоволення для автора. Все інше пояснити просто неможливо.

— Багато часу, зусиль забирає робота в університеті. А ще писання підручників для шкіл, «шпаргалок» для вчителів. Як ви встигаєте усе робити?

— 42 книжки — це, мабуть, таки досить багато. Але всі писала я з любов’ю і дуже вимогливо. «Шпаргалок» для вчителів серед моїх книжок нема, кожен методичний посібник, а це книга на 500—700 сторінок, — мій серйозний діалог з хорошим, мислячим, старанним вчителем, якому його професія є «сродною працею», за Г. Сковородою. Шпаргалки взагалі можливі тільки для неуків, а моїми посібниками при всьому бажанні неуки користуватися не здатні — методична база і огром даних їх просто роблять безсилими в недолугих спробах виборсатися з моря інформації, запропонованих тут методів, засобів, прийомів. Мені неодноразово доводилося це явище спостерігати під час проведення навчально-виховної практики в школах.

— Декілька років тому вийшла ваша монографія «Слід невловимого Протея» з підзаголовком «Міф України у творчості письменників діаспори 20-50-х років ХХ століття». Монографію номінували на Шевченківську премію. Але сама проблема міфу у нас є не теоретичною, а описовою. Чи вважаєте ви, що ваша робота наблизилася до розуміння поставленої проблеми, і чи помогла вона вам розібратися у цьому замкнутому колі під химерною назвою «Міф України»?

— Монографія «Слід невловимого Протея» не тільки не втратила своєї цінності, а й щороку набирає ширшого значення і розголосу. Це системна праця, її дуже високо поцінували видатні науковці в Україні і за кордоном. Але до неї ж іще багато хто з наших учених просто не доріс. Якщо мою книжку із задоволенням упродовж усіх цих років перечитує Ліна Костенко, то це, мабуть, вище від, на жаль, самим журі скорумпованої національної премії, яку вже звели до рангу «свій до свого по своє» і яку за останні роки отримали чимало таких лауреатів, яким у нормальному суспільстві не світила б навіть премія районного масштабу.

— Із 2004 року ви активно включилися в суспільно-громадське життя краю, ставши довіреною особою Ющенка на  президентських виборах 2004-го і 2010 року. Що дав вам цей досвід? Адже політика — це не простір для Поета...

— Я завжди була активна в громадському житті. Але аж ніяк не заради того, щоб стати депутатом чи з причини якихось інших подібних до цього рефлексій. Я живу зі своїм народом, бідую з ним і жодного разу не додумувалася до фарисейських умовиводів, що перехідні часи своєї держави краще переживати за кордоном. Мені довелося власними очима бачити, якою народжувалася чи заново відроджувалася наша нація в 2003—2004 роках: як Фенікс з попелу. Нині бачу, що нація впала в анабіоз і ніяк не може пробудитися з летаргічного сну. Кожен хоче, щоб йому хтось збудував Україну, а сам абсолютно нічого для цього не робить. Найстрашніше, що я почула в 2009 році, це такі фрази, як: «А що мені дала незалежна Україна?», «А я хочу, щоб вибрали президентом такого, як Сталін!», «Треба, щоб пролилася кров, тоді буде Україна». Найстрашніше, що все це говорять ті, що живуть аж ніяк не бідно, навпаки, м’яко сплять і сито їдять, а навіть ті, чиї діди за спротив тоталітарному режимові відсиділи своє в Сибіру чи на Воркуті, врешті-решт, людці, які не свою кров збираються проливати, а хотіли б, щоб її пролили молоді люди, причому аж ніяк не їхні, а обов’язково чужі діти чи внуки.

— Багато років ви співпрацюєте з організацією Української спілки ветеранів Афганістану, результатом чого став вихід двох книжок — «Це потрібно не мертвим. Це потрібно живим», 2003 р.; «В Афганістані, в «чорнім тюльпані», 2009 р. А цей досвід чого вас болить?

— Про Афганістан писалося дуже важко. Були моменти, що я була на межі інфаркту. Доводилося припиняти роботу. Але Бог хотів, щоб це було написано. Врешті, подібного до цього в Україні не написав ніхто. Були тільки спроби наближення до того, що зробила я. У більшості випадків — спроби або взагалі невдалі, або непорівнянно слабші.

— Як вдалося сільській дівчині із Ценяви на Коломийщині прорватися у світ «її примхливості» літератури? Що втратилося на цій дорозі і за чим досі сумуєте?

— Вдалося виїмково завдяки опору обставинам, які завжди гартують. Ви ж знаєте, що вітер гасить маленьке вогнище, а велике роздуває до небачених розмірів. Чи багато втратилося? Дуже багато. З тонкої аристократичної натури я перетворилася в холоднокровну амазонку, душу якої захищає якщо не допотопна кольчуга, то сучасний бронежилет, фурію, яка не поступиться жодному прояву зла, яким би воно могутнім себе не вважало і якими наслідками би не загрожувало. Це дуже важко: жити ніби в двох особах — у віршах бути такою собою, яка насправді, в житті — існувати за законами боротьби і спротиву обставинам.

— Зосередившись на поезії і викладанні, пропагуванні, чи не думаєте, що ця творча путь нагадує коло, на якому всі більше втрачають, аніж набувають?

— Просто виконую свій обов’язок, хочете патетично — місію, і не очікую ні винагород, ні похвал, не боюся дорікань або звинувачень. Я вже давно помирилася сама з собою і сприймаю себе такою, якою я є. А всі інші хай сприймають мене, як їм хочеться, — я на це не реагую.

— Чи може Поетеса бути вірною Дружиною і доброю Матір’ю? Чи це можливо лише у книгах?

— Поетеса, і не тільки, а взагалі українська жінка, може бути хорошою дружиною і дуже хорошою матір’ю. Доброю, якщо ви це слово вживаєте в значенні «та, що все прощає, забуває образи, кривду, несправедливість, однозначно схвалює всі дії і вчинки чоловіка і дітей», — ні. Я проти слинявої доброти, надмірної материнської опіки, психологічної і матеріальної залежності жінки від власного чоловіка, але водночас я проти жіночого істеричного деспотизму. Я — за демократію в сім’ї з невеличким, але постійним доважком поваги і схиляння всієї родини перед жінкою-дружиною і жінкою-мамою, як це завжди було притаманно українцям. Українська жінка здатна делікатно, невимушено й здебільшого навіть непомітно коригувати весь моральний, інтелектуальний і духовний баланс родини. Прислів’я про це веде мову однозначно: «Як тато скаже, так по-маминому й буде».

— Чи збереглася якась дитяча мрія, що й досі вас не покидає і залишає шанс на втілення її в життя?

— Сім’я моїх батьків була багатодітною, мені в дитинстві жилося в тісноті, врешті-решт, жилося психологічно й матеріально тяжко і скрутно. Я ще в ранньому дитинстві мріяла жити окремо в маленькій хатинці в лісі, в якій би була велика піч, а в ній горів живий вогонь. Нині я хотіла би мати невеличку дачу недалеко від лісу зі справжнім каміном — особисто в мені живий вогонь дуже активізує інтелектуальні здібності.