Минає п’ять років з часу Помаранчевої революції. Які думки мають жителі краю про ці події, з’ясовували наші журналісти.

Ірина Малиновська, студентка Київського національного університету культури і мистецтв, іванофранківка:

— Передусім найприємнішим було те, що ще школяркою мала розуміння того, що беру участь у дуже важливій справі для своєї країни. Бо на той час слово «революція» особисто для мене мало формальне значення, тому самій брати участь в «революції» — було велично. У мої п’ятнадцять це означало просто творити історію. Ми щодня чули про це від старших на майдані. Ми дихали в ті дні повітрям свободи — і тому це не забудеться. Розчаровані, можливо, ті, хто сліпо вірив обіцянкам політиків, а той, хто насамперед назавжди ввібрав у себе стан віри у власні сили і сили своєї країни, той не має розчарування. Майдан дав мені багато впевненості в собі і віри в себе. І нині це допомагає жити й працювати повноцінно попри всі політичні проблеми довкола нас. Бо Майдан переконав простого українця в тому, що саме він може багато чого змінити.

Надія Винник із сином Романом, Перегінськ:

— Під час Помаранчевої революції піднялася наша українська нація. Люди тоді були творчими, забули всі образи, моїй доньці було три місяці, та я мусила бути з усіма. Ми відчули себе українцями, ми навернулися до своїх вишиванок, до своїх пісень, ми зрозуміли, що своє — найкраще, що своїм треба пишатися, гордитися. Мій дід воював в УПА, і тепер я точно знаю, що після того підйому людей, котрі пишатимуться нашими героями так, як я своїм дідусем, стало більше. Я маю велику надію на те, що мої діти будуть жити і працювати в своїй країні.

Пані Надія з доньками Танею та Яною, Рожнятівський район:

— Звичайно, не все після помаранчевих майданів в Україні стало таким, як ми собі уявляли, як мріяли, у що вірили. Хоча, щиро кажучи, я і не розраховувала, що ми одразу станемо багатими, бо нічого просто так з неба не падає. Я добре знаю, що для цього треба багато працювати. Але ж працювати українцям якраз і немає де, ми не можемо заробити на гідне життя для своєї сім’ї, ми змушені виїздити за кордон. Так, ми самотужки зберігаємо наші скарби і традиції, ми виховуємо наших дітей без чоловіків, котрі працюють по світах. До речі, для чого нам 12 років вчити дітей у школі, якщо вона не дає професійного навчання? Ми шануємо нашу історію і нашу владуѕ Але вона про нас не дбає.

Ярослав Райковський, пенсіонер. Івано-Франківськ:

— Я вважаю, що Помаранчева революція дала людям відчуття самоповаги, ті події — то вже історія, історія, котра має нас навчити вірити у свої сили і поважати себе як націю й поважати в суспільстві одне одного.

Петро Пришляк, пенсіонер, Івано-Франківськ:

— Знаєте, революція, що відбулася в 2004 році, була великою надією для кожного на спільне добре майбутнє. Я кажу те, що скаже вам кожен. Але сьогодні залишилася тільки ностальгія. і більше нічого. З другого боку, якби такі чи подібні до цих події повторилися, то ми б були вже іншими, бо вже осмислили все, що пережили, у що вкладали свої кошти, сили, здоров’я. Знаєте, я б віддав депутатам ще добавки до платні, лишень аби вони не говорили про те, що вони «роблять» для нас. Нам було б краще, якби їх взагалі не було, так було б краще для такої багатої країни, як Україна. Та однозначно, що ті події зробили нас сильнішими.

Ірина Ярмоленко, студентка інституту філології ПНУ:

— Я була ще юною, та пам’ятаю сильне піднесення, ейфорію, суміш невідомих до того емоцій, радість від того, що ми повстали. Мені передавалися хвилювання батьків, котрі мали, звичайно, сумніви, котрі дивилися на все тверезо й осмислено, котрі хотіли радикальних змін. Скажу вам, що силу тих відчуттів не забути.

Андрій, студент Фізико-технічного інституту ПНУ:

— Пам’ятаю, що ми, молоді, відчували відповідальність. Бачили, що одні підтримують помаранчевих, другі — синьо-білих. Я із Запорізької області. Словом вирували сильні відчуття, і я не знав, чи до землі притулитися, чи до неба злетіти. Добре, що відчуття власної сили взяло верх. Ми тоді зрозуміли: можна перемагати спільно. Нині я переконаний, що на місці топтатися вже досить. І вже ніхто не заборонить свободу.